очікування, вірування, сподівання даної особистості щодо сутності людського існування як такого, сутності власного життя, покликання та призначення тощо. В процесі виховання чи само-настановлення людина може обрати для себе взірцем життєдіяння певну релігію, релігійно-духовну систему, певний загальноприйнятий духовно-релігійний еталон, за яким вона скеровує власне життя, знаходить відповіді на свої смисложиттєві питання, який слугує їй взірцем у здійсненні вчинків та дій. Іноді людина вибудовує власну релігію, створює "свого Бога" або пристає до певної церковної конфесії — приймає науку християнства, ісламу, буддизму чи інших релігійних течій. Проте завжди, відшукуючи опори власного буття, людина засвоює культурно-історичний та вибудовує власний досвід духовного творення, адже вона є істотою духовною — це одна з найсуттєвіших ознак людського способу існування як такого.
Як уже вказувалося, міфологічна творчість поклала початок і іншим формам життєтворення — філософії та науці в цілому. Філософська творчість людини постає в її постійній спрямованості до осягнення сутності речей, явищ, подій, з якими вона реально чи феноменологічно взаємодіє, за якими спостерігає, післядію яких відчуває. Звичайним для людини є прагнення зрозуміти закономірності існування світу, розгортання певних подій, навчитися передбачати хід подій, керувати ним. Адже напевне мають бути якісь загальні закони, котрі можна відкрити і навчитися застосовувати. Відтак філософську творчість слід розглядати не лише як сферу професійно спрямованого діяння, а й як природну складову життєтворчості людини в цілому. Звичайно, кожному індивідові в реальності його життя лише тією чи іншою мірою властива здатність до філософствування, проте елементи цієї форми життєтворення притаманні кожному. "Філософія, — пише П.ЛЛавров, — є щось настільки повсякденне, настільки невіддільне від нашого єства, що ми філософствуємо не навчаючись, при кожному сказаному слові, при кожній усвідомленій дії, філософствуємо добре чи погано, але постійно та нестримно".
Здатність до філософствування складає основу для вибудови людського значення та смислу явищ та подій. Людина усвідомлює своє життя та свою діяльність настільки, наскільки вносить в це усвідомлення елемент філософії. "Вимога свідомої філософії є рівнозначною вимозі розвитку людини". Філософія людини, вплетена в контекст її повсякденного життя, саме і є розумінням усього сутнього і утіленням цього розуміння в художній образ, моральну дію, вчинок, професійний продукт тощо. Філософія в житті людини постає в завершеному процесі ототожнення її думки, способу діяння та звершеної дії, у свідомо вибудованому способі діяння та вчинювання. Зріла особистість стає здатною стверджувати "власну філософію життя" або "філософію власного життя", в якій на основі набутого досвіду відображені свідомі настанови щодо власних цілей існування, сенсу певних дій та вчинків, життєвих завдань та ін. Отже, філософствування властиве кожній особистості, проте не кожна особистість "покликана бути філософом", не кожна має здатність до перетворення світу засобами філософії — "науки всіх наук".
Отже, присутність філософії у повсякденному житті індивіда має певні межі, адже Йдеться про філософію як форму творення духовної культури людства.
У VII та VI ст. до н. е. давньогрецька культурна традиція формувала нову установку індивіда відносно довколишнього світу. Наслідком цього стало утворення сутнісно нової духовної структури, що дуже швидко розвинулася в систематично довершене культурне утворення під назвою філософії. У первинному тлумаченні ця назва означає не просто любов до мудрості, а універсальну науку, науку про світове ціле, про всеохоплюючу єдність всього сутнього. Дуже швидко інтерес до цілого і, як наслідок, до питання про всеєдиний розвиток буття став розподілятися відповідно до його всезагальних форм та сфер. Таким чином філософія розгалужувалася на численні спеціальні науки, залишаючись першоосновою всіх наук.
Філософія — це ціла сфера культурно-історичних утворень, в якій надбання індивідуальної свідомості тісно сплелися з узагальненим досвідом свідомості суспільної.
Ідеї та смислові структури, що містять в собі "інтенціональні безконечності" (Е.Гуссерль), являють собою дещо нове, сутнісно інше, ніж реальні речі, які, перебуваючи у полі досвіду, не стають значущими для людини як особистості, доки не будуть осягнуті нею як цінності свого існування. Створивши концепцію ідеї, людина стає "новою людиною", відкритою сутності речей, з якими взаємодіє. Духовне буття людини стає на шлях постійного оновлення.
Міфорелігійна установка людини відносно оточуючого світу є насамперед практичною установкою. Згідно з нею світ тематизується людиною як цілісність, а саме тематизується практично. Тут під "світом" бачиться природний, конкретно-традиційно (відповідно до досвіду нації, народності, іншого суспільного утворення) уявлюваний світ, світ міфічної аперцепції. Міфорелігійне уявлення про світ заздалегідь поєднує людей та тварин, долюдські та дотваринні істоти, а також надлюдські явища. Людина вважає, таким чином, що весь світ керується міфічними силами, і від їхнього способу діяння залежить (прямо чи опосередковано) її доля. Отже, універсально міфічне бачення світу збуджується практикою, тому зміст його — практично опосередкований. У міфопрактичному спогляданні та пізнанні світу можуть іноді виступати, уявлення про фактичний світ, яким він постає для наукового дослідного знання, і такі уявлення можуть використовуватись наукою. Проте у своїх смислових зв'язках вони залишаються міфопрактичними.
На відміну від міфорелігійної установки теоретична установка є безпосереднім початком філософії. "Людину охоплює жага до споглядання та пізнання світу, вільна від безпосередніх практичних інтересів, і у замкненому колі пізнавальних дій і присвяченого їй часу переслідується та твориться не що інше, як чиста теорія, — наголошує Е.Гуссерль. — Іншими словами, людина стає незаці-кавленим (практично, безпосередньо) спостерігачем, що споглядає світ, вона перетворюється на філософа; або, скоріше, ЇЇ життя мотивується новими, саме за цією установкою можливими цілями і методами мислення, і кінець кінцем виникає філософія — і сама людина стає філософом" Унаслідок формуються відмінні уявлення про дійсний та уявлюваний світ, постає нове питання про істину — не пов'язану з традицією реальної повсякденності, загально-значущу, тотожну для всіх, про істину як таку.
В людському суспільстві філософія поширюється як "дослідження" та як "освіта" і, відповідно, здійснює подвійний духовний вплив на його розвиток. По-перше, вона сприймається як певна пізнавальна позиція, що засвоюється людиною в процесі освіти та життєдіяння і постає як пошукова, пізнавально-орієнтуюча та пізнавально-пояснююча форма повсякденного філософствування. Так, "філософській людині" властиві універсальність критичної позиції, здатність до самостійного нормотворення власного життя, до усвідомленого ціннісного діяння тощо. По-друге, для певного кола індивідуумів філософія постає як життєве покликання. Для цих людей ідея істини стає основою професійного творення філософського життя, філософії як нової форми культури. "Теоретична установка філософа передбачає також, що він з самого початку твердо вирішує зробити своє майбутнє життя універсальним життям, смисл і завдання якого — теорія, безконечна надбудова теоретичного пізнання" (Е.Гуссерль).
В цілому філософія, відрізняючись від інших форм творчої діяльності людського духу — наукової творчості, мистецької діяльності та ін., "надихає їх життям", надає їм власне людського змісту, осмислює їх для самої людини. Без філософії "наука — збірка фактів, мистецтво — справа техніки, життя — механізм. Філософствувати — це розвивати в собі людину як єдину цілісну істоту" (ПЛ Лавров), як "безпосереднє само-буття" (СЛ.Франк), як достеменну духовність "Я".
Література
Абульханова-Славская К.А. О субъекте психической деятельности. М., J973. Абульханова-Славская К.А., Брушлинский А.В. Философско-психологическая концепция С Л. Рубинштейна. К 100-летию со дня рождения. М., 1989. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991.
Асмолов А.Г. Психология индивидуальности. Методологические основы развития личности в историко-эволюционном процессе. М., 1986.
Басейн Ф.В. О развитии взглядов на предмет психологии // Вопр. психологии. 1971. № 4. С.101-113.
Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984- 1985. М., 1986.
Вопросы теории и психологии творчества / Под ред. БАЛезина. Харьков, 1914.
Выготский Л.С Исторический смысл психологического кризиса // Собр. соч.: В 6 т. М., 1982. Т.1.
Гегель Философия духа. Энциклопедия философских наук. М., 1977. Т.З.
Гельвещй К.А. Про людину, її розумові здібності та ЇЇ виховання / Пер. 1932.
Гуссерль Э. Амстердамские доклады // Логос. М., 1992. № 3.
Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее (Сб. тезисов Междунар.
конференции). М., 1992.
Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1964.
Кониський Г. Філософські твори: В 2 т. К., 1990.
Костнж Г.С. К вопросу о психологических закономерностях // Вопр. психологии. 1955. No 1.
Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. М., 1930. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., і 975. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М, 1972. Павлов И.П. Полное собрание сочинений. 2-е изд. М., 1951. Роменець В.А. Історія психології. К., 1978.
Романець В.А. Історія психології епохи Просвітництва: Навч. посібник. К., 1993. Рубинштейн СЛ. Бытие и сознание. М., 1957. Рубинштейн СЛ. Проблемы общей психологии. М., 1973. Сеченов И.М. Избранные произведения. М., 1952. Т.1.
Татенко В.О. Об'єкт психічної активності як предмет дослідження // Актуальні проблеми психології: традиції і сучасність: В 3 т. К., 1993. Татенко В.А. Субъект психической активности: поиск новой парадигмы // Психолог, журн. 1995. №3.
Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології. К., 1979.
Франк СЛ. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Соч.