Вчинок як принцип побудови теорії та історії психології

План

1. Психологія у пошуках власного осередку. 

2. Вчинок як осередок психічного.

3. Логіка визначень вчинку як осередку психічного.

Психологія у пошуках власного осередку.

В науці, як і в реаліях, які вона досліджує, існує загальна тенденція пошуку вихідного принципу, категорії, з якої починається саморозвиток понять, теорій, концепцій, наукових шкіл, системи науки в цілому.

У психології на роль "осередку", "клітини", "того, з чого все починається", претендували і продовжують претендувати різні — більш чи менш загальні — категорії, такі як "дух" і "душа", "свідомість" і "діяльність", "відношення" і "поведінка", "особистість", "індивідуальність" та ін.

Не заперечуючи важливого значення кожної з них для побудови системи психологічної науки, варто все ж кожну з "претенденток" піддати випробуванню на "осередковість", тобто здатність концентрувати в собі потенціал самотворення, виступати джерелом саморуху системи психіки в цілому, "обслуговувати" різні її рівні та елементи.

Саме цей критерій дає можливість зайняти певну позицію щодо тих категорій у їх традиційному розумінні, які встановлюють "диктат" метафізичних сил, вимагають визнавати людину лише маріонеткою надсуб'єктних чи ситуативних впливів, таких як "абсолютний дух" Г.В.Ф.Гегеля, "категорійний імператив" /.Канта, "колективна воля" В.Вупдта, "колективна свідомість" Е.Дюркгейма, "колективне несвідоме" К.Юнга, "лібідо" З.Фрейда та ін.

З позиції критерію "потенціал самотворення" не витримують критики підходи, що висувають на передній план категорію "ситуації*, підкреслюючи вирішальне значення середовища, соціального оточення в розвитку психіки та особистості людини. Зокрема, J/J/eei-Брюль у результаті своїх досліджень приходить до висновку про імперативний, вимушений характер поведінки індивідів під тиском колективних форм комунікації.

Визначивши стосунки індивіда й культурного середовища з самого початку як антагоністичні, представники ортодоксального психоаналізу теж вимушені були констатувати фатальну приреченість людини до невропсихічної деградації.

Дещо складніше застосувати означений критерій стосовно тих підходів, які намагаються відшукати джерело активності й рушійні сили розвитку в самому людському індивіді, в його психіці, свідомості, особистості, тобто суб'єктивному просторі.

Для визначення позиції таких психологічних побудов слід з'ясувати, які "джерела" й "сили" дійсно внутрішньо притаманні психіці, чи не є вони "псевдоджерелами" і "псевдосилами", сповненими негативною енергією психологічного захисту, "втечі" від ворожого світу.

Певною мірою це може стосуватися психології релігійного персоналізму й екзистенціальної психології, які акцентують увагу на проблемах індивідуалізованого існування, і психоаналізу, що начебто закладає у фундамент системи психіки категорію мотивації, об'єктивне значення якої у поведінці має скоріше компенсаторний, захисний, сублімаційний, ніж творчо розвиваючий характер.

З іншого боку підходить до визначення "осередку" психологія свідомості, встановлюючи паралелізм, певну незалежність існування суб'єктивної та об'єктивної сторін досвіду. В результаті активність як така визначається з позицій волюнтаризму, інтелектуалізму, пояснюється вольовими якостями індивіда чи його інтелектом, відірваними від об'єктивних умов існування. Для розвитку психіки й особистості тут існують лише суб'єктивні підстави й передумови, а зовнішній світ відіграє роль середовища, яке інтерпретується як проекція суб'єктивного.

В історії вітчизняної психології також здійснювалися численні спроби у напрямі подолання непродуктивних підходів до пошуку шляхів конструктивного синтезу позитивного досвіду, виявлення альтернатив, що дають можливість наблизитися до істинного знання про рушійні сили психічного розвитку і визначити найбільш адекватну категорію, а надалі й принцип, що інтегрує систему психології як науку про становлення і розвиток психіки.

Проте і тут критерій "потенціалу саморозвитку" невблаганно диференціював наукові підходи, концепції, напрями на ті, що мають і не мають майбутнього, стануть чи не стануть "сегментами" спіралі розвитку психологічної науки.

Найважливішим досягненням на цьому шляху слід вважати принципове переосмислення підходу до людини як живої суспільної істоти, яка власною діяльністю відтворює свою людську сутність. Саме в цьому напрямі формувалася культурно-історична концепція психічного розвитку Л.СВиготського та його послідовників — О.М.Леонтьева, П.Я .Гальперіна та ін.

Саме з цих методологічних позицій СЛ.Рубінштейн долає підхід Канта до визначення дійсності як "речі в собі", довівши можливість її присвоєння завдяки активності суб'єкта, а також підхід Гегеля про іманентність сутності людини, обгрунтувавши ідею формування суб'єкта через його власні дії.

Включаючи в буття суб'єкта, Рубінштейн його онтологічним трактуванням відразу долає парадигми гносеологізму та суб'єктивізму, так визначаючи роль суб'єкта у цьому бутті: суб'єкт своїм пізнанням і дією конструює буття, входить у нього як причина, детермінанта.

Таким чином, "потенціал саморозвитку" як критерій, на основі якого тільки й можливо визначити "осередковість" тієї чи іншої категорії, що набуває значення принципу, може знайти своє найбільш адекватне втілення в категорії суб'єкта, що здатний формувати себе своїми власними діями.

Тут ідеться не про будь-які дії суб'єкта, а дії, внутрішньо спричинені (спонтанні, авторські), творчі (перетворюючі, оновлюючі як саму людину, так і світ, що її оточує), відповідальні (як стосовно себе, так і щодо суспільства). Цим вимогам найбільшою мірою відповідає такий прояв людської активності, як учинок.

Звичайно, критерій відносності може бути застосований до будь-яких явищ. Проте, коли мова йде про самотворення індивідом як суб'єктом світу власної психіки, до уваги береться лише суттєве або ж все, що робить людина і над чим розмірковує, що вважається суттєвим для її розвитку, її життя загалом. Адже кожна думка, кожне рішення, кожна дія так чи інакше впливають на траєкторію життєвого шляху і на психічний розвиток особистості.

Приблизно так, мабуть, міркував М.М.Бахтін, розробляючи свою теорію вчинку. "Кожна думка моя з її змістом є мій індивідуально відповідальний вчинок, — писав він, — один з учинків, з яких складається все моє одиничне життя, як суцільне вчинення, бо все життя в цілому може бути розглянуте як деякий складний вчинок: я вчиняю всім своїм життям, кожний окремий акт і переживання є моментом мого житгя-вчинення".

Про який же вчинок іде мова? Про той, що схематизований у різних теоріях, чи той, що оцінюється як кінцевий продукт-результат активності суб'єкта, певною мірою відчужений від нього?

Бахтін висловився проти традиції визначення вчинку лише з боку результату, об'єктивного наслідку, ефекту, проти того, щоб розглядати сферу знання і сферу практичної дії як іманентні, "в собі" і "на себе" замкнені, незалежні та ізольовані одна від одної, зауважуючи, що теорія (знання), відірвана від практики, виявляється вправлянням у "чистій духовності", залишає вчинок у "глухому куті", висмоктує з нього всі елементи ідеального у свою автономну замкнену галузь.

За Бахтіним, вчинок — це "буття-подія", процес, що скеровується і переживається суб'єктом як автором і її учасником, котрий несе повну відповідальність за її наслідки. "Не зміст зобов'язання мене зобов'язує, а мій підпис під ним, те, що я одного разу визнав, підписав це визнання. І в момент підписання не зміст даного акту примусив поставити підпис, цей зміст не міг ізольовано спонукати до вчинку-підпису-визнання, а лише відповідно до моїх рішень дати зобов'язання — підписом-визнанням-вчинком...".

Онтологічний підхід до визначення вчинку неминуче актуалізує суб'єктно-аксіологічну парадигму з її категоріями "відношення-пе-реживання", "відношення-відповідальність", "емоційно-вольовий тон" та ін. "Все, з чим я маю справу, дане мені в емоцій но-вольовому тоні, бо все дане мені як момент події, в якій я задіяний". "Емоційно-вольовим тоном, — продовжує Бахтін, — ми позначаємо саме момент моєї активності у переживанні, переживання як моє: я мислю — вчиняю думкою... Момент здійснення думки, почуття, слова, діла є активно-відповідальною моєю установкою — емоційно-вольовою стосовно обстоювання в його цілому, в контексті дійсного єдиного й одиничного життя".

Отже, суб'єктна парадигма Рубинштейна і вчинкова парадигма Бахтіна органічно поєднуються через визнання як центральної ідеї причетності-відповідальності індивіда за все те, що він робить, про що міркує і говорить. Вчинок як "буття-подія" не здійснюється сам по собі, поза участю суб'єкта як його автора й виконавця. Крім того, індивід може визначатись як суб'єкт лише за умови наявності в його інструментальному "арсеналі" здатності до вчинку, а в системі мотивів — прагнення його здійснити.

Не випадково у Рубінштейна на певному етапі його творчості намітився перехід від осередку "дія" до осередку "вчинок", що й стало, можна вважати, певною перешкодою для завершення ним побудови системи психології. Осередок "дія" вже не влаштовував, а осередок "вчинок" вимагав нових сил і часу для його обгрунтування і запровадження в життя психологічної науки у вигляді, можливо, Ідеї "всередині-всередині буття".

Не випадково також Бахтін, розмірковуючи над "першою філософією", зупинився на онтологічній парадигмі вчинкової активності як "буття-події", підкреслюючи "авторську" роль самого суб'єкта, онтологічно причетного до цього "буття" і відповідального за наслідки "події", суб'єкта, що переживає цю причетність і цю відповідальність як факт "не-алібі в бутті".

Таким чином, суб'єктне (діюче суб'єктивне) існує у своїй найрозвинутішій формі як внутрішній вчинок, виявляє себе у формі зовнішнього вчинку й творить, формує і розвиває себе найбільш продуктивно саме через учинки. Вчинок є "осередком" суб'єктного в людині, суб'єктне є осередком суб'єктивного, а суб'єктивне — "осередком" психічного. Отже, саме вчинок є найсуттєвішим, найглибиннішим осередком психічного в широкому розумінні