2. Загальнонаукові підходи і методи дослідження, які отримали широкий розвиток і застосування в науці. Вони виступають як своєрідна методологія між філософією і фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових понять найчастіше відносять такі поняття, як "інформація", "модель", "структура", "функція", "система", "елемент", "оптимальність", "вірогідність" тощо.

Характерними рисами загальнонаукових понять є, по-перше, поєднання в їх змісті окремих властивостей, ознак, понять ряду приватних наук і філософських категорій. По-друге, можливість (на відміну від останніх) їх формалізації, уточнення засобами математичної теорії, символічної логіки.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи та принципи пізнання, які й забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософії із спеціально-науковим знанням, його методами.

До загальнонаукових принципів і підходів належать системний та структурно-функціональний, кібернетичний, імовірнісний, моделювання, формалізація і ряд інших.

Особливо бурхливо останнім часом розвивається така загальнонаукова дисципліна, як синергетика — теорія самоорганізації і розвитку відкритих цілісних систем будь-якої природи — природних, соціальних, когнітивних (пізнавальних). Серед основних понять синергетики такі поняття, як "порядок", "хаос", "не лінійність", "невизначеність", "нестабільність" та ін. Синергетичні поняття тісно пов'язані і переплітаються з рядом філософських категорій, особливо таких, як "буття", "розвиток", "становлення", "час", "цілий", "випадковість", "можливість" та ін.

Важлива роль загальнонаукових підходів полягає в тому, що завдяки своєму об'єднуючому характеру вони опосередковують взаємоперехід філософського і суто наукового знання (а також відповідних методів). Річ у тому, що перше не накладається чисто зовнішнім, безпосереднім чином на друге. Тому спроби відразу виразити спеціально-науковий зміст на мові філософських категорій бувають, як правило, неконструктивними і малоефективними.

Суто наукові методи — сукупність способів, принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, вживаних у тій або іншій науці.

Дисциплінарні методи — система прийомів, вживаних у тій або іншій науковій дисципліні, що входить в яку-небудь галузь науки або виникла на стиках наук. Кожна фундаментальна наука с комплексом дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої своєрідні методи дослідження.

Методи міждисциплінарного дослідження — сукупність ряду синтетичних, інтеграційних способів (які виникли як результат поєднання елементів різних рівнів методології), спрямованих головним чином на різні наукові дисципліни. Широке застосування ці методи знайшли в реалізації комплексних наукових програм.

Таким чином, методологія не може бути зведена до якогось одного, навіть дуже важливого, методу. Методологія не с також проста сума окремих методів, їх механічна єдність.

Методологія — це складна, динамічна, цілісна система способів, прийомів, принципів різних рівнів, сфери дії, спрямованості, евристичних можливостей, змісту, структур і т. ін. Як вже вказувалося, для вирішення конкретних завдань у різних науках використовуються спеціальні методи дослідження, які базуються на загальнонаукових.

Загальнонаукові методи охоплюють лише певні аспекти науково-пізнавальної діяльності, будучи одним із засобів рішення дослідницьких задач. До загальнонаукових методів відносяться:

ѕ загальні прийоми (узагальнення, аналіз, синтез, абстракція, моделювання, порівняння, аналогія, індукція, дедукція, класифікація та ін.);

ѕ методи емпіричного дослідження (спостереження, вимірювання, експеримент);

ѕ методи теоретичного дослідження (ідеалізація, формалізація, експеримент, математичні методи і т. ін.).

Розглянемо загальнонаукові методи пізнання, які найчастіше застосовуються в психолого-юридичній практиці дослідження.

Аналіз (від гр. analysis - - розкладання) — метод дослідження, суть якого в тому, шо предмет вивчення в думках практично розчленовується на складові елементи (частини об'єкта або його ознаки, властивості, відносини) і кожна з частин досліджується окремо. Застосовується як в реальній (практика), так і в розумовій діяльності. Види аналізу: механічне розчленовування; визначення динамічного складу; виявлення форм взаємодії елементів цілого; знаходження причин явищ; виявлення рівнів знання і його структури тощо.

Аналіз повинен враховувати якість предметів. У кожній галузі знання є ніби своя межа розчленовування об'єкта, за яким ми переходимо в інший світ властивостей і закономірностей. Різновидом аналізу є також розділення класів (множин) предметів на підкласи — класифікація і періодизація.

Синтез (від гр. synthesis — з'єднання) — цей метод дослідження дрзволяс здійснювати з'єднання елементів (частин) об'єкта, розчленованого в процесі аналізу, встановлювати зв'язки між ними і пізнавати об'єкти дослідження як єдине ціле. Синтез — це не довільне з'єднання частин, шматочків цілого, а діалектичне ціле з виділенням суті. Для сучасної науки синтез характерний не тільки всередині, а й як міждисциплінарний синтез, а також синтез науки і інших форм суспільної свідомості. Результатом синтезу є абсолютно нове утворення, властивості якого не є тільки зовнішнє об'єднання властивостей компонентів, а й результат їх внутрішнього взаємозв'язку і взаємозалежності. Аналіз і синтез діалектично взаємозв'язані, але деякі види діяльності є переважно аналітичними або синтетичними.

Індукція (від. лат. inductio — наведення) — це такий метод пізнання, при якому за приватними чинниками і явищами виводяться загальні принципи і закони. Це висновок від фактів до деякої гіпотези (загального твердження). У такому висновку загальний висновок про ознаки сукупності елементів робиться на основі дослідження частини елементів цієї сукупності. При цьому досліджувані факти відбираються по наперед виробленому плану. Розрізняють такі різновиди індукції:

Повна індукція — узагальнення відноситься до зазвичай осяжної області фактів, і зроблений при цьому висновок вичерпно розглядає явище, що вивчається. В такого роду індукції робиться висновок про те, що всім представникам множини, яка вивчається, належить певна властивість на підставі отриманої при дослідженні інформації. Розглядаючи повну індукцію, необхідно мати на увазі що, по-перше, вона не дає нового знання і не виходить за межі того, що міститься в її посиланнях. Проте загальний висновок, отриманий на основі дослідження окремих випадків, підсумовує інформацію, що міститься в них, дозволяє узагальнити, систематизувати її; по-друге, хоча висновок повної індукції має в більшості випадків достовірний характер, але і тут іноді припускаються помилок. Останні пов'язані головним чином з пропуском якого-небудь окремого випадку (іноді свідомо, навмисно — щоб "довести" свою правоту), унаслідок чого висновок не вичерпує всі випадки і тим самим є необґрунтованим.

Неповна індукція — узагальнення відноситься до нескінченної або звичайно-неозорої області фактів, а зроблений при цьому висновок дозволяє скласти лише орієнтовну, попередню думку про об'єкт, що вивчається. Ця думка може бути недостовірною. Робиться висновок про те, що всім представникам множини, що вивчається, належить певна властивість на тій підставі, що вона належить деяким представникам цієї множини. При використанні методу неповної індукції можуть виникнути помилки, причинами яких є: поспішність узагальнення; узагальнення без достатньої підстави за другорядними або випадковими ознаками; підміна причинного зв'язку звичайною послідовністю в часі; необгрунтоване розповсюдження отриманого висновку за межі конкретних умов, в яких він був отриманий, тобто підміна умовного безумовним.

Індукція популярна, коли властивості, що регулярно повторюються, спостерігаються у деяких представників множини (класу), що вивчається, і такі, що фіксуються в посилках індуктивного висновку,4 переносяться на всіх представників множини (класу), — у тому числі і на недосліджені його частини. Отже, те, що правильно у випадках, тло спостерігалися, правильно в наступному або у всіх випадках, які схожі з ними. Проте отриманий висновок часто виявляється помилковим. Цей вид індуктивного узагальнення, існує до тих пір, поки не зустрінеться випадок, що суперечить йому. Популярну індукцію нерідко називають індукцією через перерахування випадків.

Індукція наукова, в якій, окрім формального обґрунтування отриманого індуктивним шляхом узагальнення, дається додаткове змістовне обґрунтування його істинності, — зокрема за допомогою дедукції (теорій, законів). Наукова індукція дає достовірний висновок завдяки тому, що тут акцент робиться на необхідні, закономірні і причинні зв'язки.

Індукція математична — використовується як специфічний математичний доказ, де органічно поєднуються індукція з дедукцією, припущення з доказом.

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — це такий метод пізнання, при якому приватні положення виводяться із загальних. За допомогою дедукції висновок про окремий елемент деякої сукупності робиться на основі знань про ознаки всієї сукупності, тобто вона є методом переходу від загальних уявлень до приватних. Для підвищення вірогідності висновків необхідно прагнути до того, щоб: були охоплені внутрішні, а не зовнішні властивості об'єктів, що зіставляються; ці об'єкти були подібні в найважливіших і істотніших ознаках, а не у випадкових і другорядних; коло співпадаючих ознак було якнайширше; враховувалася не тільки схожість, а й відмінності — щоб останні не перенести на інший об'єкт. Не дивлячись на свою протилежність, індукція і дедукція в процесі наукового пізнання завжди використовуються спільно, представляючи різні сторони єдиного діалектичного методу пізнання — від індуктивного узагальнення до дедуктивного висновку, до перевірки висновку і глибшого узагальнення — і так до безкінечності.

Аналогія (від гр. analodgia — відповідність, схожість) — це метод наукового пізнання, за допомогою якого досягається знання про одні предмети, або явища на підставі їх схожості з іншими. Висновок аналогічно — це коли знання про лкий-небудь об'єкт переноситься на інший менш вивчений об'єкт, але схожий з першим за істотними властивостями, якостями. Такі висновки є одним з орно-. вних джерел наукових гіпотез. Завдяки своїй наочності метод аналогій набув широкого поширення в науці. Метод аналогій