Загальні закономірності впливу на зміну психічних станів засуджених до позбавлення волі

Причинна обумовленість психічних станів засуджених як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками відкриває перед працівниками установ виконання покарань перспективу впливу на зміну їх психічних станів. Перед вихователем постає завдання: знімати психічні стани, які негативно впливають на процес виправлення засуджених, підтримувати і викликати стани, що позитивно впливають на їх особистість. Мова, йде не про те, щоб ув'язнені взагалі не переживали стани очікування, розкаяння совісті, туги, сумніву, відчаю, безнадійності і т. ін. Без такої важкої внутрішньої боротьби втрачається і притупляється гострота самого факту позбавлення волі, а колонія дійсно може стати "рідною домівкою". Йдеться про те, щоб попередити виникнення повного відчаю, не допустити переростання глибоких внутрішніх конфліктів у психічні зриви. У цьому полягає суть наукового підходу до управління психічними станами ув'язнених.

Узагальнення досвіду роботи установ виконання покарань показує важливість спеціальної психологічної підготовки засуджених, яка полягає в активізації етичних почуттів, переконань і звичок високоморальної поведінки, а також у завчасному формуванні настановлення на сприйняття нових умов.

У результаті таких дій в ув'язненого формується психологічна готовність жити в нових умовах, яка забезпечує швидке його включення в суспільну (колективну) і виробничу діяльність без додаткової витрати енергії на подолання внутрішнього опору і напруги.

Для цілісного розуміння проблеми психологічної готовності її достатньо повно можна розкрити через Я-концепцію та смислові настановлення, ціннісні орієнтації суб'єкта.

У багатьох психологічних теоріях Я-концепція є одним із центральних понять. Разом з тим ще не існує ні її універсального визначення, ні єдності в теорії. Терміни, які одні автори вживають для визначення Я-концепції в цілому, інші використовують для позначення її окремих елементів. За Р. Бернсом [1] Я-концепція представлена у вигляді ієрархічної структури. На її вершині розташовується глобальна Я-концепція, яка вміщує всі грані індивідуальної самосвідомості. Це струмок свідомості, або почуття особистої послідовності та неповторності. У ньому виділяються два елементи: Я - усвідомлююче та Я як об'єкт. Ці розмежування умовні, і становлять лише семантичну модель. В реальному житті елементи ці настільки сильні, що створюють єдине, практично нероздільне ціле. За визначенням Р.Бернса, глобальне Я — це центр особистості, його можна назвати послом внутрішнього боку особистості. Воно представляє душевні процеси, почуття, бажання, мету та інше. Глобальне Я включає всі пізнавальні, емоційні вольові функції та одночасно має свій образ світу, а також образ себе та само-розуміння.

Образ себе, само-розуміння як образ світу та поняття світу — результат пізнавальної, практичної та творчої діяльності людини. Структуру глобального Я можна представити так: 1. Процесуальне Я. 2. Структурне Я. 3.Образ світу та розуміння його. Всі складові глобального Я функціонально взаємопов'язані. Процесуальне Я сприймає, мислить, фантазує, забуває, згадує, вибирає та приймає рішення, діє, вчиться, здійснює контроль, щось підсилює, від чогось відмовляється, висловлює міркування про цінності. Це центр хвилювання, переживання та усвідомлення, це внутрішній простір, в якому ми застосовуємо наш повсякденний досвід.

Кожна складова становить собою певну відповідно обмежену тематику життєвих уявлень і її можна виразити як судження про себе, наприклад: "Я вмію, я пізнаю", "У мене є ( я маю)", "Яким я хочу бути" та інші. Кожна окрема складова в онтогенетичному розвитку виникає поступово. Перш за все, утворюється основна вісь "Я є". Потім на неї можуть спиратися виникаючі утворення. Кожне окреме утворення має складний шлях розвитку, встановлюється структурна ієрархія. Кожна нова складова вміщує багато мізерних часток, і становить певну підтему життєвих уявлень, поєднання яких і формує її.

Необхідно уточнити ще раз, що дрібні будівельні частини складаються із багатьох уявлень, думок, які відображаються в пам'яті. Ці почуття стосуються тієї чи іншої частини глобального Я, або ж глобального Я в цілому. В результаті виникає високе чи навпаки, низьке самопізнання або самоповага. Під самоповагою ми розуміємо відповідно стійке ставлення до загального (глобального) Я. Під самооцінкою ми розуміємо чуттєво забарвлене ставлення до себе в різних конкретних ситуаціях і різних видах діяльності. Самооцінка може змінитися після досягненого успіху або невдачі, тобто вона може змінюватися від ситуації до ситуації, в той час як самоповага залишається відносно стійкою і синтезує багато минулих та теперішніх само-оцінюваних моментів.

Самоповага будується з окремих конкретних само-оцінок та оцінок індивіду іншими людьми. Протягом онтогенезу розвивається певна автономія самоповаги, зменшується її залежність від окремих успіхів або невдач та від конкретних само-оцінок в різних галузях людської діяльності. Переживання від невдачі — це захист від того, що загрожує самоповазі. Збереження позитивної самоповаги, всупереч особистим недолікам, — складова частина процесу, цілісність особистості, я^а забезпечує потрібне регулювання діяльності та ставлення до неї.

Образ свого Я та самопізнання є те ж саме, що й свідомість. Окремі сторони свого Я та само-розуміння можуть "виходити" з неї. Причому здатність входження в свідомість у різних сторін структурного Я різна. Деякі з. них залишаються в області несвідомого, як зазначає З.Фрейд [19], але їх прояв можна знайти в поведінці людини, в її фантазіях, у жестах, силі голосу та ін.

Розділяти результат та процес ми можемо тільки в понятійному плані; у психологічному плані вони існують не відокремлено. Так само образ Я та самооцінка піддаються лише умовному концептуальному розрізненню, через те що в психологічному плані вони нерозривно пов'язані. Образ та оцінка свого Я зумовлюють індивіда до певної поведінки; тому глобальну Я-концепцію можна розглядати як сукупність настановлень індивіда, спрямованих на самого себе. Але ці настанови можуть мати різні ракурси або модальності. Як підкреслює Р.Берне [1], існує три основні модальності само-настановлень:

1. Реальні Я-настанови, пов'язані з тим, як індивід сприймає свої актуальні здібності, ролі, свій актуальний статус, тобто з його уявленням про те, який він є насправді.

2. Дзеркальні (соціальні) Я-настанови, пов'язані з уявленням індивіда про те, як його бачать інші.

3. Ідеальні Я-настанови, пов'язані з уявленням індивіда про те, яким він хотів би стати.

Ці уявлення бувають відірвані від дійсності. Велике розходження між дійсним та ідеальним Я нерідко веде до депресії, зумовленої недосягненням ідеалу. Допомогти людині відмовитися від нездійсненних мрій, продиктованих ідеальним Я, дуже відірваних від дійсності, є одним з найбільших полегшень, яких може досягти людина. Ідеальне Я відображає мету, яку індивід пов'язує із своїм майбутнім. Сучасні психологи розглядають ідеальне Я як образ людини, яким індивід хоче або може стати, тобто як набір рис особистості, які необхідні, з її точки зору, для досягнення адекватності, а інколи і суперництва. Багато авторів пов'язують ідеальне Я з засвоєнням культурних ідеалів, уявлень та норм поведінки, які стають особистими ідеалами, завдяки механізмам соціального підкріплення. Такі ідеали властиві всякому індивіду. Логічно із викладеного зробити висновок, що Я-концепція — це сукупність всіх уявлень індивіда про себе разом з їх оцінкою. Описову складову Я-концепції часто називають образом Я, або картиною Я. Складову, пов'язану зі ставленням до себе або окремої своєї якості і, називають сприйняттям себе. Я-концепція, в дійсності, визначає не просто те, що собою являє індивід, а й те, що він про себе думає, як оцінює свою активність та можливість розвитку в майбутньому. Виділення описового та оцінного складників дозволяють розглядати Я-концепцію як сукупність настанов, спрямованих до самого себе. В більшості літературних джерел при визначенні настанови підкреслюються три головні її елементи:—

позитивна складова настанови. Твердження, яке може бути як обґрунтованим, так і необґрунтованим;—

емоційно-оцінна складова. Емоційне ставлення до цього твердження;—

поведінкова складова. Відповідна реакція, яка, зокрема, може виявлятись у поведінці.

Застосовуючи до Я-концепцій ці три елементи настанови, можна конкретизувати це таким чином:—

образ Я — уявлення індивіда про самого себе;—

самооцінка — ефективна оцінка уявлення, яке може бути різної інтенсивності, оскільки конкретні риси образу Я можуть викликати більш або менш сильні емоції, пов'язані з їх прийняттям або осудом;—

потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, які можуть бути викликані образом Я та самооцінкою.

Предметом само-сприйняття та самооцінки індивіда можуть, зокрема, стати його тіло, його здібності, його соціальні стосунки та безліч інших особистих проявів, внесок яких в Я-концепцію дуже значний.

Оцінна складова Я-концепції — це якості, які ми надаємо власній особистості. Далеко не завжди вони є об'єктивними і, цілком ймовірно, з ними не завжди готові погодитися інші люди. Можливо, лише вік, стать, зріст, професія та деякі інші дані, що володіють достатньою безперечністю, не викличуть незгоди. Взагалі, в намаганнях, спробах себе охарактеризувати, як правило, присутній сильний особистісний, оцінний момент, інакше кажучи, Я-концепція — це не тільки констатація, опис рис своєї особистості, але й вся сукупність їх оцінних характеристик і пов'язаних з ними переживань.

Людина засвоює оцінну суть різних характеристик, присутніх в його