Маска, гідність особи, її цілісність і роздвоєність.

План

1. Маска, гідність особи, її цілісність і роздвоєність.

2. Стратегія вчинку і ствердження "Я".

Істинний зміст особистісного "Я" постає у неповторному, індивідуальному здійсненні власного буття, розгортанні сутнісних відношень зі світом, продукуванні цінностей власного діяння у світі. Особистісні вияви індивіда мають культурно-історичний зміст, оскільки відтворюють певний духовний та дійовий етап історії людського буття. Особистість і культура пов'язані нерозривно, проте культура в її квінтесенції не мириться з продукуванням безперспективного, хибного досвіду пізнання та діяння. Людина як особистість здатна до змістовних та суттєвих перетворень явищ світу; вона постає абсолютною цінністю, що має і індивідуалізоване, і конкретно-історичне, і культурно-історичне значення. Тільки як особистість людина виявляє свою гідність бути носієм власне людського способу існування, протистояти світові як активний, спроможний до перетворень та впливів суб'єкт, бути самодостатньою одиницею, самоціллю, "безпосереднім самобуттям" (С.Л.Франк). В особистості, незалежно від масштабу її самовияві в та самоактивності, завжди криється невичерпна можливість породження нової культурнотворчої сили. Геній і "простий смертний" обидва є цінностями, і хоч якою великою є відстань між ними, перший ніколи не замінить другого, і існування першого ніколи не заперечить актуальності існування другого. Культура потребує і творчих індивідуальностей, і тих, хто здатен сприйняти та оцінити ці індивідуальності; незалежно від величини індивідуальних впливів кожний з них — культурно-історична цінність, неповторність. Культурі можна служити тільки індивідуальним шляхом. Тому, розвиваючи індивідуальність в інтересах розвитку особистості, ми виконуємо вимоги, які висуває культура та культурно-історичний процес у цілому.

В суспільному житті самовияви особистості можуть приймати різноманітні форми; людина може застосувати ті чи інші засоби самовідтворення, які відповідають її власним уподобанням. Ще в давні часи індивідуальний образ людини, певною мірою соціалізований та відтворений нею в актуальному для її буття колі соціальних взаємин, називали маскою або личиною. Цей образ може суперечити індивідуальній сутності людини, поставати чимось штучним, свідомо перетвореним, навіть потворним. Іноді соціалізований образ "Я" особистості прямо віддзеркалює її природні особливості, виявляючи їх достеменний зміст. Проте в цілому соціальному буттю особистості властиве застосування певних стилів та способів самовиявлення, що зумовлено і певною низкою ролей, які особистість відтворює у своєму соціальному бутті, і характером відносин в її соціальному оточенні (в широкому та вузькому розумінні) тощо.

Застосування особистістю тих чи інших способів самопрезентації, самоствердження, самовияву не порушує її цілісності. Цілісність особистості зумовлена глибинними субстанціальними утвореннями в її індивідуальній, природній, соціальній формах існування. В процесі розвитку особистості відбувається розгортання індивідуальної сутності "Я", при чому не порушується його змістовна структура, а можливості самовияву отримують нове звучання, новий масштаб, нову ціннісну аналогію. Проте з точки зору екзистенціальної (сут-нісної) єдності структури особистості прийнято говорити про її тенденцію до роздвоєності, до можливості перебувати одночасно в деяких полярних ціннісних чи дійових, пізнавальних чи перетворюючих тощо станах. Ця "боротьба мотивів" досить точно ілюструє відносність та актуальність протиріч буттєвої поведінки та діяння особистості. Сенс внутрішнього (або зовнішнього) протистояння можливому і дійсному, актуальному і потенціальному, допустимому та відторгнутому, очікуваному і небажаному тощо полягає у ствердженні індивідуальної природи "Я" особистості, у формуванні та розгортанні буттєвого змісту "Я". Це природний сутнісний процес, властивий людському способу існування взагалі. Вчинок як окрема модель свідомого діяння особистості дає змогу безпосередньо розв'язати протиріччя, що склалося, ствердити власне "Я" у способі обрання нової життєвої або, зокрема, поведінкової тенденції існування.

Стратегія вчинку і ствердження "Я".

Інтелектуальну та естетичну діяльність людини прийнято розглядати як діяльність творчу. Проте існує такий вид творчості, який за своєю важливістю для індивідуального буття особи стоїть незрівнянно вище вказаних. Це — творчість моральна. Маючи самостійне значення як вищий прояв соціалізації людини, моральна творчість є непорушним фунтом мис-лительної та естетичної діяльності людини і становить їх остаточний сенс "Людина... — писав М.Планк, — потребує відповіді на найважливіше питання свого життя: "Як я повинна учинити?"

Саме вчинок у його психологічній структурі виступає безпосереднім "механізмом" моральної творчості. Навіть наше повсякденне життя — і невимушена розмова з друзями, і виконання простої обіцянки — це різні, нерідко малопомітні і малоусвідомлювані вчинки. Ми майже безупинно встановлюємо чи розриваємо якісь стосунки з людьми — чи в плані реального вчинку, чи в плані його уявного вираження. Це становить драматичну стихію діяння людини — як повсякденного, так і подвижницького.

Вчинок породжується людською сутністю особи. В ньому вона формує та виявляє свою суспільну природу. Можна говорити навіть не про окремий вид моральної творчості поряд з інтелектуальною та естетичною, а про єдину творчість моралі, у відношенні до якої всі інші види творчості слід вважати похідними і другорядними.

Здійснюючи вчинок, людина виявляє певну моральну активність. Проте не кожна моральна дія стає вчинком. Будь-яка дія, що має соціальний зміст або направлена на те чи інше соціальне явище, може вважатися моральною, оскільки здійснюється в системі відносин, зумовлених певною мораллю. Та не кожна з цих дій отримує статус вчинкової дії, в якій розкривається індивідуальна сутність особи, хоча людина завжди і всюди, що б вона не здійснювала, залишається суспільною істотою.

Будь-який суб'єктивно значущий вчинок має, зрештою, значення об'єктивне, суспільне. Вчинок може здійснюватись або у внутрішньому психічному плані, або в етичному, або в єдності його суб'єктивних і об'єктивних сторін. Розкрити механізм вчинку — це те ж саме, що й розкрити творчий механізм психічного розвитку. Вчинок є істинне творення нових форм, якостей психічного — насамперед тоді, коли він має моральне значення.

Вчинок можна також визначити як перетворення людиною моральної ситуації. Будь-яке суб'єктивне перетворення є недостатнім. Воно завершується лише тоді, коли й навколишня ситуація стає відповідною до прагнень індивіда. Вчинок в його повноцінному вираженні буде водночас і акцією духовного розвитку індивіда, і творінням моральних цінностей. Навпаки, дефадація вчинку незмінно свідчить про духовний рефес людини і втрату нею певних моральних рис. Вчинком слід назвати дію, що має розгорнутий психологічний та моральний аспект. Дію, в якій психологічний аспект сильно редуковано, автоматизовано і перетворено на звичку, не можна назвати моральною дією.

Маючи на увазі логічну структуру вчинку, можна розпізнати численні його модифікації: вчинки розгорнуті та редуковані, ті, шо зароджуються і відмирають. Вчинок — це процес, який залежить від ситуативних та мотиваційних метаморфоз. Як людина не може бути водночас дитиною, підлітком, юнаком, зрілим індивідом, так і вчинок не може виявитись у всій повноті його моментів одразу. Психологічною основою вчинку є встановлення та розрив певних зв'язків людини з середовищем. Його можна розуміти також як дійсне вираження конфлікту між суспільною нормою поведінки і певною психологічною спрямованістю людини. Тоді емоційність вчинку буде вимірюватися глибиною та інтенсивністю перетворення цієї норми і цієї спрямованості.

Як вольову дію вчинок завжди пов'язують з боротьбою мотивів. Справді, кожна зміна стосунків людини з довколишнім світом є боротьбою між традицією та новою моральною установкою. Людина переживає духовну суперечність, конфлікт між наявними зв'язками та необхідністю встановлювати нові на базі старих або всупереч їм, тому що в боротьбі мотивів людина обирає моральне, справедливе вирішення конфлікту відповідно до її ідеалів, а також враховуючи моральність засобів дії. Те, що сповнює смислом саму дію, становить піднесений ідеал людини. В ідеалі яскраво виступає протилежність між потягами, мрією, майбутнім і тим, що є в даний час і в даних умовах певним здобутком індивіда. Якщо протиставляються ідеал і дійсність, людина стає бездійовою.

Відносна єдність реального та ідеального моментів дії свідчить про суспільно корисне спрямування особи. Той факт, що людина ніколи не може знайти між цими моментами повної відповідності, примушує її здійснювати дедалі нові й нові вчинки. При цьому спостерігається та ж закономірність, що й при втіленні ідеалу в художньому творі. У мислячої людини ніколи не згасає відчуття їх протилежності.

Співвідношення між ідеалом та дійсністю можна розглядати як залежність між мотивом і ситуацією. Так, для своєї реалізації вчинок потребує ситуації, що протистоїть людині і мусить бути зміненою, а також потребує волі, що переборює ситуацію. Тут спостерігається не тільки заперечення даної ситуації, але й створення нової. Мотивація, набуваючи моральної значущості, переходить далі у вчинок. Слід зауважити, що ситуація взагалі й конфліктна зокрема передбачають такий стан, коли одна одній протистоять в якійсь формі боротьби "самосвідомі розумні волі". Там, де такого протиставлення немає, виступає тільки інтелектуальна проблема, а не ситуація, не колізія.

В результаті боротьби мотивів, вибору бажаних аргументів вчинку прояснюються його мета і засоби здійснення. Людина усвідомлює свій вчинок і несе за нього моральну відповідальність. Усвідомлення вчинку означає чітке знання його мети, засобів здійснення та суспільних наслідків. Вчинок доцільно розглядати як єдність ситуації, волі (мотивів)