Е.Кречмер виділив чотири конституційних типи: лептосоматика (людину високого зросту, тендітної будови тіла з вузькими плечима, довгими тонкими ногами, витягнутим обличчям), пікника (людину невеликого зросту, товсту, з круглою головою на короткій шиї), атлетика (людину з розвинутою мускулатурою, міцною будовою тіла, широкими плечима й вузькими стегнами) та диспластика (будова тіла деформована, диспропорційна, наприклад, занадто великий зріст).

У відповідності до цих типів будови тіла Кречмер розрізняє такі темпераменти: шизотимічний, циклотимічний та іксотимічний. Ши-зотимік має лептосоматичне чи астенічне тіло. Замкнутий, відлюд-

ний, він схильний до значних коливань емоцій — від роздратування до сухості. Це дуже вперта людина з досить ригідними настановами та поглядами. Циклотимік має пікничну будову тіла. Він легко контактує з іншими, має реалістичні погляди, жваві емоційні реакції, що коливаються між радістю та сумом. Іксотимік — це людина з атлетичним тілом. Він завжди спокійний, не дуже вразливий. Його жести, міміка не досить виразні. Гнучкість мислення невисока. Він важко пристосовується до нових ситуацій.

Особистість не існує без тіла, як будинок не існує без стін. Наші потяги, потреби, прагнення мають серед інших і соматичні джерела. Характер виражається в тілі й через типові рухи, ходу, пози, мускульні затиски. Тому відкидати такі типології темпераментів, як типологія Кречмера, У.Шелдона чи К.Конрада, не слід. Інтегрування їх з факторними типологіями Ґ.Хейманса й Е.Вирслш чи С.Берта, чи Дж.Плфорда може бути плідним.

Рис. 5. Типи статури за К.Сіго: А — дихальний; Б — травний; В — мускульний; Г — мозковий

Темпераментна реакція має свій вчинковий епіцикл. Людина запально відреагувала на щось, спалахнула, тобто відповіла на вимоги ситуації певною дією. Але така дія ще не є свідченням наявності неврівн о важеного типу — холерика. Саме так реагує і меланхолік, коли його астенізація стає досить сильною. Так може "вибухнути" і флегматик, котрий дуже довго стримувався. Та й сангвінік за певних обставин демонструє схожу реакцію. Важливою для діагностики є реакція самої людини на свою дію. Вчинкова дія та післядія стають перевіркою темпераментної властивості. Саме в післядії бачимо можливості компенсаторної поведінки, корекцію настанов, усталених психологічних захистів.

Людина, що грає.

Психологи здавна вивчають ігри дітей і дорослих, шукаючи їхні функції, специфічний зміст порівняно з іншими видами діяльності. Потребу в грі інколи пояснюють як необхідність дати вихід надмірній життєвій силі. Інше трактування природи гри — задоволення потреби у відпочинку. Жива істота, граючись, своєрідним чином тренується, чомусь навчається. Гра може бути викликана й потребою в лідерстві, змаганні. Можна розглядати гру і як компенсаторну діяльність, що в символічній формі дає змогу задовольнити нездійсненні бажання.

Й.Гейзінга, автор класичної праці "Гомо люденс" ("Людина, що грає"), підкреслює, що гра не має якихось матеріальних підстав. Уже у світі тварин вона руйнує кордони фізичного існування. "Тварини можуть грати, отже, вони вже дещо більше, ніж просто механізми. Ми граємо, й ми знаємо, що ми граємо, отже ми більш ніж просто розумні істоти, бо гра є заняття позарозумне". З точки зору лінійно детермінованого світу гру можна розглядати лише як надмірність, що не спирається на будь-який раціональний фундамент. Гра є діяльністю, що відрізняється від повсякденних, буденних дій. Людство знов і знов створює свій другий, вигаданий світ, нове буття, що існує поряд зі світом натуральним, світом природи. Узи, що пов'язують гру й красу, дуже тісні й багатогранні. Всяка гра є передусім свободною, вільною діяльністю. Гра відбувається заради неї самої, заради задоволення, що виникає у самому процесі виконання ігрової дії. її сенс міститься у ній самій.

Гра — це діяльність, що відображає ставлення особистості до світу, що її оточує. Саме в грі вперше формується людська потреба впливати на довкілля, змінювати його. Коли в людини виникають бажання, які не можна відразу реалізувати, створюються передумови ігрової діяльності.

Самостійність людини всередині ігрового сюжету безмежна, вона може повертатися в минуле, заглядати в майбутнє, багаторазово повторювати одну й ту саму дію, яка приносить їй задоволення, дає можливість відчути себе значущою, всемогутньою, бажаною. У грі дитина не вчиться жити, а живе своїм істинним, самостійним життям. Гра найбільш емоційно забарвлена для дошкільника. Як слушно зауважує відомий дослідник дитячої гри Д.Б.Ельконіп, у грі інтелект прямує за емоційно-дійовим переживанням, функції дорослого сприймаються насамперед емоційно, відбувається первинна емоційно-дійова орієнтація у змісті людської діяльності.

Значення гри для формування особистості важко переоцінити. Не випадково Л.СВиготський називає гру "дев'ятим валом дитячого розвитку". У грі як у провідній діяльності дошкільник здійснює ті вчинки, до яких він буде здатний у реальній поведінці лише через певний час. Здійснюючи вчинок, навіть якщо цей вчинок тільки програється, дитина зазнає нового переживання, яке пов'язане з виникненням емоційного пориву, що відразу був реалізований у вчинковій дії. Як зазначив СЛ.Рубінштейн, "коли дитина грає ту чи іншу роль, вона не просто фіктивно переноситься в чужу особистість; приймаючи на себе роль і входячи в неї, вона розширює, збагачує, поглиблює свою власну особистість".

Література

Абульханова-Славская К.А. О субъекте психической деятельности. М., J973. Абульханова-Славская К.А., Брушлинский А.В. Философско-психологическая концепция С Л. Рубинштейна. К 100-летию со дня рождения. М., 1989. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991.

Асмолов А.Г. Психология индивидуальности. Методологические основы развития личности в историко-эволюционном процессе. М., 1986.

Басейн Ф.В. О развитии взглядов на предмет психологии // Вопр. психологии. 1971. № 4. С.101-113.

Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984- 1985. М., 1986.

Вопросы теории и психологии творчества / Под ред. БАЛезина. Харьков, 1914.

Выготский Л.С Исторический смысл психологического кризиса // Собр. соч.: В 6 т. М., 1982. Т.1.

Гегель Философия духа. Энциклопедия философских наук. М., 1977. Т.З.

Гельвещй К.А. Про людину, її розумові здібності та ЇЇ виховання / Пер. 1932.

Гуссерль Э. Амстердамские доклады // Логос. М., 1992. № 3.

Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее (Сб. тезисов Междунар.

конференции). М., 1992.

Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1964.

Кониський Г. Філософські твори: В 2 т. К., 1990.

Костнж Г.С. К вопросу о психологических закономерностях // Вопр. психологии. 1955. No 1.

Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. М., 1930. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., і 975. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М, 1972. Павлов И.П. Полное собрание сочинений. 2-е изд. М., 1951. Роменець В.А. Історія психології. К., 1978.

Романець В.А. Історія психології епохи Просвітництва: Навч. посібник. К., 1993. Рубинштейн СЛ. Бытие и сознание. М., 1957. Рубинштейн СЛ. Проблемы общей психологии. М., 1973. Сеченов И.М. Избранные произведения. М., 1952. Т.1.

Татенко В.О. Об'єкт психічної активності як предмет дослідження // Актуальні проблеми психології: традиції і сучасність: В 3 т. К., 1993. Татенко В.А. Субъект психической активности: поиск новой парадигмы // Психолог, журн. 1995. №3.

Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології. К., 1979.

Франк СЛ. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Соч. М., 1990.

Фромм Э. Душа человека / Пер. М, 1992.

Челпанов Г.И. Мое отношение к марксизму в психологии //ОР РГБ. Ф.326. П.37. ед.хр. 12.

Челпанов Г.И. Психология и марксизм. М., 1925.

Юнг К. К пониманию психологии архетипа младенца // Самопознание европейской

культуры XX века. М., 1991.

Ярошевасий MS. История психологии. М., 1966.

Holzkamp К. Kritische Psychologie und phanomenologische Psychologie: Oer Weg der Kritischen Psychologie zur Subjekfwissenschaft // Forum Kritische Psychologie. 1984. Bd.14.