почуття, слугує причиною В, яке є дією тіла, наприклад, виголошенням якого-небудь твердження. Я знаю також, що кожного разу, коли В є дією мого власного тіла, А є його причиною. Тепер я спостерігаю дію виду В, але не в моєму тілі, і я не маю думки або почуття виду А. Проте я все ж вірю на основі самоспостереження, що тільки А може бути причиною В; я тому роблю висновок, що мало місце Л, яке було причиною В, хоч це було таке А, яке я не міг спостерігати. На цій основі я здійснюю вивід, що тіла інших людей зв'язані з їхніми свідомостями, які не схожі на мою тією мірою, якою поведінка їхніх тіл схожа на мою власну поведінку".
Ідеї наслідування (Ліппс) та аналогії були піддані критиці російським філософом-ідеалістом М. Лосським (1870— 1965), який вказав на те, що ці два види пізнання чужої душі виконують лише допоміжну роль, а основу тут складає так зване "безпосереднє сприймання".
Інтуїтивізм Лосського безпосередньо пов'язаний з його персоналізмом. Свої ідеї щодо пізнання психіки іншої людини Лосський розвиває у статті "Сприймання чужого душевного життя" (1914). В той час як адепти натуралізму визнавали психічне лише як об'єктивне, принаймні в плані предмета науки, представники ідеалістичної психології мислили психічне теж однобічно, але як тільки суб'єктивне, чим знімається не тільки можливість його пізнання, а й саме його існування. Розвиваючи "вчення про безпосереднє сприймання чужого душевного життя", Лосський намагається виходити з "загальновизнаного твердження" про те, що свідомість є непричинне відношення між суб'єктом і предметом. У такому разі самостійно постати як члени цього відношення перцептивного характеру можуть не тільки матеріальні предмети, що існують незалежно від нашої психіки, а й будь-які інші, наприклад чуже "Я", чужі психічні стани і т. п. Виходячи з будови свідомості та знання, слід припустити, що ні в суб'єкті, ні в предметі знання, за думкою Лосського, немає ніяких перешкод саме для такого сприймання. Ось чому він наполягає на тому, що "чуже душевне життя дано у сприйманні", що воно "може і повинне бути визнане інтуїтивістом".
У пізнанні психіки іншої людини Лосський розрізняє дві позиції: зокрема, "переживати" саме "цей спалах гніву" може одне-єдине "Я", й то лише один раз у своєму житті, а бути свідками цього переживання можуть будь-які "Я". Надзвичайно загострену чутливість до іншого душевного життя Лосський бачить у випадках особливої душевної близькості двох істот, а також у випадках відношень, що мають велике біологічне значення, як це можна бачити у випадку сприймання матір'ю поведінки своєї дитини.
Заперечуючи теорію наслідування Ліппса, Лосський зауважує, що справжній склад наслідування не є спогляданням (наприклад, "збільшення темного отвору чужого рота" при позіханні), а сприйманням "солодкої" активності чужого позіхання, яка пробуджує потяг до такого ж акту в інших людей. Так само не зорова картина гніву, а сприймання чужого гніву і моторної його активності, що криється під цією картиною, заражає мене, внаслідок чого у мене скипає гнів. Підкреслюючи свої персоналістичні засади, Лосський висуває ідею "активності", ідеалістичну за своєю суттю, в якій активність живої істоти розкривається на базі не предметної діяльності, а внутрішнього світу людини, ототожненого з зовнішньо вираженими актами. "Коли я сприймаю людину не просто як сполучення кольорових поверхонь, що змінюють своє положення у просторі, а як щось активне, життєдіяльне, одушевлене, у мене виникає потяг до наслідування її активності і душевного життя". Якщо услід за Ліппсом припустити той факт, що зорова картина міміки гніву пробуджує в мене потяг до гніву і тенденцію до переживання мого гніву, то в цьому випадку можна говорити тільки про додаток до чужої міміки навіть не якого-небудь узагальненого пригадування, а переживання мого гніву, і вже зовсім Лосський не може зрозуміти, яким же чином воно могло б трансформуватися в чужий гнів. Лосський всіляко хоче показати, що саме в його підході, на основі його теорії безпосереднього, інтуїтивного сприймання можна пізнати зовсім відмінний психічний склад. Учений відкидає інші теорії саме тому, що вони дають лише ідею перенесення особливостей власної психіки на психіку іншої людини. Як ідея аналогії, так і ідея наслідування не можуть дати цілісної картини психічного життя іншої людини, не кажучи вже й про можливість розкриття, пізнання неповторних її рис. Хоч Лосський і претендує на те, що його теорія дає можливість бачити внутрішню органічну зв'язаність душевного складу найвіддаленішого від нас життя так, як це ми можемо зробити відносно нашого власного психічного складу, слід проте сказати, що у своєрідні закутки чужої психіки може бути лише один вхід, а саме через зовнішньо виражену діяльність, як це було переконливо доведено в кращих вітчизняних психологів. Представники ж інтроспективної психології (Г. Челпанов, А, Пфендер та ін.) висувають штучно сформульовані проблеми і відшукують такі ж штучні методи пізнання, відриваючи людську суб'єктивність від її натурального носія — предметної діяльності.
Як рефлексологи і взагалі натуралісти ототожнюють внутрішнє і зовнішнє, зводячи внутрішнє до зовнішнього, так і інтроспекти-вісти зводять зовнішнє до внутрішнього. Результат, зрештою, один.
А між тим структура вчинку вимагає певного розведення суб'єктивного та об'єктивного. Саме тому, що в ситуації мотивації та вчинковому акті завжди існує розходження суб'єктивного та об'єктивного, вони й можуть бути поясненими в їхньому існуванні. Це об'єктивне у вчинку бачили з давніх-давен, починаючи з ідеї про фатум, у філософській ідеї субстанціонального фундаменту життя, а також у послідовному детермінізмі. Адже вчинок і е освоєнням цього чужого об'єктивного світу. За існування тільки суб'єктивності вчинок не зміг би функціонувати, адже людині нішо не протистояло б, що вона мусила б долати, бракувало б реального опору з боку об'єктивного світу — найважливішого важеля поведінки, який формує її мотивацію. Вона завжди ущербна, їй завжди чогось не вистачає, що є в об'єктивному реальному світі, тому вона й виступає рушійною силою поведінки. Вчинковий акт бере з об'єктивного світу засоби свого здійснення у вигляді інших об'єктивно існуючих людей, їхніх характерологічних, особистісних рис, на які спирається, щоб досягти своєї мети. Та й мета вчинку, зрештою, лежить в об'єктивному світі, вказуючи на характер його перетворення. Отже, структура вчинку обов'язково передбачає консолідацію і відносне розведення суб'єктивного та об'єктивного, але таке розведення, яке не розтинає їх остаточно і не призводить до змертвіння самого вчинку.
Таке розведення здійснюють натуралісти, зокрема поведінкового напряму. Вони не бачать у суб'єктивному специфічного змісту, нехтують ним, заперечують необхідність його пізнання і, зрештою, перетворюють ідею поведінки на просту кальку з об'єктивних умов, на фатально діючий рефлекс, який на 99 із 100 залежить від об'єктивного світу і механічно його відображає. Не врятовує тут і ідея психічного як механізму орієнтації (П. Я. Гальперін). Вчинковий характер поведінки в такому випадку мислити неможливо. Але й без суб'єктивного сам об'єктивний стимул не може стати діючим агентом, і стає ним, лише набуваючи певного ситуативного, мотиваційного та актового значення. Отже, суто натуралістична модель ліквідує психологію вчинку — так само як і модель суто інтроспективна.
Принцип вчинкової кореляції об'єктивного і суб'єктивного. Включення в ситуацію. Справа тепер полягає в тому, щоб здійснити належний синтез внутрішнього і зовнішнього у психічній діяльності людини. Найліпшим чином цього можна досягти, розкриваючи їхню вчинкову кореляцію. З вітчизняних психологів найбільше С JI. Рубінштейн доклав серйозних зусиль до цієї справи. Він сформулював ряд ідей щодо методів психології, виходячи саме з учинкового смислу психічного, з'ясовуючи співвідношення внутрішнього і зовнішнього в діях, вчинках, діяльності, поведінці.
С. Л. Рубінштейн виходить із того, що завжди існує певне співвідношення між зовнішнім вираженням психічного процесу та його внутрішньою природою. Загальне завдання об'єктивного психологічного дослідження має полягати в тому, щоб адекватно виявити це співвідношення; знаючи зовнішнє протікання психічного акту — визначити його внутрішню психологічну природу; пізнавши цю останню — зрозуміти характер її зовнішнього вияву. Проте ізольований окремий акт поведінки допускає різне психологічне тлумачення залежно від загального розвитку індивіда, спрямованості цього розвитку, від наявності певної невизначеності у здійсненні вчинку. У зв'язку з цим С. Л. Рубінштейн пропонує для адекватного вивчення психіки брати предметом дослідження певною мірою завершену систему діяльності.
Міра невизначеності вчинкової поведінки пов'язується з уже відомим принципом індивідуалізації, неповторності її творчого характеру — ідея, що була однією з центральних у рефлексології Бехтерева і разом із тим найбільш плідних. Справді, вчинок є вихід у неповторне, унікальне, це прокладання нового шляху. С. Л. Рубінштейн у зв'язку з цим визначає мету психологічного дослідження як "аналіз індивідуальних випадків" поведінки. "Принцип індивідуалізації дослідження має бути найістотнішим принципом нашої методики". Проте, враховуючи цей принцип, слід іти далі, до встановлення все більш загальних та