Отже, не людська воля є причиною руху тіла і не тілесний просторовий чинник породжує у душі людини відчуття, а в кожному моменті творення (руху, відчуття, інших тілесних та психічних процесів) виявляється воля Творця.

Для віруючої людини у такому поясненні психофізичного паралелізму немає нічого незвичайного, адже для неї є аксіомою твердження, за яким без волі Божої не впаде і волосина з голови людини. Але більшість наукового світу таке пояснення не могло задовольнити. Не заперечуючи в принципі наявність у будь-якому акті творення волі Творця, вони бажали віднайти в ньому і природні причини та моменти самодетермінації розвитку особистості.

Крім класичного паралелізму, наприкінці XIX — на початку XX ст. набуває поширення гештальтистська ідея про ізоморфізм — взаємооднозначної відповідності). В теоріях гештальтпсихологів ізоморфними вважаються три ряди явищ: фізичні, фізіологічні та психічні. Фізичний гештальт (зовнішнє поле) взаємно відповідає нейрофізіологічному полю, а останнє - психічному. Принципово нового у розуміння психофізичного паралелізму ізоморфізм не приносить, лише на місце двох ліній (тілесних та психічних явищ) ставить три.

Б. Спіноза, наслідуючи вчення Р.Декарта, вважав, що психічні та фізичні явища є принципово різними: рух тіла виникає внаслідок впливу інших тіл, а психічні явища породжуються іншими психічними явищами. Процеси в духовному світі утворюють замкнутий у собі причинний ряд, подібно до того, як процеси тілесного світу утворюють замкнутий у собі світ. У зв'язку з цим, на думку Спінози, тілесні явища (скажімо, мозок) не можуть породжувати психічні процеси, і навпаки, останні не можуть впливати на стан або процеси тілесні (тобто на діяльність мозку, серця тощо).

Для того, щоб пояснити все ж існуючу відповідність психічних і тілесних процесів, Спіноза вводить поняття єдиної субстанції. Ця субстанція, яка належить до світу невидимого, має нескінченну множину властивостей, або атрибутів; людському пізнанню вона доступна у формі двох атрибутів, а саме: у формі душі та тіла. Отже, душа та тіло, хоча й існують абсолютно незалежно одне від одного, насправді є тотожними, бо є атрибутами однієї й тієї ж субстанції. Те, що в атрибуті душі існує як духовне, ідеальне, в атрибуті протяжності існує як тіло.

Таким чином, на думку Спінози, людське тіло та душа співвідносяться так, як реальність та її ідея, душа є ідеєю тіла. Все те, що відбувається у тілі, віддзеркалюється у душі, а оскільки процеси у нашому тілі спричиняються дією інших тіл, що його оточують, то психічні процеси відображають не стільки стан тіла, скільки навколишню дійсність, чинники середовища.

Ідея Спінози про навколишню дійсність, що спонукає тілесні зміни, які у свою чергу відображаються в душі людини, була сприйнята марксистською психологією. Так, СЛ.Рубінштейн писав, що, з одного боку, психіка функціонально залежить від мозку, від нервової системи, від органічного "субстрату" психофізичних функцій: психіка, свідомість, думка — "функції мозку"; з іншого боку — відповідно до специфічної природи психіки як відображення буття необхідно врахувати залежність її від об'єкта, з яким суб'єкт взаємодіє та який пізнає: свідомість є усвідомленим буттям.

Мозок, нервова система становлять матеріальний субстрат психіки, але для психіки "сутнісним є також відношення до матеріального об'єкта, який вона відображає. Відображаючи буття, існуюче поза і незалежно від суб'єкта, психіка виходить за межі внутрішньо органічних відносин... Перший зв'язок психіки та її субстрату розкривається як відношення будови та функції; вона визначається закономірністю взаємозв'язку будови та функції. Другий зв'язок — це зв'язок свідомості як відображення, як знання з об'єктом, який у ньому відображається. Він визначається закономірністю єдності суб'єктивного та об'єктивного, у ньому зовнішнє об'єктивне опосередковує та визначає внутрішнє суб'єктивне... Психологічний процес, який принципово не зводиться лише до нервового, фізіологічного процесу є, здебільшого, дією, спрямованою на розв'язання життєво важливого для людини завдання, предмет та умови якого задані предметним світом. Природа цього завдання визначає характер неврологічних механізмів".

Отже, психологічна система Спінози має не лише історичну значущість; певною мірою вона визначала і розвиток вітчизняної психології XX ст. і, на нашу думку, матиме методологічне значення у XXI ст.

Наведене марксистське розуміння взаємодії фізичного та психічного від спінозівського відрізняється лише тим, що Спіноза стверджував існування субстанції (Бога-природи), атрибутами якої є душа, а марксистська психологія детермінуюче значення віддає об'єктивно існуючій Природі. Отже, вимальовується наступний ланцюг понять, за допомогою Яких поєднувалися душа й тіло: Бог (Мальбранш) — Бог-Природа (Спіноза) — Природа (вітчизняна марксистська психологія). Пояснення ніби "спускалося" з височини трансцендентних об'єктів до об'єктів матеріальних, природних.

Крім теорій взаємодії душі та тіла, значне місце в історії психології посідають концепції тотожності тілесних та психічних явищ, тобто моністичні теорії. Популярними ці теорії стали завдяки працям Г.Фехнера, В.Вундта, А.Ріля, Ф.Паульсена, Г.Геффдінга та ін. Для них духовне та матеріальне є одним і тим самим предметом, але таким, що розглядається з різних позицій. Дух і тіло здаються нам різними, стверджують названі автори, тому що ми не можемо водночас бачити духовні й фізичні явища, а отже, не можемо спостерігати й їхні взаємозв'язки. Ця думка ілюструється такою аналогією: якщо хто-небудь перебуває в середині кола, то випуклий бік його невидимий для спостерігача, але видимий увігнутий бік; якщо ж спостерігач перебуває поза колом, то він не бачить увігнутий бік, зате бачить випуклий. Але два боки цього кола також нерозривно пов'язані один з одним, як духовні та тілесні процеси людини. Подібно до того, як неможливо з однієї позиції розглянути і випуклий, і ввігнутий бік кола, так неможливо з однієї позиції спостерігати душевні та тілесні процеси людини. Отже, на думку названих авторів, духовні та матеріальні процеси тотожні. Вони лише здаються нам різними, і ця ілюзія є наслідком нашої нездатності бачити об'єкт у всіх його аспектах, у зв'язку з чим його атрибути ми сприймаємо за окремі сутності.

Відомо, що Мальбранш, Спіноза, Рубінштейн для з'ясування взаємодії психічних та тілесних процесів уводили в аналіз поняття, що об'єднували їх. Це - поняття Бога, Бога-Природи, природного об'єкта. За Фехнером та Вундтом, немає потреби у третьому чиннику, що визначає взаємодію психічного та тілесного, оскільки один і той самий процес одночасно є й тілесним, і духовним. З відомих вітчизняних учених таку думку розвивав І.П.Павлов, який, зокрема, стверджував, що умовний рефлекс є водночас і тілесним (з'єднання двох нейронів), і психічним (асоціація) феноменом. Отже, за теорією психофізичного монізму взаємозв'язок між тілесним і духовним полягає в тому, що коли у душі відбуваються якісь процеси, то водночас у тілі здійснюються відповідні їм фізіологічні процеси, і навпаки, коли в мозку відбуваються певні фізіологічні процеси, то у душі здійснюються психічні процеси.

За логікою авторів психофізичного монізму, не можна стверджувати, що фізіологічні явища є причиною психічних, і навпаки, оскільки це один і той самий процес, але розглянутий з різних позицій бачення. Зрозуміти теорії психофізичного монізму досить важко, адже вони вказують на те, що наші думки та хіміко-фізичні процеси мозку є одне й те ж саме, одначе необхідно, оскільки більшість вітчизняних психологів останнього століття називали себе моністами.

В історії психології віднаходимо кілька типів психофізичного монізму.

Першим можна вважати емпіричний. Представники цього напряму лише констатують емпіричну кореляцію між психічними та тілесними змінами (Авенаріус, в окремих працях Г.І.Челпанов, М.Лерміт та ін.). Питання про причини, які пов'язують ці два процеси, вони не ставлять, оскільки не вважають його об'єктом конкретної, експериментальної науки психології. На їхню думку, назване питання слід розглядати у філософії, оскільки воно є світоглядним, а не науковим.

Наступний тип монізму — матеріалістичний. Він не визнає духовні, психічні процеси рівнозначними з тілесними, фізіологічними. Психічні феномени позбавляються будь-якої самостійної вартості; вони вважаються придатком до фізіологічних процесів, епіфеноменом тілесного, не маючи автономної активності. Психічне лише супроводжує фізіологічні процеси.

Отже, матеріалістичний монізм, або епіфеноменалізм, заперечує будь-яку психічну причинність, вважаючи, що лише фізіологічні, матеріальні процеси з'єднані причинними зв'язками, а психічні явища перебувають у функціональній залежності від фізіологічних процесів, і тільки тому можна говорити про причинну залежність між психічними явищами. При цьому прихильники даного напряму звертаються до фізіології нервової системи, особливо її центральної частини — мозку, підкреслюючи, що тілесне є детермінантом психічного. Представниками цього типу монізму є Г.Мюнстерберг, Т.Циген, які належали до фізіологічної школи Павлова.

Матеріалістичний монізм у вирішенні питання про співвідношення психічних та тілесних процесів виростає з матеріалістичного світогляду, є його конкретизацією щодо психологічних проблем. Як уже зазначалося, для античних мислителів душа є не що інше, як рух матеріальних частинок. За Д.Гартлі, психічні явища корелюють з нервовими, й нервова діяльність є