Метапсихологія та її паралопзми

План

1. Сутність метапсихології.

2. Психіка та зовнішній світ.

3. Психіка і тілесний субстрат.

Сутність метапсихології.

Кожна психологічна теорія або психологічний експеримент завжди грунтуються на певній філософській концепції людини, суспільно-політичній ідеології або етичній системі, які у психологічних побудовах знаходять свою конкретизацію та збагачення. Наприклад, звична для практикуючого психолога проективна методика може здаватися йому валідною лише в тому випадку, коли він приймає анти інтелектуалізаторську концепцію людини, визнає наявність несвідомого шару психічного, його внутрішню суперечність, конфліктність, а головне — неусвідомлене вираження людиною своєї сутності у специфічній діяльності. Іншими словами, психолог визнає проективні методики, якщо він сприйняв цілком або окремі елементи психоаналітичного (в широкому розумінні цього поняття) трактування сутності людини.

Звичайно, становлення психологічної теорії чи напряму дослідження зумовлює комплекс внутрішніх і зовнішніх чинників, але визначальними серед них є світоглядні позиції дослідника. Так, розвиток інтелектуалізаторських течій у психології визначався європейським сцієнтизмом як необмеженою вірою у всесилля науки й техніки. У XX ст. значного поширення набуває біхевіористична та гуманістична психологія. Одним із чинників появи та розвитку біхевіоризму як специфічного бачення людини була соціальна потреба у маніпулюванні (вихованні, навчанні, керуванні, коригуванні тощо) її свідомістю. Навпаки, акцентування уваги дослідниками на само-цінності та унікальності особистості, намагання бачити в ній суб'єкта діяльності зумовила формування гуманістичної психології.

Подібним чином можна виявити філософські концепції людини за іншими психологічними теоріями та емпіричними дослідженнями. Отже, можемо констатувати, що в системі психологічних знань є елементи, які виходять за межі психології як конкретної експериментальної науки та стосуються світоглядних питань. Специфіка вирішення останніх зумовлює своєрідність бачення сутності психічного, особливості побудови психологічного дослідження та інтерпретації отриманих результатів. Цей взаємозв'язок науки з філософією, іншими формами суспільної свідомості (мистецтвом, правом тощо), соціально-політичного обстановкою, культурою народу й природою взагалі та породжений ним спосіб розуміння психічного становлять об'єкт метапсихології.

Метапсихологія — розділ психологічної науки, що вивчає підвалини, закономірності формування та розвитку психологічного пізнання. Це також певний рівень теоретизації, на якому здійснюється переосмислення системи понять і положень психологічної науки. Метапсихологія досліджує структуру психологічного знання, Відні уковує способи більш раціональної їх побудови, встановлює межі запровадження психологічних теорій, концепцій, підходів, відповідає на запитання щодо їх несуперечливості, повноти, самодостатності.

Метапсихологія охоплює чималу кількість проблем, вона, зокрема, розкриває взаємозв'язок людини й світу, душі й тіла, свободи й детермінованості психічних процесів, спадкового й набутого, свідомого й несвідомого у психіці тощо. Метапсихологія описує суперечливі процеси та явища, адже суперечливою є вже природа психічного. Справді, психічне — мислення, емоції, воля та інші процеси, стани й властивості особистості — є суб'єктивними утвореннями, належать конкретній людині та становлять її внутрішній світ. Водночас вони є відображенням об'єкта, що існує незалежно від свідомості й волі суб'єкта.

Психічне явище диференціюється від інших, набуває власної модальності та змісту і переживається суб'єктом завдяки тому, що воно відображає об'єкт. Отже, внутрішня природа психічного виявляється лише через відображення зовнішнього, не психічного. Таким чином, психічне явище є і реальністю, і відображенням реальності, є не "або одне, або інше", а "одне й інше водночас" (СЛ.Рубінштейн). До таких, здавалося б, парадоксальних висновків будемо доходити у процесі аналізу багатьох інших об'єктів метапсихології.

Багато психологічних знань здобуто не раціональним та емпіричним шляхом. Це зокрема, знання, "відкриті" у мистецтві й перенесені у психологію, у народній психології. Останні у свою чергу є наслідком інтуїції та почуттів людей. У психології спостерігаємо певне роздвоєння пізнавальної активності: "співпраця" розуму та емпіричних методів із "серцем і його інтуїцією" (В.В.Зеньківський). Позараціональне знання та шляхи його здобуття також є об'єктом метапсихології.

Крім роздвоєння процесу пізнання у психології на раціональне та позараціональне, значний інтерес для метапсихології має анти-номічність психологічних знань.

Антиномії розуму — це суперечливі судження, які виключають одне одного, але водночас обоє є істинними. Так, психічні явища є самодостатніми і визначеними зовнішніми чинниками, мають усвідомлені й неусвідомлені моменти, зумовлюються тілесною організацією і водночас є духовними феноменами, що не зводяться до тілесності тощо.

Зауважимо, що поєднання антагоністичних якостей у природі єдиної сутності не є прерогативою лише психологічних об'єктів, а характерне й для інших наук. Зокрема, у фізиці природа світла описується через поняття, які взаємно виключають одне одного: світло має і хвильову, й корпускулярну природу, що заперечують одна одну.

Зазначені та подібні їм питання і вивчає метапсихологія.

Психіка та зовнішній світ.

Теорія чистої дошки і монадності. Детермінація людської психіки неоднозначна. З одного боку, вона визначається зовнішнім середовищем. Зокрема, залежить від фізичного довкілля (прикладом може бути протилежність характерів людей, які зросли в умовах суворої півночі та м'яких південних широт), від біологічних та фізіологічних особливостей будови і функціонування (порівняємо психологію особистостей з нормально функціонуючою та з пошкодженою центральною нервовою системою), від соціальних умов життя (зіставимо психологічні особливості людей, які живуть в умовах різних політичних та економічних устроїв держави, в різні історичні епохи, у традиційному та урбанізованому суспільстві тощо), а також від "трансцендентних сил".

Отже, людина є залежною, стражденною істотою, але водночас вона є самодостатньою та самоцінною особистістю, самодетерміно-ваною системою. її самодостатність виражається у творчих здатностях, інтуїції, рефлексії, "вроджених" ідеях*, здатності бути суб'єктом власної діяльності та розвитку.

Люди здавна помітили свою здатність до вільного вибору і зафіксували це знання у міфах, зокрема у Біблейському про гріхопадіння людей. Міф твердить, що Творець забезпечив фізичну та інтелектуальну здатність людини до морального вчинку, створив Він і мотиваційну колізію (з одного боку, заборона Бога, з іншого — не менш сильна спокуса Змія), але вибір одного з мотивів та реалізація здатності до вчинку залежали виключно від людей. Вони використали надану їм можливість і стали "немов Боги, знаючи добро і зло". Міф говорить також, що людина створена Творцем за його образом і подобою, а це означає, що вона здатна творити та вибирати незалежно від навколишніх умов. Отже, людина не лише залежить від зовнішніх чинників, а й вільна від них.

В історії психології відображене це специфічне взаємовідношення психіки та зовнішнього світу. При цьому одні теорії наголошували на залежності людини від середовища, на визначеності її психіки зовнішніми чинниками. Так, Дж.Локк вважав, що в момент народження людина подібна чистій дошці (tabularasa) або аркушеві паперу без будь-яких знаків (букв, ідей та ін.) на них. Природа та суспільство

"наносять на чисту дошку" вихідну основу (знання, правила поведінки, культуру почуттів тощо), з якої розвивається все розмаїття та багатство людської душі.

Отже, те, що людина знаходить у своїй душі, вона дістає шляхом досвіду, завдяки діяльності органів чуття, виховної роботи суспільства та впливу інших зовнішніх чинників. Отриману ззовні інформацію людина переробляє, узагальнює, видозмінює, але первинний поштовх і матеріал для внутрішньої роботи думки та почуттів надходять від суспільства й природи. Тому продукт людського мислення, фантазії, інших психічних процесів є не що інше, як "небувала комбінація" результатів сприймання та відчуття існуючих зовні об'єктів.

Теорії, що в головному близькі з поглядами Локка, дістали назву сенсуалістичних. На близьких до сенсуалізму позиціях стояли визначні вітчизняні фізіологи та психологи І.М.Сєченов, І.П.Павлов, В.П.Протопопов та ін. Принципово відкинувши ідею про наявність "досуспільних" психічних утворень, відомий психолог Л.Виготський наголошував на тезі: немає нічого в психіці, чого раніше не було в соціальних стосунках.

В історії психології існував відповідний напрям, представники якого сповідували прерогативу зовнішньої детермінації психічних явищ. Умовно це спрямування називають "лінією Демокріта-Аріс-тотеля". Протилежну позицію відстоювали прихильники "лінії Платона", котрі підкреслювали самодетермінацію, саморух людської психіки. В їхніх теоріях душа уподібнювалася монаді. Цей термін широко почав використовуватись у філософії та психології завдяки працям ГЛейбніца.

Значне місце в психологічних розвідках Лейбніца посідає його полеміка з Локком щодо питання, чи дійсно людська душа є tabula rasa, а все те, що накреслено на ній, породжується досвідом і потрапляє на "чисту дошку" через органи чуття людини, чи душа має певні ідеї та принципи, які не виводяться із сукупного впливу середовища, чи, навпаки, є передумовою адекватного сприйняття таких впливів та набуття людиною досвіду Лейбніц слушно підкреслював, що ідею загальної необхідності неможливо вивести із окремих фактів, і тому наполягав на тому, що ця ідея є вродженою. Він заперечував істинність поняття tabula rasa та пропонував на його місце термін semina aeteruitatis ("вічне сім'я").

Особливістю природи людської душі, за Лейбніцем, є те, що вона збуджується не відчуттями, що породжуються зовнішніми подразниками (за теорією Локка), а має спонтанний рух, завдяки теологічній, а не рефлекторній природі. Лейбніц у "Монадології" писав: "Монада... є не що інше, як проста субстанція.. А де немає частин, там немає ні просторових характеристик, ні фігури та неможлива подільність... Немає також можливості пояснити, як може монада змінюватися у своїй внутрішній сутності від