Процес реального розвитку вчинку починається з розкриття і пояснення ситуації. Водночас формується мотивація. Вона є дальшим розвитком ситуації, її уявним завершенням. Конфліктність ситуації приводить людину до переживання певної мотиваційної роздвоєності. Мотивація є та ж ситуація, продовжена в ідеальному плані, у можливих її завершеннях. Переживання бажаної ситуації стає обраним мотивом вчинку. В міру розгортання мотивації в її складності вчинок як реальна дія затримується і може притупитися воля до його здійснення. Вчинок починається з того, що мотивація втрачає для свідомості індивіда свій амбівалентний (роздвоєний) характер і наближається до однозначного рішення. Ліквідуючи мотиваційні бар'єри для реального звершення вчинку, людина ініціює власне вчинок. Тобто він починається разом із припиненням боротьби мотивів.

Вчинок є звершення дії всупереч існуючому станові речей: виступ проти якогось суспільного звичаю, моральної норми, шаблону мислення і т.д. Це "всупереч" спрямовується також проти внутрішніх сил індивіда. Яким би вкрай бажаним не був вчинок, він містить в собі якусь тенденцію, що заперечує його. В цій обтяжливій амбівалентності кожного вчинку людина використовує певні прийоми, щоб подолати її або принаймні віддалити від себе. Із свідомості усувається одна з сторін амбівалентності, а другій надається можливість безперешкодно здійснити значну для суб'єкта дію. Застосування засобів, що ліквідують амбівалентність, має спочатку серед певної спільноти людей характер вдалої знахідки. Потім ці засоби стають звичаєм, ритуалом тощо. Закріплені часом, вони втрачають смисл реального вчинку і стають вчинком "згаслим". Щоб він не загубив своєї живої емоційності, принадності, його драматизують, оформлюють естетично і т.д.

У реальному вчинку немає і бути не може повної відсутності мотиваційної роздвоєності. Очищення від амбівалентності, те чи інше її прикриття, усунення однієї з суперечливих сторін вчинку становить суть катарсису (очищення). Історичний та онтогенетичний смисл розвитку вчинку полягає в удосконаленні засобів його катарсису, починаючи від "ігрових", далі — різних ритуалів і кінчаючи тими засобами, які підносять вчинок до вічної слави, наснажують його змістом і високою пристрастю морального закону.

Існує суто інтелектуалізоване пояснення катарсису. Так, якщо яке-небудь явище може викликати співчуття або страх, то осмислення його суті повинно привести до очищення цих почуттів або афектів від їхньої первісної несвідомої патологічної форми і розкрити людині глибоке коріння явищ дійсності, примусити її серйозно замислитися над законами життя. Таким чином катарсис зводиться до "очищення думки".

Завершений катарсис властивий лише реальному вчинкові, який виступає радикальним засобом очищення людини від пригнічуючих амбівалентних почуттів. Правда, не кожним вчинком і не повністю можна здійснити таке очищення. Але іншим шляхом його взагалі досягти неможливо.

Аби здійснити вчинок, індивід підготовляє необхідні умови, ситуацію. Він також створює власну установку, психічну необхідність вчинку. З цього й починається вчинкова дія. Випадки, коли вона здійснюється ніби без підготовки, зовнішньої і внутрішньої, насправді свідчать про малоусвідомлений і нецілеспрямований процес формування власної установки. Те чи інше звершення вчинку в такому разі допомагає індивідові усвідомити його ставлення до самого об'єкта. Це ставлення вже формувалось якимись прихованими способами, і лише в критичній ситуації воно стало явним.

Створюючи умови для вчинку, людина мимохіть стає перед його необхідністю. Адже ці умови вироблено ціною значних зусиль. Настає такий момент, коли чергова умова, створена людиною, вже сама по собі переходить у вчинок. Те, що здійснюється в царині підготовки умов зовнішніх, є водночас і створенням внутрішніх умов. Зовнішні умови можна варіювати, їх можна зустріти випадково, інколи їх доводиться чекати, інколи ними можна знехтувати. Суб'єктивна готовність до вчинку ніколи не зникає і виражає його неминучу необхідність.

Суб'єктивна готовність до вчинку насамперед формується в яскравому уявленні того, що треба здійснити. Вже таке моделювання справжньої акції вчинку приводить до значних переживань, емоційних потрясінь. Поступово, після багаторазового варіювання уявного здійснення індивід стає в змозі спокійно й чітко враховувати ситуацію і можливі наслідки вчинку. Але таке моделювання може мати Й негативний результат — ослабити волю до вчинку. Після яскравого переживання його в уяві людини може задовольнитися цим, якоюсь мірою вичерпати потребу в самій акції. Інколи це переходить в характерологічний план особистості.

Перебуваючи в реальній драматичній ситуації, яскраво уявляючи та переживаючи її, розумово виконуючи вчинок, людина прагне передбачити реакцію на нього і підготувати свою дійову відповідь. Ці уявлення приводять в оперативну готовність психіку індивіда, і коли настає критичний момент, то акція, вже заздалегідь підготовлена, здійснюється немовби автоматично. В реальному вчинку під дезорганізуючим впливом емоиій індивід може зробити непередбачений неправильний хід. У той же час автоматизована в уяві дія може відбуватися правильно навіть тоді, коли свідомість підказує помилкові кроки.

Якщо внутрішня підготовка достатня, акція вчинку відбувається досить швидко, і правильність плану може підтвердитися навіть при "звуженій", затемненій свідомості.

За достатньої зрілості об'єктивних і суб'єктивних факторів умова стає приводом вчинку, який справедливо вважається зовнішнім стимулом дії. За приводом вже починається надмірність факторів; вони стають зайвими і тут же перетворюються знову на привід. Причинний ланцюг вчинкової дії замикається. Вчинок здійснюється.

Здійснений вчинок викликає певну реакцію (післядію) не тільки з боку середовища, а й із боку індивіда, котрий діє (закон зворотного зв'язку). Жодний вчинок цілком не вичерпує мотиваційного прагнення, особливо коли воно сформоване з участю ідеалу. Один вчинок відкриває шлях іншим. У ланцюговій реакції вчинків відбувається духовне формування індивіда, розгортання та ствердження неповторної сутності його "Я", його особистості.

Пам'ять і мотиваційні феномени.

Пам'ять, яку традиційно та широко тлумачать як здатність відтворювати враження, що були пережиті раніше, безумовно займає одне з центральних місць у духовному (і душевному) житті людини. Важлива роль пам'яті виявляється вже у порівняльно простих функціях уяви, коли ми сприймаємо частину предмета або явища, а решту відтворюємо "за попереднім досвідом". Уся царина мислення "живе пам'яттю" — тим, що пов'язує, "перекидає місточки" у тих випадках, де у сприйманні дійсності чи в уяві відсутні поєднуючі ланки. Фактична дійсність складається не лише з існуючих на даний момент фактів, а й із фактів та відношень, привнесених в неї раніше, і насамперед за допомогою пам'яті. Чуттєво сприйнятий світ може поставати зовсім невеликим та уривчастим, та незважаючи на це, ми маємо змогу сприймати його цілком. Завдяки функції пам'яті людина може утримувати безліч змістових зв'язків між явищами світу; за відсутності цієї функції створюються "болісні розриви" в усьому духовному житті людини, що може викликати тяжкі хворобливі явища.

Без функції пам'яті неможливі і вольові переживання: для них є необхідним мотив, а він складається з уявлення та почуття, пов'язаного з цим уявленням. У свідомому житті людини досить часто є наявним лише один із цих компонентів, а інший вдається відтворити за минулими переживаннями, по пам'яті. Саме поняття життєвого досвіду в широкому розумінні можливе тільки тому, що до теперішнього пам'ять додає минуле, а уява допомагає перенестись у майбутнє. Пам'ять — це вихідна, первинна здатність психічного життя людини, що є джерелом і водночас пов'язуючим початком усього нашого буття.

Мнемічні функції людської психіки — суттєвий компонент більш складних психічних утворень, до яких належать і здібності індивіда.

Мнемічні здібності є елементом загальної обдарованості людини і характеризують її здатність до вільного оперування тією чи іншою інформацією у просторі та часі. Формування спеціальних здібностей передбачає спрямований розвиток певних характеристик мнемічної сфери людини, що зумовлюється як характером діяльності, так і вимогами до індивідуальних навичок діяння у тому чи іншому способі творення (науково-теоретичному, дослідницькому, художньому тощо).

Пам'ять постає також обумовлюючим компонентом рушійних сил індивідуальної історії життя особистості, утворюючи та зберігаючи закономірну послідовність подій, здобутків, утрат, надбань тощо. Пам'ять є основою укорінення індивідуального досвіду діяння людини в світі, ствердження "Я" особистості. Здатність пам'ятати, відтворювати життєві образи — сутнісна характеристика людяності, "безпосереднього самобуття".

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Деятельность и психология личности. М., 1980. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. Л., 1968. Асеев В.Г. Мотивация поведения и формирование личности. М., 1976. Асмояов А.Г. Деятельность и установка. М., 1979.

Войтонис НЮ. Проблема "мотивов" поведения и ее изучение // Психология. М.; Л., 1929. Выл.2. T.2.

Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. М., 1990. Здравомыслов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. М., 1986. Зейгарник Б. В. Теории личности в зарубежной психологии. М., 1981. Зейгарник Б.В. Теория личности К Л евина. М., 1981.

Имедадзе И.В. Проблема полимотивации поведения // Вопр. психологи и. 1984. № 6.

Ковалев А. Г. Психология личности. М., 1970.

Ковалев А.Г. Мотивы поведения и деятельности. М., 1988.

Леонтьев АН. Проблемы развития психики. М., 1972.

Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1975.

Літер Р.У. Мотивационная теория эмоций // Психология эмоций: Тексты. М, 1984. Мотивация личности. Феноменология: Закономерности и механизмы формирования // Сб.науч.трудов под ред. А.А.Бодалева. М ., 1982.

Мясшцев В.Н. Проблема потребностей в системе психологии // Уч.запЛГУ, 1957. Выл.П, № 244.

Некоторые вопросы психологии и педагогики