І. П. Павлов не заперечував наявності суб'єктивного світу у людини і навіть у вищих тварин. Він навіть вважав завданням своєї фізіології Підготувати плацдарм для взяття цієї важкоприступної фортеці. Холодне безпристрасне спостереження експериментатора над організмом-машиною суперечить його власним почуттям, які яскраво реагують на страждання живої істоти. І. М. Сеченов здійснював досліди з тваринами організації, не вищої за жаб. Сам же Павлов досліджував живих цілісних тварин. Його оцінка розумової діяльності собаки була такою високою, що. він навіть виголосив афоризм: "Собака вивів людину в люди". Тут важлива чітка об'єктивна позиція натураліста, який хоче мати перед собою предмет дослідження без будь-яких сторонніх додатків. Це особливо стосується психології, в яку справді було внесено чимало суб'єктивіст- k ських фікцій.

Видатний вітчизняний анатом, фізіолог і психолог В. М. Бехтерев створив своєрідний — рефлексологічний — напрям у психології, в яку намагався внести об'єктивний натуралістичний спосіб мислення. В той час як Павлов прагнув залишатися фізіологом, Бехтерев створив і саме психологічну систему. Він намагався вивчати людське життя в усіх його різноманітних проявах із суворо об'єктивної точки зору, з'ясовуючи співвідношення між людиною та довколишнім світом на зразок того, як натураліст вивчає життя мікробів і взагалі нижчих тварин. Бехтерев не припускав будь-яких вагань у цьому питанні, навіть якщо мова йтиме про високоорганізовані істоти, що мають розвинене соціальне життя. "Ми можемо і повинні вивчати різноманітну діяльність людини,— зазначав він,— тобто її дії, мовлення, міміку, жести і так звані інстинктивні, точніше спадково-органічні прояви з суворо об'єктивної точки зору і у зв'язку з зовнішніми та внутрішніми впливами, не звертаючись до суб'єктивного аналізу і до аналогії з самим собою. При цьому, певно, ми мусимо стати , на шлях природничо-наукового вивчення предмета в його соціальному оточенні, з'ясовуючи співвідношення дій і вчинків, а також й усіх інших проявів людської особистості, з зовнішніми приводами, що їх викликають, як тепер, так і в минулому, з тим, щоб знайти закони, яким підлягають ці прояви, і визначити ті відношення, які встановлюються між людиною та фізичним, біологічним і особливо соціальним світом, що оточує її".

Бехтерев не допускав суб'єктивної точки зору, виходячи з най- ' важливішого висунутого ним принпипу індивідуалізації. Суб'єктивний метод, яким користуються при вивченні психіки іншої істоти за аналогією, сприяє ідентифікації об'єкта дослідження з самим собою, чим втрачається для науки неповторна своєрідність іншої істоти. "Кожна особистість має різно встановлені співвідношення зі світом завдяки неоднаковим умовам спадкування, виховання та життєвого досвіду. Найбільше це стосується соціальних відношень. Ось чому вона являє собою істоту особливу, своєрідну, неповторну, в той час як суб'єктивістські тлумачення передбачають аналогію з самим собою, а такої аналогії насправді немає, принаймні в найбільш високих, а отже й більш цінних проявах людської особистості... До вивчення сторонньої людської особистості, яка виявляє себе і сукупністю різноманітних зовнішних проявів і форм мовлення, міміки і цілого ряду дій і вчинків, з точки зору справжньої науки може і повинен бути тільки один підхід, який дає метод, звичайно застосовуваний усюди в природознавстві, який полягає в строго об'єктивному вивченні предмета без будь-яких суб'єктивних тлумачень і без звернення до питань свідомості".

Дії та вчинки, як вони виступають з погляду об'єктивного принципу з нехтуванням суб'єктивних намірів, бажань, з ототожненням зовнішнього та внутрішнього, розкриваються лише в їхній результативності, внаслідок чого стає неможливим розкрити справжню моральну сторону людської поведінки. Одна і та ж зовнішня акція людини буде по-різному кваліфікована залежно від того, який задум мала людина перед її здійсненням. Ось чому, залишаючи вимогу суворо об'єктивного погляду на предмет дослідження, слід перейти до пізнання суб'єктивних установок особистості. Але як? Безпосередній вхід може бути тільки до власної суб'єктивності. Мій внутрішній світ я можу бачити лише через нього самого. Суб'єктивність іншої людини дається мені лише через учинки, дії, діяльність, поведінку. Інша людина завжди звернена до нас своєю тілесною природою. Виникає питання: чи може вона дати нам якусь можливість через її особливості і своєрідності увійти в цей внутрішній світ? Психологи, які вважали, що предметом психології слід вважати саме суб'єктивний світ людини, запропонували кілька способів проникнення до нього.

Інтроспективний принцип. Німецький філософ-ідеаліст, психолог, естетик Т. Ліппс (1851— 1914) прямо проголосив, що вивчення свідомості ніколи не може бути чимось іншим, як вивченням своєї власної свідомості. Але оскільки психологія не може обмежитись тільки єдиним індивідом, виникає питання: як я можу знати про існування чужого життя свідомості? На це питання Ліппс дає таку відповідь: "Ми знаємо про чуже життя свідомості тільки шляхом учуття. У відомих процесах, які ми називаємо проявами життя чужого тіла, перед нами постає з первісною необхідністю життя свідомості, схоже на те, яке ми безпосередньо знаходимо в нас самих". Фізичним оком, міркує Ліппс, я не можу бачити свідомості, почуття, волі іншого індивіда. Але коли я сприймаю тілесні процеси іншого індивіда й бачу при цьому його суб'єктивний світ, пов'язаний з цими процесами, то "смисл тієї зв'язаності полягає ось у чому: в акті сприймання чужого прояву життя "існують" для мене разом із .тим певні почуття й воля. Це означає, що коли я здійснюю ці акти, я разом із тим маю свідомість певної волі або певної психічної діяльності або певної поведінки. Але при цьому цей акт сприймання і це усвідомлення психічного існують не поруч, а один в одному. Це — єдине неподільне загальне переживання. Я переживаю те психічне безпосередньо в тих фізичних процесах, тобто в переживанні або сприйманні їх, і разом з тим усвідомлюю його об'єктивне існування та його зв'язаність зі сприйнятим фізичним процесом. Те, що безпосередньо я можу знайти тільки в собі самому, я переношу в чуттєво сприйнятий предмет, вношу це туди способом, що не піддається більш детальному описові, "проектую" й разом з цим

об'єктивую". Зрештою усі ці міркування Ліппс звів до принципу наслідування, поклавши в його основу біологічно спадкові механізми.

Спроби Ліппса знайти безпосередній шлях до суб'єктивності не мають ні реальних, ні логічних підстав. Учуття є метод, який по суті обминав вчинкову складність людської поведінки, діалектику зовнішнього і внутрішнього. І цей метод був відкинутий більш позитивістськи спрямованими психологами і філософами, зокрема Б. Мейманом і Б. Расселом.

Німецький педагог і психолог Е. Мейман (1862— 1915) інтелектуалізує процес пізнання чужого внутрішнього світу і зводить цей процес до умовиводу саме на основі аналогії. Особливості спостереження над іншими людьми Мейман бачить у тому, що за зовнішніми ознаками душевного життя, за зовнішніми ознаками індивідуальності психолог здійснює умовивід про їхні внутрішні психічні переживання. Зовнішні ознаки виявляються тут симптомами внутрішнього життя. Ними можуть бути які-небудь дії або відношення індивіда. На цій основі психолог з'ясовує, які психічні процеси і психофізичні властивості індивіда лежать у їхній основі. Мейман наполягає на тому, що такого роду з'ясування завжди здійснюється за аналогією з нашим власним внутрішнім життям та Його проявами, які психолог завжди знаходить у самого себе. Це означає, за Мейманом, тільки те, що будь-яке (об'єктивне або зовнішнє) спостереження над іншими людьми грунтується врешті-решт на самоспостереженні.

Аналогія дає науці лише вірогідність знання. Часто ця вірогідність редукується до віри. Саме таку позицію відносно можливості пізнавати чужу психіку займає англійський філософ-позитивіст Б. Рассел (1872—1970). Він прямо зауважує, що знання про чужу психіку може бути лише результатом віри. Для Рассела це лише окреме положення, яке випливає з його більш загального постулату: "Основа знання — віра". Разом із цим Рассел хоче будувати основи науки, зокрема психології, на солідній логічній підставі. Але віра Рассела не набула наукової вірогідності, а логіка була пом'якшена суто життєвими спостереженнями. "Ми переконані,— пише Рассел,— що інші люди мають думки і почуття, якість яких схожа з нашими власними. Ми не задовольняємось думкою, що ми знаємо тільки просторово-часову структуру голів наших друзів або їхню здатність давати початок причинним ланцюгам, які завершуються нашими відчуттями. Філософ може думати, що він знає тільки це; але дайте йому посваритися з його дружиною, і ви побачите, що він розглядає її не тільки як просторово-часову споруду, в якої він бачить лише логічні властивості, але жодного проблиску внутрішнього характеру. Ми тому маємо рацію у висновку, що його скептицизм є більш професійним, ніж щирим".

Але далі Рассел прямує саме професійним шляхом, висуваючи ідею аналогії (або, більш точно, вірогіднісної аналогії), коли мова йде про пізнання психології іншої людини, про співвідношення в цьому процесі об'єктивного і суб'єктивного спостережень. Рассел вважає, що в ідеально сприятливих умовах докази можливості такого пізнання формально мали б такий вигляд. "Із суб'єктивного спостереження я знаю, що А, як думка або