плідність. Плідність методу означає, що метод повинен давати можливість отримувати знання, організовані в систему, де кожен елемент строго позначений і може бути, охарактеризований по тому місцю, яке він займає в системі.

Будь-який науковий метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою.

Ефективність того або іншого методу обумовлена змістовністю, фундаментальністю теорії, яка відображається в методі.

У свою чергу, "метод розширюється в систему", тобто використовується для подальшого розвитку науки, поглиблення і розгортання теоретичного знання як системи, його матеріалізації, об'єктивізації в практиці.

Тим самим теорія і метод одночасно тотожні і різні. їх схожість полягає в тому, що вони взаємозв'язані і в своїй єдності відображають реальну дійсність.

Будучи єдиними в своїй взаємодії, теорія і метод не відокремлені жорстко один від одного і в той же час не є безпосередньо одне і те ж саме.

Вони взаємооб'єднуються: теорія, відображаючи дійсність, перетворюється, трансформується в метод за допомогою розробки, формулювання принципів, правил, прийомів, які повертаються в теорію (а через неї — в практику).

Таким чином, твердження про те, що метод — це теорія, звернена до практики дослідження, не є точним, тому що метод обернений також і до самої практики як соціально-перетворюючої діяльності.

Метод — та ж теорія, приведена в дію і повернена не тільки на подальше, глибше пізнання дійсності, а й на її зміну в ході практики.

Розвиток теорії і вдосконалення методів дослідження і перетворення дійсності, по суті, один і той же процес з цими двома нерозривно пов'язаними сторонами. Не тільки теорія розгортається в методах, але й методи розгортаються в теорію, істотно впливають на її формування і на хід практики.

Проте не можна повністю ототожнювати наукову теорію і методи пізнання й стверджувати, що всяка теорія і є разом з тим метод пізнання і дії. Метод не тотожний прямо і безпосередньо теорії, а теорія не є безпосередньо методом, бо не вона є метод пізнання, а необхідно похідні з неї методологічні установки та вимоги.

Основні відмінності теорії і методу полягають в наступному:

теорія — результат попередньої діяльності, метод — початковий пункт і передумова подальшої діяльності;

головні функції теорії —- пояснення і прогноз (з метою відшукання істини, законів, причини і т. ін.), головна функція методу — регуляція4 і орієнтація діяльності;

теорія — система ідеальних образів, які відображають суть, закономірності об'єкта, метод — система регуляторів, правил, розпоряджень, шо виступають як знаряддя подальшого пізнання і зміни дійсності;

теорія спрямована на вирішення проблеми — що собою являє даний предмет, метод — спрямований на виявлення способів і механізмів його дослідження і перетворення.

Таким чином, теорії, закони, категорії та інші абстракції ще не складають метод. Щоб виконувати методологічну функцію, вони повинні бути відповідним чином трансформовані, перетворені з пояснювальних положень теорії в оріснтаційно-діяльні, регулятивні принципи (вимоги, розпорядження, установки) методу,

Будь-який метод детермінований не тільки передуючими і співіснуючими одночасно з ним іншими методами, і не тільки тією теорією, на якій він заснований. Кожен метод обумовлений перш за все своїм предметом, тобто тим, що саме досліджується (окремі об'єкти або їх класи).

Метод як спосіб дослідження іншої діяльності не може залишатися незмінним, завжди рівним самому собі в усіх відношеннях, а повинен змінюватися у своєму змісті разом з предметом, на який він спрямований. Це означає, що істинним повинні бути не тільки кінцевий результат пізнання, а й шлях, який веде до нього, тобто метод, що осягає і утримує саме специфіку даного предмета.

Метод будь-якого рівня спільності має не тільки чисто теоретичний, але і практичний характер: він виникає з реального життєвого процесу і знову йде в нього.

Метод не може бути даний цілком до початку дослідження, він повинен значною мірою формуватися всякий раз наново відповідно до специфіки предмета.

Як показує досвід розвитку науки і практики, у всякій науково-теоретичній концепції методологічні моменти органічно зливаються з наочно-змістовними. Слід мати на увазі, що в сучасній науці поняття "предмет пізнання" вживається у двох основних значеннях.

По-перше, як наочна сфера — сторони, властивості, відносини дійсності, що володіють відносною завершеністю, цілісністю і які протистоять суб'єктові в його діяльності (об'єкт дізнання). Предмети пізнання можуть бути як матеріальними, так і ідеальними (сам процес пізнання, його форми, рівні, різного роду абстракції, духовна культура або такі стани, як "дух народу", "дух часу" і т. ін.).

По-друге, як система законів, яким підкоряється даний об'єкт. Не можна "розводити" предмет і метод, бачити в останньому тільки зовнішній засіб по відношенню до предмету.

Метод не нав'язується предмету пізнання або дії, а змінюється відповідно до їх специфіки. Дослідження припускає ретельне знання фактів та інших даних, що відносяться до його предмета. Воно здійснюється як рух в певному матеріалі, вивчення його особливостей, зв'язків, відносин тощо.

Спосіб руху (метод) і полягає в тому, що дослідження повинне детально освоїтися з конкретним матеріалом (фактичним і концептуальним), проаналізувати різні форми його розвитку, прослідкувати їх внутрішній зв'язок.

Таким чином, істинність методу завжди детермінована змістом предмета. Тому метод завжди був і с свідомість про форму внутрішнього саморуху її змісту, сам себе конструюючий шлях науки і практики. Таке розуміння завжди було і залишається дуже важливим та актуальним, у тому числі і для розвитку сучасної науки.

Отже, неприпустимо розглядати метод як якийсь механічний набір розпоряджень, правил, на основі яких можна нібито вирішити будь-які питання, що виникають в житті.

Крім того, він не є жорсткий алгоритм, по якому строго регламентовано здійснюються пізнання або інші форми діяльності. Застосування ж того або іншого методу в різних сферах не с формальне зовнішнє накладення системи його принципів на об'єкт пізнання або дії, а необхідність використання цих принципів не привноситься ззовні.

У цьому сенсі не існує методу, який можна було б вивчити і систематично застосовувати для досягнення меті. Метод не є способом, який однозначно визначає шляхи і форми діяльності, дозволяє * вирішувати будь-які пізнавальні і практичні проблеми. Тому необхідно шукати походження методу не в головах людей, не в свідомості, а в матеріальній дійсності.

Таким чином, метод існує, розвивається тільки в складній діалектиці суб'єктивного і об'єктивного при визначальній ролі останнього.

У цьому сенсі будь-який метод перш за все об'єктивний, змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб'єктивний, але не як чисте свавілля, суб'єктивність, а як продовження і завершення об'єктивності, з якої він походить.

Суб'єктивна сторона методу виражається не тільки в тому, що на основі об'єктивної сторони (пізнані закономірності реальної дійсності) формулюються певні принципи, правила, регулятиви.

Кожен метод суб'єктивний і в тому сенсі, що його носієм є конкретний індивід, суб'єкт, для якого, власне кажучи, даний метод і призначений.

Метод не є застиглим списком абстракцій або закостенілих загальних формул-розпоряджень. Він не існує поза його конкретним реальним носієм — особою дослідника, колективного суб'єкта і т. ін. їх роль у реалізації методологічних принципів виключно велика.

Будь-який метод (навіть найважливіший) — лише один з багатьох чинників творчої діяльності людини. Остання не обмежується тільки сферою пізнання і не зводиться лише до логіки і методу. Вона включає й інші чинники — силу і гнучкість розуму дослідника, його критичність, глибину уяви, розвиненість фантазії, здібність до інтуїції тощо.

Таким чином, будь-який метод не є щось безсуб'єктне, він фокусується на реальній людині. Тим самим рух методу з необхідністю здійснюється в процесі життєдіяльності реальної людини — суб'єкта, який творить перш за все своє суспільне буття і на цій основі — інші формоутворення, включаючи свідомість, пізнання, мислення, принципи і методи своєї діяльності.

Різноманіття видів людської діяльності обумовлює багатий спектр методів, які можуть бути класифіковані за різними підставами (критеріями).

Перш за все слід виділити методи духовної, ідеальної (зокрема наукової) і методи практичної, матеріальної діяльності.

В наш час стало очевидним, що система методів, методологія не може бути обмежена лише сферою наукового пізнання, вона повинна виходити за її межі і неодмінно включати в свою орбіту і сферу практики. При цьому необхідно мати на увазі тісну взаємодію цих двох сфер.

Що стосується методів науки, то підстав їх поділу на групи може бути декілька. Так, залежно від ролі та місця в процесі наукового пізнання можна виділити методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, фундаментальні і прикладні, методи дослідження й викладу тощо.

До характерних ознак наукового методу найчастіше відносять: об'єктивність, відтворюваність, евристичність, необхідність, конкретність і т. ін.

У сучасній науці достатньо успішно використовується багаторівнева концепція методологічного знання. У цьому плані всі методи наукового пізнання можуть бути розділені на такі основні групи (за ступенем спільності і широтою застосування).

1. Філософські методи, серед яких найбільш стародавніми є діалектичний і метафізичний. По суті кожна філософська концепція має методологічну функцію, с своєрідним способом розумової діяльності. Тому