Головним чинником розвитку рухів немовляти виступає взаємодія зовнішнього оточення з формами поведінки, що розвиваються (в тому числі й у результаті дозрівання нервових зв'язків) — від імпульсивної до довільної. Довільна поведінка передбачає зосередженість психічної активності, її конкретну спрямованість, що пов'язане з увагою.

Увага.

Координація рухів можлива у міру розвитку зорової уваги, коли дитина починає зосереджено спостерігати за предметами, що рухаються. Предмети при цьому постають виразно, чітко. Свідомість вибірково спрямовується на певний предмет, тобто існує певний взаємозв'язок свідомості й предмета, суб'єкта й об'єкта, що знаходить своє вираження в увазі. Цей взаємозв'язок виявляється в тому, що з одного боку, увага спрямовується на об'єкт, а з іншого — об'єкт привертає увагу. Отже, причини уваги саме до цього, а не іншого об'єкта криються не лише в суб'єкті, айв об'єкті.

Наявність уваги свідчить про зміну в будові психічного процесу, перехід від бачення до вглядування, від сприймання до спостереження, як ми це відзначали у немовляти в процесі розвитку рухів. Збільшується виразність, рельєфність, видимість предметів. Фізіологічним механізмом, що забезпечує таку виразність, виступає принцип домінанти.

У дослідженнях Павлова встановлена наявність у кожний даний момент у корі головного мозку ділянки з оптимальними рівнями збудження, що забезпечують найбільш чітку і ясну роботу свідомості. За нормальної діяльності центральної нервової системи поточні її завдання в середовищі, що нескінченно змінюється, викликають у ній "головне, пануюче вогнище збудження". О.О.Ухтомський позначає його терміном "домінанта". Поточні подразнення, що при цьому виникають, — це субдомінанта, яка може посилювати домінанту. Вплив домінанти визначається спрямуванням збуджень, що виникають, до головного центру збудження, посиленням стану збудження. Субдомінанта може посилювати домінанту. Але між домінантою й субдомінантою відбувається боротьба за панування. В результаті "пануюче вогнище збудження" стає субдомінантним, тобто домінанта змінює своє місце зосередження. Головного значення набуває інша ділянка кори головного мозку.

Характер співвідношення домінанти і субдомінанти лежить в основі переключення уваги, зміни вибіркового спрямування свідомості на той чи інший предмет, а також в основі посилення виразності й чіткості предметів під час дії слабких подразнень. Нам важче працювати в цілковитій тиші, ніж у звичній обстановці. Дитину немає потреби ізолювати від різноманітних подразнень.

Предмет викликає ту чи іншу поведінкову реакцію. Побачивши предмет, дитина може потягнутися за ним. Будь-яка іграшка, в якій щось зникає, а потім з'являється, привертає увагу дитини. Маніпуляції, що їх виконує дитина з предметами, вимагає зорового, сенсорного чи моторного контролю. Функції контролю виконує увага. Контроль припускає наявність передбачення. Уже в немовляти помічаємо передбачення ваги предмета за різницею у його реакціях-відповідях на предмети різної ваги, які є наслідком досвіду, як це показав Ж.Піаже. В його теорії підкреслюється, що розвиток передбачення можливий лише після того, як з'являється диференціація відповідей у реакціях. Швидше, хоча й не завжди, виникає передбачення реакції на предмет, що рухається. У віці п'яти місяців діти знають не лише те, що предмети рухаються з одного місця в інше за деякими траєкторіями, а також і те, як вони мають переміщуватися, щоб за певної швидкості потрапити з одного місця в інше. У віці 18 місяців дитина здатна передбачити вагу предмета, який вона ще не тримала в руках.

Спрямованість свідомості, психіки дитини на певний предмет, передбачення відповіді на нього пов'язані із зосередженням уваги на цьому предметі. Це означає появу фокусу, в якому зібрана психічна діяльність. Інтенсивність зосередженості, інтенсивність зв'язку з певним об'єктом або стороною дійсності — це концентрація уваги, центральний момент її прояву. Якщо ми зосереджені на якійсь справі, то не помічаємо інших сильних подразнень, які не мають відношення до цієї справи. І водночас найменша деталь, що може мати відношення до нашої справи, привертає увагу.

Увага може привертатися рефлекторно. Сильний звук, щум, новизна подразника, емоційна забарвленість його, все, що пов'язане з можливістю передбачення наслідків дії цього подразника, привертають нашу увагу до предмета. Це первинна форма уваги — мимовільна увага. Свідомо спрямована й регульована увага, в якій суб'єкт свідомо вибирає об'єкт, на який спрямовується увага, — це довільна увага. Довільна увага виростає з мимовільної й водночас довільна увага може переходити в мимовільну. Рібо зазначав, що довільна увага — це пристосування до умов соціального життя, це — явище соціологічне. Увага дитини розвивається від мимовільної до довільної, і це є важливою умовою виходу дитини з-під влади речей й випадкових обставин, це — вихід за межі предметної ситуації, пов'язаної з формуванням волі людини, зі становленням її незалежності від об'єктивного розвитку ситуації на основі її пізнання.

Людина в предметному світі.

Відразу після народження дитина потрапляє в неоднорідне предметне середовище. Довколишні предмети вона може сприймати тільки безпосередньо. За Ж.Піаже, це фаза сенсомоторного інтелекту, фаза безпосередніх дій. Тримісячне немовля не тягнеться до іграшки, якщо вона схована під хусткою чи подушкою. Оскільки можливості переміщення немовляти обмежені, воно не здатне перевірити, чи схована іграшка. Отже, іграшка не існує для дитини, якщо вона її не бачить. Щоб спонукати дитину до дії, предмет має бути значущим для неї.

Уже на першому році життя у дитини можна спостерігати зародження предметних дій — дій, які спрямовані на предмет і координуються у відповідності з цим предметом. Такі дії свідчать, з одного боку, що предмет виділяється зі свого оточення, а з іншого — що вони самі сприяють цьому виділенню. Предмет і дія ще мало розрізняються між собою; предмет головним чином виступає як об'єкт дій, з якими пов'язані афективно-моторні враження. Предметна дія регулюється сприйманням предмета й водночас сама регулює сприймання в процесі дійового контакту з предметом. У цій взаємодії формується свідомість і зароджуються основи інтелекту. Дитина опановує свій руховий апарат, стає спроможною виконувати довільні дії з предметом. Розчленовується пізнання предмета і практична дія з ним. Довколишні речі, явища, люди не лише сприймаються, вони спостерігаються. Дитина цілеспрямовано спостерігає, порівнюючи, зіставляючи. Спостерігаючи, вона виділяє себе з довколишнього середовища, може затримати дію, рухову реакцію на зовнішній подразник, інколи наслідуючи дії дорослих, які вона помітила в процесі спостереження. Оволодіння предметною дією — це суттєва передумова проникнення в довколишню дійсність, виділення суб'єкта з довколишнього середовища й формування самого суб'єкта як носія певних правил поведінки в предметному світі.

Після виповнення дитині року її середовище суттєво змінюється в результаті моторного оволодіння простором (переміщення, повзання, ходіння), модифікується і її предметний світ; предмети починають існувати для дитини, навіть якщо вона їх не бачить (пошук схованої іграшки). За Ж.Піаже, це фаза допоняттевого мислення. У віці шести-семи років можливості переміщення дитини вже значні, середовище значно розширюється, предметний світ її стає багатшим (нові ситуації, нові люди), та все ж діяльність дитини дуже конкретна, її цілі близькі й доступні (фаза конкретних операцій).

Для людини практично важливим є значення предмета, оскільки воно пов'язане з його використанням. Усвідомлення предметного значення спирається на чуттєвий зміст й одночасно уточнює Його. Сприймання — це не лише чуттєвий образ, а й усвідомлення предмета, який виділяється з навколишнього світу й протистоїть суб'єкту. Будучи усвідомленням предмета, сприймання включає акти розуміння, осмислення. Осмислити сприймання — значить усвідомити предмет, який воно відображає, в усіх його зв'язках і взаємопро-никненнях. Чуттєвий зміст сприймання піддається аналізу й синтезу, порівнянню, узагальненню. Узагальнення підготовляє перехід від сприймання до уявлення й від нього — до мислення. Наше сприймання залежить від інтелектуального контексту, в який воно включається. Відповідно до рівня й змісту наших знань ми не лише по-різному розмірковуємо, ми й по-різному безпосередньо бачимо світ, розпредмечуючи це бачення в наших діях.

Живучи і діючи, розв'язуючи завдання, які постають перед нею в процесі взаємодії з природою, людина сприймає навколишній світ. Сприймання предметів і людей, з якими вона контактує, умов, за яких проходить ця взаємодія, становить необхідну передумову свідомої людської дії. Відчуття і сприймання — це психічні процеси, що визначаються взаємодією людини з окремими властивостями чи предметом у цілому. Це відображення окремих властивостей (відчуття) чи предмета в цілому (сприймання) при безпосередньому їхньому впливові на наші органи чуттів (зір, слух тощо). Сприймаючи, людина не лише дивиться, а й бачить, не лише слухає, а й чує, іноді вдивляється і вслуховується, щоб привести образ сприймання у