Життєвий поклик, акме, вичерпаність.

План

1. Життєвий поклик, акме, вичерпаність.

2. Творчість як засіб довершеності життя.

3. Творчі здібності людини.

Людина за сутністю свого єства перебуває у безлічі зв'язків з довколишнім світом. Вона сприймає його впливи, певною мірою протистоїть йому, в свою чергу також впливає на нього, спричиняючи ті чи інші зміни в окремих його складових. Якщо в дитинстві людина сприймає цей світ, що протистоїть їй, як неорганізований хаос, котрий іноді лякає, змушує шукати захисту у дорослих або тікати, затуляючи обличчя долонями, — то вже в юності людина володіє достатнім досвідом для того, щоб повною мірою самостійно протистояти світові як зріла особистість, організовувати свої взаємодії з ним, спрямовувати свої впливи на нього. Молода людина вже обізнана з особливостями своєї індивідуально-біологічної організації, а отже здатна підтримувати її в необхідному гармонійно-продуктивному стані. Іноді, звичайно, трапляються випадки, коли людина схиляється до своєрідного обожнювання своєї тілесності, а іноді тримає її у повній занедбаності. Саме так може виявлятись індивідуальна зорієнтованість особистості щодо біологічно-природної сторони свого існування. Проте суттєвою для даного вікового відтинку є здатність людини свідомо оволодівати знанням про біологічну зрілість та цілісність свого єства, а також про необхідність підтримувати цю цілісність протягом життя.

Молода людина вже володіє достатнім досвідом для того, щоб осягнути свою соціальну природу, вилучати та аналізувати свої осо-бистісні ознаки в сукупності тих соціальних взаємин, до яких вона залучена. її суб'єктивне "Я" виявляється певною мірою залежним від сфери її соціального діяння, від впливів тих чи інших людей, соціальних груп тощо. Молода людина осягає також власну здатність сутнісно зумовлювати життя, способи поведінки друзів, знайомих, батьків та ін. Уперше в цей час серйозно постає питання про необхідність самостійного впливу на власну долю. Юнак має обрати свій подальший шлях, життєву справу, заняття, які не просто формально зумовлять змістовий простір його життя. Здійснений вибір, прийняті рішення безпосередньо вплинуть на весь подальший суб'єктивний розвиток молодої людини, розкриють можливість переходу на якісно новий щабель суб'єктного діяння у світі — як вільної індивідуальності, як культурно-історичної особистості. Таким чином, в цей час формується (з тими чи іншими індивідуальними відмінностями) здатність людини самостійно усвідомлювати закономірності власного психологічного та соціального розвитку, необхідність оволодіння засобами самостійного діяння у світі, осягати власне життя, що розвивається у часі та просторі — багатоплощинних вимірах індивідуального буття.

Молода людина відчуває себе як таку, що протистоїть світові (передстоїть його сутності) в якості самостійного та довершеного цілого. В цій сутнісній довершеності та цілісності людина "рівна", "споріднена", а тому — відкрита світові. їх взаємовпливи можливі, необхідні, а отже потрібні певні засоби здійснення цих впливів, аби засвідчити свою істотність, достеменність, людяність. Такі засоби дає певна професія — життєва справа, заняття, спосіб професійного діяння.

Людина завжди є включеною в культурно-історичний процес, що постійно здійснюється: в ньому відбувається взаємоперебіг надбань культури людства, відображених у певних ідеях, цінностях, ідеалах, певних предметних, речових здобутках цивілізації, у певному досвіді діяння у світі, практичного та духовного його перетворення тощо. Коли молода людина осягає себе як таку, що безпосередньо включена в незалежно від її свідомості та волі здійснюваний культурно-історичний процес, вона стає в змозі реально оцінити свою можливість та необхідність бути включеною в цей процес, а також самостійно обирати засіб та забезпечувати власну участь у ньому.

Таким чином, молода людина стає здатною знайти власне покликання до соціально цінної діяльності. Це може бути не лише певна професія, окремий вид суспільно корисної праці, а й якась форма соціального діяння чи духовного творення, яка на даний час не визнається самостійною професійною діяльністю, проте об'єктивно є необхідною в контексті культурно-історичному. Так, можна говорити про покликання бути матір'ю, бути господинею у своєму домі, берегинею, хоча сьогодні жінка, як правило, має поєднувати своє життєве покликання з виконанням певних професійних обов'язків. Та й не кожна жінка "народжена для дому".

Також можна говорити про покликання бути вчителем, духовним посередником. Ці форми соціального діяння здавна визнаються суспільством — в культурі людства існує традиція зберігання та підтримки інституту вчительства та наставництва. У сучасному суспільстві такі форми пов'язуються з певними професійно орієнтованими способами та стилями діяння: так, ідеться про вчительство у сфері конкретної філософської школи чи духовної традиції тощо. Це свідчить також про те, що професійна структура суспільства постійно змінюється: деякі професії втрачають актуальність, інші набувають статусу пріоритетних і т.д. Молода людина, звіряючи своє професійне майбутнє із сьогоденням, безпосередньо стикається з реальністю культурно-історичного змінювання, плинності часу, встановлення актуальності сьогоднішнього для суспільства.

Людина в цей період має осягнути, що в реальності її існування певним чином поєднуються елементи минулого, теперішнього і майбутнього, — не тільки формальні характеристики її буття, що розгортається у просторі та часі. Це конкретна закономірність спадкоємності людського способу існування, культури, поколінь. І разом із цим вона "нарівні" з історією, культурою, традицією, оскільки здатна зробити свій внесок, віддати свій дар, що завжди неповторний, певною мірою навіть священний. Тому особливо важливо "не схибити" — обрати ту життєву справу, яка справді споріднена індивідуальній сутності людини. Саме тоді можливо повною мірою виявити свій дар, створити нове, завершивши себе у ньому.

"Все те споріднене, що природне, — писав Ґ.Сковорода, — і симпатія означає природну спорідненість, що стосується дружби, їжі, а більш усього — до обрання звання". Людське звання визначається тим діянням, зі змістом якого споріднена душа конкретної особи. Людина повинна "почути" в собі цю спорідненість, прислухатися до її голосу. Необхідно осягнути "куди хто народжений", адже "для того ти до цього народжений, що інші до іншого" (Г.Ско-ворода). В спорідненості своїй людина є "милою та привабливою", а дії її довершені та цілісні. Праця в "діянні спорідненому" стає для людини джерелом нової творчої енергії.

Кожній людині властиве від^гуття покликаності, призначеності до певного заняття, до відносин з певною людиною тощо. Проте не так часто можна зустріти особу, яка б постійно керувалася у своєму житті цим відчуттям.

Покликання людини позначається тією сферою діяння, в якій вона може бути найбільш ефективною та продуктивною як культурно-історична особистість. Не можна, намагаючись відкрити для себе власне покликання, очікувати на те, що в якийсь момент відкриється своєрідний "гештальт", ейдетичне ціле, складений з окремих частинок образ того, що начебто є твоїм покликанням. Як життя людини поступово розгортається у часі, як людяність особистості з часом та віком поступово виявляє свої контури, так і покликання поступово засвідчує себе у тих справах, діях, продуктах, створіннях, що людина залишає після себе.

Проте це не означає, що людина має жити та діяти у повному невіданні, чи правильно вчиняє вона, чи правильні приймає рішення у життєво значущих ситуаціях. Зріла особистість вже має певну систему цінностей, ідеалів, переконань щодо того, на які цілі спрямовувати своє життя. Поряд із цими суб'єктивно ^конструйованими орієнтирами та феноменологічними і екзистенціальними опорами вона має досвід сприймання та освідчення глибинних орієнтирів свого буття, які свідчать про те, наскільки субстанціально цілісною та сутнісно завершеною долає особистість ті чи інші переломні, кризові або просто визначні етапи свого життя. Вміння актуалізувати ці можливості та керуватися їх ознаками — характеристика зрілої особистості та своєрідний застережний засіб на шляху до здійснення самої себе.

Якщо покликання людини постає у своєрідних феноменологічно-абстрагованих уявленнях, передчуттях про необхідність служіння певній ідеї чи сукупності ідей, принципів, ідеалів тощо, то, безумовно, має бути сформоване переконання і про те, якими засобами, за допомогою яких знарядь, в яких умовах та за докладання яких сил може бути досягнутий очікуваний "взірець буття". Тоді йдеться про призначення людини діяти у світі певним чином. І саме заняття певною професією чи справою відносять, як правило, до сфери призначеності особистості. Мистецька, наукова чи предметно-ремісницька діяльність може бути спрямована особистістю на досягнення якоїсь однієї мети, одного ідеалу. Проте завжди спосіб досягнення буде суто специфічним через специфіку кожної з цих форм діяльності.

Призначення людини виявляється в осягненні того, "як ДІЯТИ?", "як вчиняти?", в той час як покликання — в питаннях "чому діяти так?", "заради чого вчиняти так?", "чому і як?". Своє призначення людина осягає у щоденному контакті з предметним світом, світом інших людей, світом свого "Я". Повсякчасно людина здатна розкривати для себе буттєвий смисл того, як і чому вона діє, вчиняє.

В онтологічній традиції філософствування вважається, що не тільки людина вибудовує своє життя, але й життя, пробуджує в людині необхідність діяти, виявляти себе людиною, творити. Ця залежність позначається як "закон взаємної відкритості самостійних та споріднених сутніх", котрі здатні спричиняти рух одне одного, викликати зміни одне в