Зовнішнє вираження емоцій.

План

1. Рух.

2. Увага.

3. Людина в предметному світі.

4. Темперамент.

5. Людина, що грає.

Як уже зазначалося, емоція, безперечно, не обмежується переживаннями, і ми лише умовно розчленовуємо її як цілісне психічне явище, аналізуючи окремо переживання та органічні прояви. Периферичні зміни, що охоплюють організм людини в емоціях, мають і зовнішнє вираження у характерних рухах; зокрема міміці (виразних рухах обличчя), пантоміміці (виразних рухах всього тіла), а також у голосових реакціях (інтонації та тембрі голосу). Емоційні переживання виражаються не лише в сильних рухах, а й у мікрорухах (тремор рук, реакції зіниць). Леонардо да Вінчі вважав, що певна міміка є вираженням не лише переживання горя чи радості, а й різних відтінків цих переживань: брови й вуста по-різному змінюються за різних причин плачу. Це помітно під час плачу-капризу та горісного плачу.

Найвиразніше переживання виявляються в очах (існує до 85 відтінків — живі, ніжні, холодні) і в голосі (у випадку печалі він глухий, страху — покірний). "Кажи, щоб я міг тебе бачити", — прорікав Сократ.

У своєму повсякденному житті ми постійно використовуємо зовнішні виразні рухи для орієнтування в емоційному стані, настроях тих, хто нас оточує. Яке ж співвідношення існує між емоцією і виразними рухами? Вундт розглядав виразні рухи як фізичний корелят емоцій. Це відповідає теорії психофізичного паралелізму. Виразні рухи супроводжують переживання, реальний зв'язок у них існує лише з внутрішніми органічними процесами. Вони виражають фізіологічну реакцію, яка супроводжує замкнений світ внутрішніх переживань.

Дарвін і Сеченов на основі спостережень і теоретичних узагальнень довели, що риси обличчя, і особливо міміка та інші виразні рухи, відображають стан нервової системи і залежать від емоцій. Дарвін підійшов до пояснення виразних рухів з біологічної точки зору: виразні рухи є рудиментарними проявами раніше доцільних дій. Оскільки дія — це не лише зовнішній вираз поведінки, як вважали біхевіористи, а в ній розкривається і внутрішній зміст особистості, остільки виразні рухи не супроводжують емоції, а виступають зовнішньою формою їх існування.

Пояснення виразних рухів можна дати на основі психофізичної єдності, а не паралелізму. Виразні рухи — це складова емоційного прояву, їх компонент, це — неминуче продовження самих емоцій. Діти не відділяють почуття від його виразу. Суб'єктність і суб'єктивність емоцій (не існує об'єктивних корелятів любові чи ненависті, і кожен кохає й ненавидить по-своєму) не заперечують єдності емоцій і виразних рухів. Чистої суб'єктивності не існує. Вона виявляє себе в тих чи інших формах об'єктивації (для емоцій — в жестах, рухах, мигах, міміці, органічних відчуттях). Об'єктивація емоційних переживань передусім виявляється в чуттєво-предметній діяльності, в реальних формах спілкування й у самій свідомості людини. Людина свої емоції відчуває. Об'єктивація також передбачає можливість пізнання емоцій іншими людьми. Спостерігаючи виразні рухи, ми розкриваємо ставлення суб'єкта до оточення, його емоційні переживання, його духовний світ.

Виразні рухи мають індивідуальний характер. Ми сприймаємо особистісний фон, висловлений через емоції, ми проникаємо далі, за межі зовнішнього вираження: від загального, що є в багатьох суб'єктивних станах, до однакового, що є у представників одного виду, й до індивідуального. При цьому ми розпредмечуємо емоційний світ іншої людини і не лише входимо в цей світ, а через свої виразні рухи розкриваємо свій світ емоційних переживань.

Емоціям властива сигнальна функція. Вони можуть виступати у ролі як внутрішнього сигналу (цю роль виконують їхні оцінювальна та спонукальна функції), так і зовнішнього (виразна функція). Зовнішній вираз емоцій — це переклад, переведення переживань у відповідні рухи.

Виразні рухи Й виразні дії збігаються: на радощах ми не розмахуємо люто кулаками й у гніві не даруємо ніжний поцілунок. Емоції сигналізують нам про ймовірні дії, визначаючи їхню спрямованість. Порушення збігу виразних рухів і дій спостерігаються у випадку психічних захворювань, коли виразні рухи не відповідають змістові переживань і діям. У психічно хворих під час переживання горя і болю на вустах застигає посмішка. Але виразні рухи можуть мати і довільний характер. Людина за допомогою певних виразних рухів намагається приховати свої емоційні переживання. Ми формуємо своє переживання, формуючи виразні рухи. У виразній функції, як ні в чому іншому, виявляється специфічність емоцій. Але не через фізіологію і не через розуміння емоцій як суб'єктивного стану і навіть не через ставлення суб'єкта до якихось явищ. Це — цілісність суб'єктивних та об'єктивних, тобто відображальних моментів, що дані нам у нашому переживанні у вигляді єдиного процесу.

Рух.

Будь-який рух являє собою відповідь на чуттєвий подразник у вигляді сенсомоторної реакції. Рухи не можна зрозуміти й пояснити без аналізу їхнього психічного змісту, ситуації, яка їх немовби передбачає. У протилежному випадку це буде лише фізіологія рухового апарату, а не психомоторика.

Рухи впливають на об'єктивний предметний світ, змінюють його, й у цьому процесі змінюються самі, змінюють свій характер і свої властивості: від мимовільних до довільних, від простого переміщення до складної координації. Виникаючи як природно детерміновані взаємовідносини власного тіла й речей, що його оточують, рухи поступово перетворюються у складну залежність, опосередковану взаємовідносинами предметів, на які спрямовується діяльність людини. Рух — це не суто фізичне "утворення", не просто моторна функція організму. Рух виконує не орган сам по собі, а людина, й результатом його є не лише функціональні зміни стану органу, а зміна життєвої ситуації, предметний результат, зміна в психіці, яка у свою чергу впливає на характер руху, його швидкість, силу, темп, ритм, координованість, точність, пластичність і спритність.

Розвиток здатності до переміщення знаменує важливий етап у загальному розвитку дитини. Оволодіваючи простором у процесі переміщення, вона розширює, розсуває межі ситуації, яка значуща для неї, взаємодіючи з широким колом предметів та людей, що її оточують/ Дослідження моторної поведінки дітей, за Т.Бауером, свідчить, що її виникнення і спрямованість залежать від певних зовнішніх подій, від того, що оточує дитину, а не зумовлене лише "дозріванням властивостей нервової системи". В моделі Піаже первинне становлення різних форм поведінки відбувається завдяки процесам дозрівання; все, що йде за ним, визначається взаємодією з оточенням. За Ж.ІГшже, це означає, що предмет спонукає дитину дотягнутися до нього, крім того, поведінка дитини, її рухи мають бути пристосовані до розмірів, ваги і форми предмета. Це — відчуття руху. Дитина не тягнеться до предметів, розмір і вага яких їй не під силу.

Відомості про положення нашого тіла в просторі, його позу, дають нам різноманітні відчуття, що йдуть переважно від внутрішніх органів, від м'язової системи й суглобів. Відчуття руху окремих частин тіла являють собою кінестетичні відчуття, завдяки яким людина і з заплющеними очима може визначити положення свого тіла і рух його членів. Визначне місце у відчутті рухів належить м'язовому відчуттю. Саме цьому відчуттю відводив І.М.Сєчепов вирішальну роль в аналізі простору і часу, завдяки йому ми відчуваємо близькість, далину, висоту предметів, шлях і швидкість їхнього руху.

Поведінка починається з множини рухів, які координуються і організовуються в процесі розвитку дитини, в процесі взаємодії з довколишнім середовищем. Вплив середовища — це координуюча сила, яка викликає інтеграцію окремих видів рухів.

Немовля має "хватальну" реакцію, яка дає змогу йому схоплювати ті предмети, до яких доторкається його рука. Спочатку дотягування, дотик і схоплення є ізольованими. В міру того, як дитина починає зосереджено стежити за предметами, що рухаються (і далекими, й близькими), — координація око-предмет — вона помічає і свою руку. Це сприяє становленню координації око-рука. Наступний етап — об'єднання координації око-рука й око-предмет. Дитина дивиться то на свою руку, то на предмет, потім простягає руку і схоплює предмет. Отже, різні окремі види моторної поведінки остаточно координуються один з одним, у результаті чого з'являються нові форми поведінки, які детермінуються певним рядом впливів зовнішнього оточення.

Координація рухів — це інваріантна послідовність окремих рухів, операцій під впливом зовнішніх подій (поява нових предметів, уміння помітити свою руку), які пов'язують одну операцію з іншою. Дитина оволодіває рухами, їх точністю, координує різні його моторні компоненти.

У дошкільному віці діти вирізняються значною рухливістю, виникає враження особливої граціозності, пластичності їхніх рухів. Але точність рухів відстає від їхнього багатства. Моторика дитини переважно пристосована до вільного прояву в грі. Невтомність, невгамовність дитини у довільних ігрових рухах змінюється досить швидким втомленням під час виконання точних рухів, які дитина засвоює в процесі навчання письму.

Певна нерівномірність, непропорційність моторних рухів часто спостерігається у підлітка, що виявляється в специфічній незграбності, вайлуватості. Це пояснюється незавершеністю об'єднання в єдину функціональну систему процесів рухової координації. І вже у дорослої людини, яка включається в трудову діяльність, різноманітні робочі рухи, включаючи особливо тонкі, досконалі, віртуозні рухи — піаніста, скрипаля, хірурга — вирізняються чіткістю спритністю, вправністю, точністю і пластичністю,