Дані практики та літературних досліджень переконують у тому, що мотиваційні та настановні структури є для людського Я справді всюдисущими. Тому можна відзначити, що в Я-концепції фіксується не тільки її позитивна складова, а й емоційно-оцінна та потенційно-поведінкова. Таким чином, Я-концепцію необхідно розглядати як динамічну сукупність властивих кожній особистості настанов, спрямованих на саму особистість.

Позитивна Я-концепція ґрунтується на позитивному ставленні до себе, самоповазі, усвідомленні себе та власної цінності; складовими негативної Я-концепції є негативне ставлення до себе, не-сприйняття себе, відчуття своєї неповноцінності.

Отож, третій елемент, що визначає настанову, — поведінкова складова. Це відповідна реакція, яка, зокрема, може проявлятись у поведінці. Той факт, що люди не завжди поводяться відповідно до своїх переконань, добре відомий. Нерідко прямий, безпосередній прояв настанови в поведінці модифікується або ж зовсім стримується завдяки його соціальному неприйняттю, моральним сумнівам індивіда або ж його страху перед можливими наслідками. Будь-яка настанова — це емоційно забарвлене переконання, яке пов'язане з певним об'єктом.

Особливість Я-концепції як комплексу настановлень полягає в тому, що об'єктом, в даному випадку, с сам носій настановлення. Таким чином, на формування Я-концепції значний вплив мають настанови особистості. Як відзначає Д. М.Узнадзе [16; 17], настанови — це експозиції суб'єкта, які на першому етапі носять попередній характер (попередні експозиції), але потім в процесі повторної пропозиції їх у суб'єкта спрацьовує якийсь внутрішній стан, який готує його до сприйняття подальших експозицій. Я-концепція формується під впливом різноманітних зовнішніх впливів (дій) та настанов, яких зазнає індивід. Особливо важливими с для нього контакти із значущими іншими, які, по суті, і визначають уявлення індивіда про самого себе. У цьому контексті необхідно звернутися до поняття диспозиції особистості з позиції діяльнісного підходу, розробленого В.О. Ядовим [21]. Головна ідея полягає в тому, що людині притаманні складні системи різних диспозиційних утворень, які регулюють її поведінку і діяльність. Ці диспозиційні утворення ієрархічно, тобто в системі, можна позначити як більш низькі і більш високі їх рівні. Визначення цих рівнів диспозиційної регуляції соціальної поведінки особистості відбувається на основі схеми, яку запропонував у свій час Д. М.Узнадзе [17], а саме на основі того розуміння настанови, яка з'являється завжди при наявності певної потреби, з одного боку, і ситуації задоволення цієї потреби — з іншого.

Якщо розглядати ієрархію рівнів різних диспозиційних утворень, то можна виділити чотири рівні диспозицій:

Перший рівень складають елементарні фіксовані настанови, які формуються на основі елементарних потреб, у простих ситуаціях (в умовах сімейного оточення і найбільш низьких "предметних ситуаціях"). Цей рівень диспозиції можна позначити як "настанова". Фіксована настанова — настанова, яка виникає після ряду спеціальних "фіксуючих" досвідів, де вирішальну роль відіграє не те, що специфічне для умов кожного з них, а що-небудь інше, характерне для них. Вирішальне значення в цьому процесі мають наші попередні експозиції. Д.М.Узнадзе [ 17] виділяє ще й так звані первісні установки. Вони виникають під час зустрічі деякої потреби, яка с у суб'єкта, з одного боку, і ситуації задоволення цієї потреби — з іншого. Як правило, достатньо однієї зустрічі, щоб виникла установка — спрямованість поведінки на якийсь певний об'єкт.

Другий рівень — це найбільш складні диспозиції, які формуються на основі потреб людини в спілкуванні, яке відбувається в малій групі, і відповідно в тих ситуаціях, які Пов'язані з діяльністю в цій групі. У цьому випадку регулятивна роль диспозиції полягає в тому, що особистість уже виробила деяке певне ставлення до тих соціальних об'єктів, які введені в діяльність на певному рівні. Диспозиція такого роду відповідає соціально фіксованій настанові, або атитюду, що відповідає цьому рівню логічного виділення "атитюду на об'єкт" і "атитюду на ситуацію". Атитюд є порівняно елементарною фіксованою настановою і має когнітивний, афективний і поведінковий компоненти. '

Третій рівень має справу з такими диспозиціями, в яких фіксується загальна спрямованість інтересів особистості відносно конкретної сфери соціальної активності. Диспозиції такого роду формуються в тих сферах діяльності, де особистість задовольняє свою потребу в активності, проявленій як конкретна "робота"; конкретна область дозвілля та інше. На цьому рівні диспозицією є загальна спрямованість інтересів особистості (або базові соціальні настанови), яка пояснює сконцентрованість особистості на якійсь сфері діяльності, її ставлення до цієї сфери. Так само, як і атитюди, базові соціальні настанови мають трикомпонентну структуру.

Четвертий, вищий рівень диспозицій, утворює систему цінностей особистості. Особливо важливе місце в цій структурі займають ціннісні орієнтації. Поняття ціннісні орієнтації тлумачаться як :—

ідеологічна, політична, моральна, естетична й інші основи оцінок суб'єктом навколишньої дійсності і орієнтації в ній;—

спосіб диференціації об'єктів індивідом за їх значущістю.

Обидва ці напрямки використовуються як основні для розкриття діяльнісного розуміння особистості. Цей процес може відбуватися як в умовах стихійного впливу на особистість різних обставин життя в суспільстві, які іноді мають характер різноспрямованих факторів, так і в умовах виховання, тобто цілеспрямованого формування особистості. Через ціннісні орієнтації відбувається само-актуалізація Я-концепції особистості і виявляється в цілях, ідеалах, переконаннях, інтересах та інших її формах.

Людина постійно прилучена до різноманітної діяльності та здійснює ту або іншу поведінку. В основі аналізу людської поведінки лежить само-детермінація та внутрішня мотивація особистості. Сам термін "мотивація" був введений психологами для відповіді на запитання чому або заради чого виконується певна діяльність.

Поведінку людини можна охарактеризувати з різних сторін. У процесуальному плані певний поведінковий акт має початок, протікання та завершення. Він може бути охарактеризований з точки зору інтенсивності та спрямованості. В більшості мотиваційних теорій аналізуються три основні параметри поведінкової активності: ініціація, інтенсивність та спрямованість. Мотиваційна поведінка є результатом дії двох факторів: особистого та ситуативного. Під особистим фактором розуміють мотиваційні диспозиції особистості (потреби, мотиви, настанови, цінності), а під ситуативним — зовнішні, оточуючі людину умови (поведінка інших людей, стосунки, оцінки, реакція оточуючих, фізичні умови). Треба відзначити, що коли йдеться про зовнішні фактори, то аналізуються перш за все не об'єктивні параметри середовища, а оцінки та інтерпретації особистістю контекстуальних аспектів своєї поведінки, тобто суб'єктивне відображення об'єктивних умов та значення, якого вона цим умовам надає.

Людина поводить себе відповідно до того, як вона оцінює навколишню дійсність. Роль мотиваційних диспозицій зводиться не стільки до прямої детермінації, скільки до участі у формуванні позитивних оцінних схем, за допомогою яких людина інтерпретує ситуацію. Наступні дії є результатом цієї інтерпретації. Більшість психологів погоджується з виділенням двох типів мотивації або двох типів поведінки: зовнішньої та внутрішньої. Зовнішня мотивація — конструкт для опису детермінації поведінки в тих ситуаціях, коли фактори, які його ініціюють та регулюють, знаходяться за Я-особистістю або за поведінкою. Достатньо ініціюючому та регулюючому фактору стати зовнішнім, як вся мотивація набуває зовнішнього характеру. Внутрішня мотивація — конструкт, який описує такий тип детермінації поведінки, коли ініціюючі та регулюючі фактори проходять в середині особистого Я і повністю знаходяться в середині самої поведінки. Внутрішні мотиваційні дії не мають винагород, окрім самої активності. Люди займаються цією діяльністю заради неї самої, а не для досягнення яких-небудь внутрішніх винагород. Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досягнення якоїсь іншої мети.

Найбільш позитивний вплив як на пізнавальні процеси, так і на особистість в цілому маг внутрішня мотивація. Внутрішня мотивація може мати перевагу під час вирішення різних завдань.

Аналізуючи викладене, можна зробити висновки: по-перше, наявність наміру, інтенції до виконання діяльності є головною ознакою мотиваційної поведінки людини. В залежності від сприйняття людина може знаходитися в одному з трьох мотиваційних станів: стан зовнішньої мотивації або стан амотивації. Стан внутрішньої мотивації, опосередкований потребами в само-детермінації, які є одними з провідних психологічних потреб Я людини. У зв'язку з цим людина відчуває, що вона с дійсною причиною поведінки. Стан внутрішньої мотивації обумовлений зовнішніми причинами стосовно Я. Вони спрямовані на регуляцію поведінки людини. В такому стані людина сприймає причини своєї поведінки як-зовнішні, нав'язані зовні. У цьому стані людина може сприймати себе компетентною та ефективною, але це почуття не буде сприяти внутрішній мотивації. По-друге, будь-яка подія, повідомлення, комунікація, тобто будь-який стимул, на який