В українській психології монадологічного принципу дотримувалися Т.А.Челпанов у В.В.Зеньківський, Г.С.Костюк, СЛ.Рубінштейн та ін. Зокрема, Рубінштейн розвивав ідею про те, що особистість є самодостатнім цілим, самодетермінуючою системою, кожен елемент якої визначається у її власних межах і взаємозалежність між елементами також є елементом цієї системи. Особистість, таким чином, замикається у єдине закінчене ціле, автономне стосовно навколишнього середовища.

Отже, в процесі свого історичного розвитку психологія сформулювала два висновки, які взаємно виключають один одного. Згідно з першим психічні процеси та стани насамперед зумовлюються впливом зовнішнього середовища, а за другим — психічні явища є результатом самодетермінації. Якому ж із них віддати перевагу?

Але ці антагоністичні судження — елементи єдиної антиномії, і обидва є правильними. Кожне психічне явище є і самодетермінуючою системою і виникає внаслідок впливу зовнішнього середовища, визначається не одним або іншим, а і одним, і іншим. Можна навіть сказати, що члени антиномії, взаємовиключаючи, взаємодоповнюють один одного. Специфіка детермінації психічних явищ у тому і полягає, що вони є наслідком як зовнішньої, так і внутрішньої детермінації. В кожному окремому випадку змінюється лише міра одних та інших, але і самодетермінація, і визначення іншим завжди є наявними.

Психіка і тілесний субстрат.

Однією з перших в історії психологічної думки була поставлена проблема психічного і його відношення до тілесних явищ.

У психології протилежність психічного та тілесного чітко усвідомлюється вже з часів Р.Декарта, який дуалістично протиставив дух та матерію. Згідно з картезіанським розумінням, основною характеристикою та формою буття матеріального є його протяжність та відсутність здатності мислити, а духу — здатність до мислення, але відсутність просторових якостей. Відповідно: душа (як "близька" за своєю природою духу) та матеріальне тіло людини є також різними сутностями.

Відмінність душі та тіла є очевидною і зрозумілою. Кожен, не обов'язково психолог, може сказати, що емоції, воля, мислення, сприймання, інші психічні процеси, стани та властивості особистості є виявом душі, а голова, руки, ноги тощо — це частини тіла людини.

Уже з тих далеких часів, коли люди ще не мали належних знань про будову власного тіла та закономірності перебігу психічних процесів, вони зрозуміли, що їхні емоції, сприймання, мислення є результатом діяльності не лише тіла, а й особливої субстанції, що живе в тілі та покидає його у момент смерті, і що між душею і тілом є певна різниця. Одначе душу вони мислили як таку, що має матеріальну природу, вона уподібнювалася диханню, серцю, крові чи будь-якій частині тіла. Це є анімістичне розуміння душі. Йому на зміну приходить атомістичне.

За Демокрітом, Епікуром, Лукрецієм, душа, як і тіло, складається з атомів. Атоми, що є складовими душі, відрізняються від атомів, з яких складається тіло, більшою рухливістю. Арістотель також не протиставляв психічні й тілесні процеси. На його думку, душа є активним началом тіла. Оскільки матеріальне тіло не може (внаслідок своєї пасивності) викликати власний рух, то воно в змозі виконувати певну діяльність завдяки активному принципу, яким і є душа.

Таким чином, душа є причиною та визначальною умовою життя. Вона перебуває з тілом у такому ж співвідношенні, як форма з першоматерією. Завдяки формі тіло є тим, чим воно є. Отже, душа є ентелехією тіла.

Не протиставляли тіло та душу й пізніше. Так, К.Тертулліан вважав, що душа є найлегшою та найніжнішою частиною тіла. Отже, до часів Декарта душа не протиставлялась матеріальному тілу як інша субстанція, але усвідомлювалась як активне начало, що перетворює людську можливість у дійсність. Декарт абсолютно протиставив душу й тіло, психіку та організм, що дало змогу йому відкрити їхню справжню сутність. Своє дуалістичне вчення він сформулював так: матерія і дух — дві різні субстанції, а субстанція — це те, що існує та визначається лише через саму себе, а не через інше. Але якщо так, то душа й тіло не можуть взаємодіяти, думка не може безпосередньо визначати рух тіла, а тіло не впливає на думку. Кожне з них існує самостійно: дух має властивість мислити, тіло має лише протяжність.

Декарт намагався пояснити механізм дії тіла так, щоб навіть не виникла думка про причинно-наслідкову залежність між діяльністю душі та тілесними рухами, подібно до того, як не виникає підстав вважати, що годинник має душу, яка змушує його показувати час. Отже, тіло — механічний автомат, своєрідна машина, заснована на рефлекторному принципі, душа — активне начало. їхня природа різна, і тому вони не можуть "зустрітися", не мають нічого спільного, не можуть "доторкнутися" одне до одного, але вільно взаємопроникають, ніби речі двох відмінних світів.

Яким же чином, у такому випадку, пов'язані людські душа та тіло? А те, що вони пов'язані, — факт очевидний. Наприклад, психічний чинник може викликати стрес і, як наслідок, зміни в тілесному м'язі серця (інфаркт). Навпаки, тілесні зміни в мозку, як правило, викликають зміни в психічних процесах, станах та властивостях особистості. Крім таких "гострих моментів" взаємовпливу можна навести безліч фактів "повсякденної" взаємодії душі та тіла. Так, людина завдяки діяльності душі, зокрема мислення та вольових процесів, керує просторовим переміщенням свого тіла, а рух тіла, викликаючи зміни в людському організмі, породжує відчуття, яке трансформується в певні раціональні та емоціональні процеси. Але як таке може бути, якщо тіло та душа — не просто різні, а й абсолютно протилежні? З цієї суперечності виникає психофізична проблема: душа та тіло є абсолютно протилежними субстанціями, але, незважаючи на це, перебувають між собою в нерозривному зв'язку та взаємодії.

В історії психології знаходимо кілька шляхів вирішення психофізичної проблеми. Найпоширенішими з них є:

а) дуалістичне протиставлення психічного та тілесного як двох різних субстанцій, що найповніше виявилося у концепції психофізичного паралелізму й теорії психофізичної взаємодії;

б) "зведення" психічного до різних форм фізичного чи фізіологічного та твердження про їхню еквівалентність (редукціонізм та епіфе н о меналізм);

в) відособлення психічного від тілесного та визнання первинності душі стосовно тіла (душа порівнювалася з музикантом, а центральна нервова система — 3 інструментом, на якому грає музикант, або душа — з вершником, а тіло — з конем).

Зазначені шляхи вирішення питання про відношення психічних і фізіологічних явищ знаходимо як в історії науки, так і в сучасній психології.

Вирішуючи будь-яку психологічну проблему, практичний психолог має поставити перед собою запитання: чим вона зумовлена? Чи фізіологічними, генетичними, конституційними (більш широко — тілесними) чинниками, чи певною структурою особистості, усвідомленою та неусвідомленою ієрархією мотивів, спрямованістю особистості тощо, тобто особистісними утвореннями? А можливо, їхньою взаємодією? Наприклад, відставання у навчанні школяра зумовлене недоліками у розвитку його центральної нервової системи чи психологічними вадами: несформованими мотивами навчання, відсутністю необхідних здібностей, а можливо, тілесні та душевні чинники взаємно зумовлюються? Отже, вирішуючи, здавалося б, таке конкретне питання, психолог (свідомо чи несвідомо) "бере до уваги" своє бачення психофізичної проблеми. Тому історико-кри-тичний аналіз психофізичної проблеми не втрачає своєї актуальності.

Визнавши душу й тіло різними субстанціями, Декарт спробував пояснити їх зв'язок за допомогою гіпотези взаємодії.

Н.Мальбранш слушно вбачав у теорії взаємодії певний відступ від розуміння абсолютної протилежності душі та тіла і розробив теорію психофізичного паралелізму, згідно з якою психічні та фізіологічні процеси складають два ряди явищ, які відповідають одне одному і при цьому, як дві паралельні лінії, ніколи не перетинаються, не взаємодіють ні в corpus pineale, ні в якійсь іншій частині тіла або простору.

Згідно з психофізичним паралелізмом, за образною характеристикою В.Джемса, "душевне життя людини уявлялося б нам як перебігаюче поруч з тілесним, причому кожному моменту в одному з них відповідав би певний момент в іншому, але між тим та іншим не було б ніякої взаємодії. Так, мелодія, що ллється зі струн арфи, не уповільнює і не прискорює коливання останніх, як тінь пішохода супроводжує його, не впливаючи на швидкість його кроків. Душевні та тілесні явища звершуються начебто незалежно одне від одного в силу своєї внутрішньої організації".

Як же у такому випадку узгоджуються два протилежні світи? Мальбранш стверджував, що це можливо завдяки Богу. На його думку, дійство відбувається таким чином. Якщо, наприклад, я хочу зробити рух рукою, то я неспроможний це зробити, бо моя воля є психічним явищем, а отже, не може впливати на