Поряд із цим у життєтворчості кожної людини завжди має бути етап учнівства, коли переважають репродуктивні засоби діяння у світі, коли людина поступово засвоює певні навички предметно-маніпулятивного діяння, соціальної поведінки, професійного перетворення явищ світу, "мудрого осягнення" сутнісних складових власного життя тощо. При цьому засвоюється культурно-історичний, суспільно цінний та індивідуально-необхідний досвід діяння людини у світі, відображений у здобутках культури людства, історичного покоління, до якого належить дана людина, та в здобутках її роду.

З приходом особистісної зрілості в певній сфері діяння починається етап майстерності, коли людина здатна не тільки творчо відтворити набутий досвід, а й самостійно створювати нове, збагачуючи ним існуючий об'єктивний досвід — національно-етнічний, суспільно-родовий тощо. Людина вже здатна до власне творчої діяльності, продуктивного виявлення своєї зрілості. На цьому етапі поступово приходить і певною мірою засвоюється людиною здатність бути наставником, учителем, майстром, але це вже особливий дар, особлива форма діяння у світі, яку можна кваліфікувати як спеціальну форму буттєвого призначення людини.

Щодо етапів учнівства та майстерності, то також не можна говорити про їхню закономірну послідовність. Життя людини розгортається одночасно в декількох змістових напрямах: отже, продовжуючи учнівство в одній сфері, людина може бути здатною майстерно життєдіяти в іншій; тоді як, досягаючи достеменної майстерності в реалізації певної справи, вона тільки розпочинає етап учнівства в іншому діянні. Отже, поєднання об'єктивних та суб'єктивних закономірностей розгортання життєтворчості людини завжди індивідуально-специфічне, неповторне, як є неповторним її буттєвий дар, життєвий талант.

Релігійна та філософська творчість.

Філогенетично та історично склалося, що людина виробила певні узагальнені засоби передстояння світові, взаємодії зі світом, в яких відобразився накопичений людством досвід пізнання та перетворення світу. Цей досвід відображений у культурно-історичній та суспільній свідомості людства, він постійно вдосконалюється, ієрархізується, доповнюється та розвивається, виявляючись в основних засобах діяння людини — пізнавального та перетворювального. В процесі індивідуальної життєдіяльності історично та суспільно усвідомлений досвід засвоюється людиною, стає надбанням її свідомості. Таким чином, в індивідуальному досвіді закріплюються й певним чином відображаються загальнолюдські засоби взаємодії зі світом, щоб на шляху онтогенетичного розвитку особистості індивідуалізуватися та необхідною мірою диференціюватися. В суспільній свідомості ж відносно усталеними та узагальненими залишаються основні суспільні форми життєдіяння та життєтворення людини, до яких відносять релігійну, філософську, наукову, художню та власне практичну форми її суттєвої активності.

В основі релігійної творчості людини лежить така суттєва характеристика її життєдіяння, як здатність до міфічного, або міфологічного, мислення. В.Вундт стверджував, що виникнення міфологічного мислення зумовлюється такими властивостями людської природи, які ніколи не вичерпуються цілком у людській свідомості. Ці властивості можуть видозмінюватися, залежати від умов їх виявлення, проте вони не можуть викорінитись, оскільки є сугнісними для життєдіяння людини. Йдеться про властивості людини знаходити в довколишньому світі нові непізнані явища, надавати їм статусу над'явищ, надсил, пояснювати реальність їх впливів на життя людей як надвпливів, а отже — вибудовувати своєрідні засоби протистояти негативному впливові з їхнього боку та викликати "поблажливе ставлення" непідвладних сил. З розвитком людської культури та цивілізації відбувається зміна предмета міфологізації: якщо первісна людина намагалася запобігти "немилості" певних природних сил, то сучасна людина поклоняється іншим "богам", яких у сьогоднішній світовій культурі стільки, скільки існує світопояснень, світосприй-мань, світоставлень та світоглядів.

Основною функцією, від діяльності якої залежать усі міфологічні уявлення, слід вважати своєрідний вид аперцепції, властивий не лише "наївній" свідомості, — уособлювальної аперцепції, спрямованої на персоніфікацію сутності явища, що пізнається. Зміст даного виду аперцепції полягає в тому, що аперциповані предмети цілком визначаються власною природою суб'єкта, який сприймає. Останній не лише знаходить в об'єкті споріднені (функціонально й навіть змістовно) відчуття, афекти, довільні рухи і, більше того, — стани, намагання, інтенції тощо. Залежно, від власного психологічного стану суб'єкт схильний пояснювати та тлумачити сприйняті явища, а також їх можливе ставлення до себе, до свого власного існування. Отже, предметові пізнання надаються якості особи, аналоги зовнішніх та внутрішніх властивостей існування самого суб'єкта пізнання. Наприклад, первісна людина може надавати камінню, рослинам, окремим знаряддям праці внутрішні відчуття, почуття та функції, що випливають із них, але безпосередні зовнішні дії вона передбачає лише в об'єктів, що рухаються, переміщуються: зірок, хмар, вітрів тощо. Аперцептивна діяльність свідомості супроводжується певними асоціативними асиміляціями, які можуть викликати певні ейдетичні образи, ілюзії сприймання тощо.

Міфічна, або уособлювальна, аперцепція — це не якась елементарна, спрощена форма аперцептивної діяльності людської свідомості. Це цілком природна форма, пізнавально-орієнтуючого діяння людини у навколишньому середовищі. Дитина на певних етапах онтогенетичного розвитку яскраво виявляє ознаки даного типу аперцептивної діяльності: вони існують почасти в діяльності уяви та іграх, почасти в тому, що сильні афекти, особливо боязнь та страх, без зусиль викликають у дитини ілюзії уявлень з відповідним чуттєвим та почуттєвим тоном. Але ці вияви "свідомості, що творить міф" у дитини поступово помірнішають і досить скоро пригнічуються впливами середовища та виховання. Проте іноді сфера міфотворчості залишається для людини однією з найактуальніших та найпродуктивніших протягом усього життя.

У первісної людини з її примітивною культурою (хоча останнє визначення складно вважати доречним, коли йдеться про особливий тип культу — "жити відчуттями", на сьогодні майже втрачений,—

з безумовними ознаками витонченості відчуттів, цілісності світосприймання тощо) спонукальними силами до міфотворчого діяння була насичена вся сфера її природного існування. Саме середовище вводить в індивідуальну свідомість первісної людини величезну кількість міфологічних уявлень. Ці уявлення, що виникають в окремих індивідуумів, поступово закріплюються певною суспільною групою, відображаються певним чином у мові, а потім передаються від покоління до покоління, видозмінюючись відповідно до нових природних та культурних умов.

Напрямок, в якому відбуваються ці видозміни, визначається, як правило, тим, що характер міфологічної аперцепції залежить головним чином від "стану духу в даний час" (В.Вундт). Історія розвитку міфологічних уявлень свідчить, що найбільш ранні творіння міфічної думки торкаються, з одного боку, власної участі людини в найближчому майбутньому, а з іншого — визначаються тими афективними переживаннями та станами, які викликаються спостереженнями індивіда за життям подібних собі: фактами народження та смерті, згадками про близьких, образами сновидінь тощо. Саме в цих переживаннях міститься джерело однієї з форм міфотворення—

анімізму. Сутність його полягає в продукуванні людиною уявлень про те, що духи померлих відіграють рокову роль в існуванні живих, здатні втручатися в хід подій, приносити щастя або нещастя тощо. Інша форма міфотворення — фетишизм, за яким уявлення про силу року переносяться на різноманітні предмети, що оточують людину: рослини, каміння, тварин, предмети мистецтва, які привертають увагу своїми властивостями або завдяки випадковим зовнішнім обставинам. Явища анімізму та фетишизму є найстійкішими створіннями міфічної аперцепції і виявляються не лише у фрагментарних, ситуативних світовідчуттях людини, а й у більш-менш стійких формах забобонів (наприклад, віра у привидів, у чародійства, в амулети тощо).

В культурі людства уявлення про надзвичайні сили знайшли своє відображення у складанні міфів — певних цілісних художніх творів спочатку народної поезії, потім писемної словесності. В. Вундт стверджує, що саме літературна форма міфотворчості поклала початок таким формам виявлення суспільної свідомості, як релігія та наука (а саме філософія). Основний зміст міфотворчості відображений також у певних формах соціального діяння людини — обрядах, звичаях, ритуалах, традиціях тощо.

В особистому житті індивіда завжди присутні ті чи інші елементи міфотворення. Система індивідуальних смислів та значень зрілої особистості віддзеркалює певні спрямування, орієнтації, настанови особистості у вибудові своїх стосунків зі світом. Провідною складовою цієї системи є, безумовно, емоційно-афективне забарвлення свідомо встановлюваних особистістю зв'язків із певними елементами довколишнього середовища: предметами (такими, що приносять задоволення, викликають приємні почуття, надихають, прикрашають оточення та ін.), іншими людьми та соціальними групами (такими, що викликають симпатію, почуття прихильності, дають підтримку в скрутних ситуаціях та ін.). У житті кожної людини є стосунки, яким вона надає особливого значення, які викликають у неї особливі почуття; людина схильна обожнювати предмети своїх особливих відношень, і це привносить в її життя певну поетичність, дарує натхнення, а в моменти кризи навіть може слугувати опорою для її подолання і "розширення простору життя" у посткризовий період.

Духовне життєдіяння людини пов'язане з особливою і, мабуть, найвищою за рівнем відтворення в ній індивідуальної сутності "Я" сферою релігійної творчості духовних основ власного життя. В психологічному розумінні однією з підвалин системи смислів та значень зрілої особистості, її світогляду в цілому є своєрідна еталонна модель життєдіяння, в якій синтетично та генералізовано відображені ідеї, ідеали,