Домінуючий емоційний фон й особистісні характеристики працівника

План

1. Рівень діяння. 

2. Рівень дій. 

3. Рівень макроелементів дії. 

4. Рівень мікроелементів дії. 

До емоційної сфери людини належать такі компоненти. Емоційний тон відчуттів — безпосередні переживання, які супроводжують окремі життєво важливі дії, які спонукають людину до збереження і усунення (інакше — бажання).

Окремі так звані ситуативні емоції, які є суб'єктивною формою вираження міри задоволення тієї чи іншої потреби, виражають оціночне ставлення до окремих умов, які допомагають або перешкоджають діяльності, конкретним досягненням в ній, до ситуацій, що склалися, і перспективах задоволення потреб.

Емоційні стани: а) загальний емоційний фон — настрої; б) реакції на екстремальні умови, коли людина не справляється з ситуацією, яка виникла — афекти; в) реакції на довготривалі підвищені навантаження, які вимагають мобілізації всіх сил — стреси.

Абсолютно домінуючі стійкі почуття — пристрасті.

Вищий рівень розвитку емоцій людини — стійкі почуття до об'єктів (матеріальних або духовних), які належать до вищих потреб.

Емоційність людини — тобто зміст, якість, динаміка її емоцій і почуттів.

Емоційний досвід людини — способи реагування, які закріпились, ієрархія емоцій і почуттів [13].

Будь-яка діяльність людини відбувається за умов впливу внутрішніх і зовнішніх факторів. Питома вага останніх у виробничому процесі так само, як і їх об'єктивна оцінка, — величина досить мінлива. Залежить вона від міжособистісних стосунків між людьми, від конкретних виробничих ситуацій, завдань.

Визначити і врахувати фактори внутрішньої детермінованості поведінки людини неможливо, важко їх проаналізувати. Спочатку такі спроби привели до переліку технічних процесів і властивостей поведінки людини або до проблеми докорінної перебудови індивідуально-психічних відмінностей у процесі праці або виробничого навчання (наприклад, перебудови мотивації і ставлення до своєї роботи). Згодом психологи почали аналізувати емпіричні категорії, які давали змогу визначити особу людини та внутрішні детермінанти її конкретної дії:

1. Основні ознаки темпераменту, які виявляють у реакції людини на події, навколишнє середовище й оточення.

2. Основні риси характеру, що формують моральне обличчя людини, її ставлення до оточення, роботи, яку вона виконує, до різних подій життя та самої себе.

3. Світогляд відтворює систему поглядів на основні питання життя та суспільного буття.

4. Кваліфікаційний рівень, який визначають здібності, знання, вміння, досвід, навики.

5. Мотиваційні виявлення, які відображені у загальному настрої та спрямованості поведінки людини, у загальній орієнтації.

6. Життєві плани, перспективи людини та зусилля для їх досягнення.

7. Риси, які переважають у спілкуванні з іншими людьми, — довірливість чи настороженість, відвертість чи залежність, товариськість чи відл юдкуватість.

8. Відхилення або особливості, наприклад, перебільшення відчуття самотності, надмірна довірливість, улесливість, хворобливе піклування про своє здоров'я, неврівноваженість, психічні порушення іншого порядку тощо [7; 8; 12].

Важливим для вдосконалення людини як суб'єкта праці є розвиток свідомості, самосвідомості, знання про себе, формування індивідуальних своєрідних способів вирішення типових життєвих завдань із врахуванням не тільки зовнішніх, а й внутрішніх, індивідуально-неповторних умов.

Під свідомістю в психології праці розуміють вищу форму психологічного відображення дійсності та саморегуляцію, яка використовує систему понять, категорій. Свідомість притаманна тільки людині як суспільно-історичній істоті.

Емпірична свідомість — це сукупність чуттєвих і розумових образів, які безпосередньо виникають перед суб'єктом у його внутрішньому досвіді й випереджують його практичну діяльність, що безперервно змінюється.

Структура свідомості.

Перша характеристика — сукупність знань про навколишній світ. Належать всі пізнавальні процеси. Друга характеристика — чітке розрізнення суб'єкта й об'єкта "Я" і "Не я". Третя характеристика — забезпечення цілеспрямованої діяльності. Четверта характеристика — емоційні оцінки в міжособових відносинах. Умовою функціонування підструктур є мова і мовлення.

Кінцевим етапом розвитку свідомості є формування самосвідомості, яка дає змогу людині не тільки відображати зовнішній світ, виділивши себе в ньому, а й пізнавати свій внутрішній, переживати його та особливо ставитися до себе. Основна функція самосвідомості — зробити доступними для людини мотиви і результати її вчинків, зрозуміти, яка вона насправді, оцінити себе; якщо оцінка буде незадовільною, то людина може самовдосконалюватись, саморозвиватись, або, ввівши захисні психологічні механізми, витіснити ці відомості, уникаючи травмуючого впливу внутрішнього конфлікту.

У зоні ясної свідомості знаходить своє відображення мала частина висновків, які одинично приходять зі зовнішнього і внутрішнього середовища організму сигналів. Сигнали, які потрапили в зону свідомості, використовує людина для усвідомленого управління своєю поведінкою. Решту сигналів організм використовує для регулювання деяких процесів, але на підсвідомому рівні.

Вивчення свідомості стикається з двома основними труднощами. Усі психологічні явища виникають перед індивідом, усвідомлюються (також неусвідомлене, яке усвідомлюється або в результаті спеціальної процедури "доведення до свідомості", або опосередковано — у вигляді спотворень свідомості). Підсвідоме — це ті уявлення, бажання, дії, прагнення, які пішли зараз із свідомості, але зможуть потім прийти до неї. За даними самоспостережень, свідомість не має власної психологічної специфіки — її єдина ознака полягає в тому, що завдяки свідомості перед індивідом виникають (з тією чи іншою мірою ясності) різні явища, які становлять зміст конкретних психологічних функцій. Тому свідомість розглядають як загальну "безякісну" умову існування психіки й позначають метафорично ("світло свідомості", "поле свідомості"), неправильно ототожнювати з якою-небудь психічною функцією (частіше всього з увагою або мисленням). Деякі вчені вважають, що наукове вивчення свідомості — це функція (У. Джеймс). Друга трудність випливає з першої; свідомість (як і окремі психічні функції) не локалізується у зовнішньому просторі, але на відміну від психічних функцій (із-за її "безякісності") не вдається "розглядати" у часі. Дослідники не змогли виявити характеристики свідомості, за якою можна було б її вивчати відомими психічними методами (наприклад, вимірювати у відповідні одиниці часу, порівнювати на відповідних відрізках часу). Позитивною є ідея про стійкі, інваріантні структури, схеми свідомості, які покладені на безперервний потік інформації, що йде від органів чуття, і організовують його відповідно.

Водночас із диференціацією зберігається прагнення ґрунтовно вивчити об'єкт дослідження. Цьому сприяє системний підхід. У його основі — сприйняття і спостереження явища як об'єктивно існуючого функціонального цілого (системи), що складається з взаємопов'язаних елементів, частин або компонентів. Система, основним компонентом якої є людський фактор, — це гомеостатична і стохастична. З її допомогою враховують діючі фактори й інтерпретують їх, використовуючи визначену мету. Використовуючи системний підхід, треба обов'язково враховувати різні детермінуючі фактори, процеси, методи активного впливу на виробничий процес та його виконавців.

Внутрішні фактори, від яких залежить рівень виконання працівником виробничих завдань, мають суб'єктивний характер. Вони відображають здебільшого психічні можливості людини, точніше нервово-психічні та соціально-психічні потенціали. Термін "можливості" не часто використовують у традиційній психології. Характеризуючи психічну готовність людини до певного виду діяльності, частіше використовують термін "здатність", який означає міру відповідності між вимогами працівника певної професії та даними досліджуваного індивіда. Цей термін досить статичний і не відтворює стану людини в динаміці трудового процесу. Термін "можливості" (його використовують у системному аналізі) навпаки характеризує особливості цього індивіда у взаємодії з дійсністю в процесі виробництва.

Можливості людини — категорія комплексна. На цьому ґрунтується їхній аналіз, адже і сама людина — комплексне ціле. Доцільно, вивчаючи людину в трудовому процесі, обрати єдину термінологічну основу й визначати сукупність внутрішніх факторів, що зумовлюють поведінку індивіда. Такою основою і є "можливості людини". Цей термін охоплює сукупність постійних і мінливих (залежно від ситуації) факторів, які визначають рівень, спрямованість і хід діяльності людини.

Можливості людини можна диференціювати. Критерієм є результати аналізу трудової діяльності людини з урахуванням факторів, що впливають на неї. Можливості можуть бути: професійні — зумовлені суб'єктивними факторами, визначають зміст діяльності (знання, вміння, здібності, досвід, навики); продуктивні — суб'єктивні виявлення, що впливають на процеси діяльності (витривалість, здатність, життєвий темп, особистий режим); особисті — суб'єктивні виявлення, які відображають індивідуальність або особливості поведінки працівника (якості особи, моральне обличчя, зрілість); суспільні — відображають суб'єктивні виявлення соціальної взаємодії індивіда у трудовому процесі (становище, міжособистісні впливи, система цінностей); мотиваційні — суб'єктивні фактори, які характеризують ставлення і підхід працівника до роботи та його мету (потреби, інтереси, ідеали, спрямування) [7; 12].

Розроблену в психології праці концепцію можливостей людини можна використовувати для комплексної індивідуальної характеристики працівника. Систематичне професійне вивчення та практичне використання цієї концепції — основа оптимізації професійної діяльності кожного працівника.

Література

1. Деркач А.А., Кузьмина Н. В. Акмеология: пути достижения вершин профессионализма. — М.: РАУ, 1993.

2. Дмитриева М. А, Крылов А. А., Нафтульев А. Я. Психология труда и инженерная психология. — Л.: ЛГУ, 1979.

8. Климов Е.А. Введение в психологию труда. — М.: МГУ, 1988.

4. Климов Е. А Образ мира в разнотипичных профессиях: Учебное пособие. — М.: МГУ, 1996.

5. Кононкин О. А. Психологические механизмы регуляции деятельности. — М.: Наука, 1980.

6. Мерлин B.C. Очерки интегрального исследования индивидуальности. — М.: Педагогика, 1986.

7. Методология исследования по инженерной психологии и психологии труда. — Ч. 1. — Л.: ЛГУ, 1974; Ч. Z. — Л.: ЛҐУ, 1975.

8. Основи загальної