Із наступних захисників матеріалістичного монізму найвидат-нішими є французькі матеріалісти XVIII ст. ЖЛаметрі вирішував проблему співвідношення душі та тіла за фактами, що визначали залежність психіки від тілесних процесів. Наприклад, хвороби тіла зумовлюють психічні захворювання; характер людини значною мірою залежить від конституції її тіла тощо. Виходячи з подібних фактів Ламетрі зробив висновок про те, що всі психічні процеси, стани та властивості особистості залежать від організації тіла і тому здатності душі є не що інше, як організація тіла. Отже, за Ламетрі, душа є матеріальною, подібно до її тілесного субстрату. Але оскільки людина як істота "цілком" матеріальна мислить, остільки, робиться висновок, і матерія здатна мислити. Отже, Ламетрі проголосив першу ознаку матеріалістичної психології: мислення є властивість матерії.

П.Гольбах уніс доповнення до цієї формули. На його думку, коли матерія перебуває поза організмом людини, то вона мертва, нездатна мислити. Лише організувавшись певним чином у людському організмі, матерія набуває такої здатності. Отже, мислення — це властивість високоорганізованої матерії, а саме: певної частини людського тіла — мозку.

У французьких матеріалістів знаходимо і третю формулу матеріалістичної психології: мислення являє собою виділення мозку. До такого висновку дійшов П.Кабаніс, який стверджував, що мозок виділяє мислення, подібно до того, як печінка продукує жовч. Пізніше цю формулу розробляв та уточнював К.Фогт.

Я.Молешот стверджував, що сутність душі зводиться до руху матеріальних часточок, оскільки, крім матеріальних частин, у світі нічого не існує. Так у XIX ст. знову повернулися до античного атомарного розуміння психічних процесів. Приблизно в цей же час Л.Бюхнер пише про те, що душа є не що інше, як загальне поняття для позначення сукупного результату діяльності мозку. Для нього слова дух, душа, воля тощо не означають ніяких сутностей, а виражають лише властивості тілесних речовин.

Відлуння вульгарно-матеріалістичного рішення проблеми співвідношення психічного та тілесного субстрату мали місце у вітчизняній філософії (В.М.Архипів, Ф.Ф.Кальсін, Н.В.Медведів та ін.) та психології (В.М.Бехтерев, фізіологічна школа 1.П.Павлова та ін.). Спрощене трактування проблеми співвідношення психічного та тілесного субстрату створювало ілюзію її вирішення. Насправді розгляд психічного як матеріального (фізіологічного) знімає саме питання про співвідношення психічного та його тілесного субстрату.

Заперечення вульгарно-матеріалістичного розуміння співвідношення психічних та тілесних процесів зустрічаємо ще у X. Вольфа. Визначаючи невідокремленість душі від фізіологічного субстрату, він поряд з цим указує на її здатність до спонтанної активності, що є незалежною від матеріального "супутника" душі — тіла. Отже, тілесний субстрат "втрачає" свою детермінуючу значущість стосовно діяльності душі і перетворюється на пасивного акомпаніатора прояву душевних здатностей.

У подібних теоріях розуміння співвідношення психічного та тілесного наближається до спіритуалістичного їх розуміння, згідно з яким душа є "артистом", котрий керує інструментом, тобто мозком (Челпанов). Як артист може фати тільки тоді, коли є інструмент, так і душа може справляти вплив на тіло лише у тому разі, якщо є мозок.

Третім типом монізму є реалістичний. Реалістичним його називають тому, що він визнає реальними як матеріальні, фізіологічні, так і психічні, духовні явища. Обидва ряди — психічний і тілесний — вважаються рівнозначними. Представником цього виду монізму є Г.Спенсер. Для нього, як і для Б.Спінози, визначальною сутністю щодо явищ природи та духу є абсолютна, непізнана для обмеженого людського розуму реальність, яка породжує дух та тілесність.

Якщо замінити спенсерівське поняття "абсолютної реальності" на звичне "об'єктивна реальність", то стане зрозумілим, що вітчизняна психологія в цьому питанні "перебуває близько" від спенсе-рівської. Серед українських психологів представниками цього типу монізму є Г.С.Костюк, СЛ.Рубінштейн. Для них "субстанцією", яка визначає розвиток та вияв психічного і фізіологічного, є об'єктивна реальність, існуючий незалежно від волі та свідомості суб'єкта матеріальний об'єкт.

Четвертим видом монізму є ідеалістичний, який стверджує, що істинна сутність усіх явищ (тих, що здаються нам як психологічними, так і фізіологічними) є духовною, нематеріальною. Першим представником ідеалістичного монізму є Г.Лейбніц із його вченням про наперед установлену гармонію*. За Лейбніцем, усі предмети світу складаються з духовних, психологічних атомів — монад. Монади, як духовні сутності, звичайно, не мають протяжності. Вони є точками, але не матеріальними, а метафізичними. Одначе, якщо визнати, що первинними елементами луху та тіла р. ситність кптпя існує поза простором, то як із неї складається тіло людини, що існує у просторі?

Г.Лейбніц пояснює це так. Монада є субстанція, вона не залежить ні від чого іншого, крім себе. Отже, вона мусить витиснути з себе все інше, тобто її сутністю є сила спротиву, або відштовхування, а з цього випливає, що вона займає таке місце, яке недосяжне для інших монад. Кожна монада своїм відштовхуванням створює свою власну сферу. Сукупність таких сфер, створює протяжне тіло.

Для наочності уявімо собі математичну точку в стані руху. Рухаючись у різних напрямках, вона окреслила б геометричне тіло. Подібно до цього і духовна точка створює фізичне тіло, завдяки властивій їй силі непроникності та відштовхування. Отже, протяжність тіла є результатом дії сили відштовхування та непроникності духовних, психічних одиниць, які самі не мають будь-якої протяжності.

За Декартом, сутністю тіла та його фізіологічних процесів є протяжність, а за Лейбніцем, протяжність є наслідком дії сили. Тіло — це комплекс духовних, непротяжних монад, між якими діє значна сила відштовхування, яку ми сприймаємо за тверде, протяжне тіло.

За Декартом, тіло є матеріальним, тобто чимось пасивним та протяжним, за Лейбніцем, те, що здається нам матерією, є силою. Отже, тіло являє собою результат взаємодії сил відштовхування. Побічним доказом такого розуміння сутності матеріальних речей є окремі концепції фізичної науки про те, що матерія складається із центрів енергії.

Подібної позиції дотримувався видатний український психолог І.Сікорський. Тіло, стверджує він, є не поєднанням матеріальних атомів, а енергією безкінечно великого потенціалу.

Після огляду найважливіших учень про душу та тіло, тобто того моменту реальності, в якому психічні процеси перетворюються на фізичні (вольові процеси — на рух тіла) та фізичні — на психічні (енергія зовнішнього подразника — на відчуття), можна вирішити одну з найважливіших проблем, що стосуються природи психіки. Прихильники матеріалістичного тлумачення сутності психічних процесів стверджують, що "будівельним матеріалом" для психіки та тіла є матеріальні атоми. Але ми вже бачили, що існування психічного не можна пояснити лише матеріальними елементами. Суперечливими є також концепції психофізичного монізму. Тотожність психічного та фізичного потребує визнання єдиної субстанції, стосовно якої психічне та тілесне є моментами вияву (субстанція, за Спінозою, Бог, за Мальбраншем, — непізнана реальність, за Спенсером, — об'єктивна, незалежна від суб'єкта навколишня реальність у марксистській психології тощо). Але у такому випадку психічне втрачає свою власну значущість, активність та здатність бути суб'єктом діяльності, бо виступає лише атрибутом субстанції, залежним від зовнішнього об'єкта або визначається Богом.

Суперечливим є і третій шлях вирішення проблеми: визнання духовного монізму, за яким фундаментом реальності є духовні атоми — монади. Монада не має просторових та інших матеріальних характеристик, але має силу відштовхування. Взаємодія сил породжує те, що нам здається ознаками матеріального тіла.

Труднощі розуміння взаємодії духовних та тілесних процесів виникають внаслідок того, що взаємодія між принципово різними субстанціями (якими є дух та тіло) неможлива. Але духовний монізм "знімає" зазначену складність: психічні та тілесні процеси стають однорідними, оскільки обидва утворюються з духовних атомів-мо-над. Якщо ж тіло та дух є сукупністю монад, то розуміння взаємовпливу між ними істотно спрощується. Одначе виникає інша складність, якщо все є духовним, то "втрачаються" якісні ознаки тілесного.

Література

Абульханова-Славская К.А. О субъекте психической деятельности. М., J973. Абульханова-Славская К.А., Брушлинский А.В. Философско-психологическая концепция С Л. Рубинштейна. К 100-летию со дня рождения. М., 1989. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991.

Асмолов А.Г. Психология индивидуальности. Методологические основы развития личности в историко-эволюционном процессе. М., 1986.

Басейн Ф.В. О развитии взглядов на предмет психологии // Вопр. психологии. 1971. № 4. С.101-113.

Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984- 1985. М., 1986.

Вопросы теории и психологии творчества / Под ред. БАЛезина. Харьков, 1914.

Выготский Л.С Исторический смысл психологического кризиса // Собр. соч.: В 6 т. М., 1982. Т.1.

Гегель Философия духа. Энциклопедия философских наук. М., 1977. Т.З.

Гельвещй К.А. Про людину, її розумові здібності та ЇЇ виховання / Пер. 1932.

Гуссерль Э. Амстердамские доклады // Логос. М., 1992. № 3.

Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее (Сб. тезисов Междунар.

конференции). М., 1992.

Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1964.

Кониський Г. Філософські твори: В 2 т. К., 1990.

Костнж Г.С. К вопросу о психологических закономерностях // Вопр. психологии. 1955. No 1.

Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. М., 1930. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., і 975. Леонтьев А.Н.