Культурно-історична функція післядії у психології.

З усіх спроб людини розкрити таємницю своєї душі виділяються дві основні. Психіка тлумачиться як засіб пристосування організму до середовища, а термін адаптація надає науковості таким тлумаченням. Проте ця позитивістська психологія нехтує духовним смислом людського існування, іманентним, самодостатнім характером психіки, бачить лише службову роль психіки, не торкаючись її творчих інтенцій, неповторної суті існування духу. Можна у зв'язку з цим говорити про психологію сціентистську й гуманістичну — два головні спрямування в історії даної дисципліни.

Сціентистська психологія показує психіку як засіб для досягнення мети, котра належить іншому суб'єкту. Гуманістична психологія наполягає на тлумаченні психіки як такої, що має мету в собі самій. Засіб і мета є першими вихідними поняттями вчинкової дії. Психіка, витлумачена як засіб, виступає у своєму адаптивному вбранні, а як мета — у творчому, що насамперед виражається в самопокладанні (самопізнанні та самостворенні).

Відношення мети й засобу формують стратегію поведінки. Людина, беручи себе як засіб, стає на шлях резигнації власних потягів, у результаті чого породжується резигнативний тип поведінки, який загалом був розкритий у фроммівських пошуках учинкових механізмів авторитарності. Людина, беручи себе як мету, виявляє творчу активність (поки що обійдемо питання про те, який зміст цієї творчості). У будь-якому випадку творчість є гуманним засобом підкорити іншу людину. Тут постає й питання про сприйняття творчого предмета, його інтерпретацію, в чому людина, що сприймає, виявляє свою індивідуальність.

Стратегія поведінки тепер виступає у своєму власному змісті. І його визначено ще в стародавні часи. Арістотель вважав таким змістом рослинні, тваринні та духовні акти. Л.С.Виготський спробував поєднати в культурно-історичній психології ці рівні поведінки.

В іншому аспекті ці проблеми розглядаються в дусі психології життєвого й творчого шляху людини. Тут охоплюються всі суперечності її життя та діяльності — від народження до смерті, від усвідомлення творчого поклику до продуктивності в період акме й вичерпай ості творчих можливостей, тобто психологія набуває чітких феноменологічних рис і розглядає людську психіку в її змістовому становленні.

Подібну ідею було винайдено ще в Стародавні віки. Філон Олександрійський, Щцерон, Отці Церкви у своїх "Сповідях" вже вирішують проблеми феноменологічної психології. Арабські психологи (Ібн fy-фейль та ін.), Дж.Кардано у творі "Про власне життя" показують рух людського духу від простих його форм (буденне життя) до осягнення свого місця у світі, смислу буття, уваги до високих переживань.

Нині психологія звертається до найвищих феноменологічних рівнів людського існування. Від ідеї смислу в логотерапії до ідеї смислу, який стосується найвищих станів буття (переживання) — екстатичного піднесення з набуттям "фаворського світла" тощо. Сучасна психологія широко використовує старовинні ідеї щодо шляхів підняття до найвищих станів (чань-буддизм тощо).

Отже, людина повертається до самої себе, до найсокровенніших станів свого буття і таким чином завершує повноту феноменологічних виявів. Психологія стає у своєму безпосередньому значенні феноменологічною, сповненою соціального та індивідуального змісту.

Психології доводиться прощатися зі своїм схоластичним формалізмом. Вона має взяти до своєї галузі знання зміст усього того, що робила людина й що вона зробила своїм. Це — справжня культурно-історична психологія, адже вона набуває культурно-історичного змісту, а також змісту свого індивідуального розвитку. Всі названі проблеми вміщуються в межах вчинкової дії. Далі йде післядія, й вона відкриває перед дослідником нову галузь людського духу. Дію завершено, але вчинок ще не завершується.

Людина у вчинковій дії підняла до драматизму буття всі скарби свого духу. Вона сама здійснила свій вчинок. І вона мусить пережити свою реакцію на нього й на саму себе, тобто виразити свої свідомі настановлення. Вона тепер знає, що зробила, й оцінює свою дію, співвідносить оцінку з еталоном моральним, пізнавальним, естетичним, бо саме після вчинкової дії людина відчуває справжній драматизм учинку як такого. Вона розмірковує над буттям, особливо над тим, у що вона внесла як активна істота свою пристрасть і наклала на зовнішній світ свою печать. А чи так вона вчинила, як слід було вчинити? І що говорить про це її совість?

Передній край сучасної психології — це психологія післядії, яка частково охоплюється ідеєю катарсису. Проте катарсис має свою драматургію. Поширену в науці ідею зворотного зв'язку (від Дж. Дьюї до П.К.Анохіна, М.О.Бернштейна, Д.Міллера, Ю.Галантера, К.Прібрама та ін.) належить розкрити у його психологічному змісті. И тут постає справжня драматична психологія. Людина переживає те, що вона сама здійснила, виробляє нове настановлення для майбутніх учинків, і саме на грунті післядії виявляється справжня психологія людини.

Стародавній вислів "за плодами їхніми пізнаєте їх" мусить бути виправлений у напрямі психологічного змісту, який з'являється у людини на фунті того, що вона вчинила, усвідомлення самого вчинку та вироблення нового настановлення на вчинок. На основі тільки самої дії психологія ще не постає у справжній своїй суті. Це може бути просто злочин або порочна дія під тиском традиції тощо, мало усвідомлена, вчинена за звичкою. її треба прояснити, оцінити і здійснити післядію. Психологія не квапиться зробити післядію своїм головним чітко усвідомленим предметом і тому втрачає психологічну істинність, або валідність дослідження, валідність методу й самої методології.

Прояснення післядії вимагає "совість вчинку", адже було відкинуто "боротьбу мотивів" і водночас у стані альтернативізму відкинуто значний духовний зміст, і тепер він як закон постає в людській совісті. Це також ідея карми, спокутування вини в якнайширшому розумінні. В цій післядії — головні естетичні корені драматургії, а конкретніше — психологія самопокарання, адже післядія як совість вимагає самопокарання людини, й тільки в такому випадку людина виступає в усій завершеності свого вчинку. Це покарання має різні форми: резигнація, або самопокарання; перенесення вини на іншого й покарання саме його шляхом експансії — поширення своєї "юрисдикції" на іншу особу. Проте вина залишається й мусить бути спокутувана.

Зрештою, в післядії розкривається повне "порочне коло" моральних відносин. Психологічно тут постає відтворення здійсненого вчинку в новій його моделі. У цьому й полягає плюралізм учинку. Нову модель треба здійснити реально, адже в собі вона супроводжувала вчинок із самого його початку. В післядії відбувається інтенсивний анамнез, підсумовуються враження від скоєного, й так обирається характер учинкової спіралі на грунті післядії.

Ще задовго до того як психологія почала відчувати необхідність дослідження післядії, це вже відбувалося у драматургії, коли автор ставився серйозно до своїх героїв та їхньої долі. Едіп, усвідомивши свою провину в учинку, осліплює себе. Самопокарання може відбутися інакше — коли хтось інший бере на себе роль ката, проте й у такому разі драматургійний смисл самопокарання не змінюється. Щоправда, найбільший ефект досягається самопокаранням у прямому значенні цього слова. Однак тут може відбутися персоніфікація подібної здатності людини, і хтось інший зробить усе, що необхідно.

Кожний учинок несе в собі й злочинність, адже в ньому людина використовує інших саме як засіб. Леся Українка показала вину, її спокутування та самопокарання в трагедії "Оргія". Післядія розгортається в останні хвилини трагедії. Антей убиває свою дружину Нерісу за те, що вона заплямувала свою гідність, виступаючи як танцюристка на оргії у Мецената. Проте й сам себе губить, передавивши

Вчинковий принцип в історії психології*

Див.: продовження табл. на наступній сторінці.

власне горло струною кіфари. Якщо міркувати лише в межах дії, тут немає самопокарання як головного естетичною рушія драматургії. І все постає дуже банально: Антей губить себе і Нерісу, щоб не служити чужій владі й відстояти свою гідність. Однак справжній смисл трагедії на рівні свідомої післядії як принципу психологічного дослідження полягає в тому, що Антей, убиваючи Нерісу, найближчу й найдорожчу людину, не здолав зла — служіння володарям, нехай і на грунті святого мистецтва. Служіння як таке залишається, й такий кінець є надто тривіальним, глядач виражає лише скорботу з приводу марної загибелі людини, а далі й тієї, котра покарала її.

Справжній смисл трагедії полягає в тому, що Антей усвідомлює свою провину — гублення людського існування, страту Неріси — й сам карає себе. Дія — вбивство Неріси — викликає самосуд і самопокарання. У Лесі Українки все відбувається миттєво, але глядач (або читач) відразу дізнається, що тут покарання себе самого вже не стосується провини в тому розумінні, що Антей не хотів служити Меценатові; це відходить на задній план. На цю провину, а її, зрештою, й не було, накладається справжня провина — безпідставне, антиправне, антиморальне вбивство іншої людини, адже саме в цьому акті, в його запереченні здійснюється моральний закон — право людини на самовизначення.

Таким є предмет (через культурологічний підхід в історії психології) самої системи психології. Культурно-історичну концепцію слід бачити не стільки в інструментальній функції знака (у створенні знака й полягає, за Л.С.Виготським, культурно-історична діяльність людини), скільки в