Вчинок як осередок психічного.

Спробуємо докладніше обгрунтувати це твердження. Як відомо, в більшості досліджень психіка визнається цілісною, інтегрованою ідеальною реальністю, кожний елемент якої генетично, структурно і функціонально пов'язаний з іншими і з системою в цілому. У гострій полеміці про те, з яких методологічних позицій підходити до пояснення цієї єдності і взаємопроникненості складових внутрішнього буття, висловлено чимало цікавих критичних зауважень і сформульовано ідей, що дають можливість науці психології відкривати нові горизонти у розв'язанні цієї складної, але дуже актуальної проблеми.

Так, існує думка, що аналіз психіки за "одиницями", як і пошук таких одиниць, — справа безперспективна. Адже, мовляв, виділивши таку одиницю, ми станемо перед нерозв'язним питанням: в силу якої наперед визначеної гармонії ці одиниці зливаються в одне ціле? Крім того, виділення частин, про які ми знаємо лише те, що вони повторюють властивості цілого, нам нічого не дає. Властивості цілого, які "повторює" одиниця, нам, отже, мають бути відомі ще до її виділення. Навіщо ж тоді взагалі виділяти цю одиницю?

Розчленування цілого на відносно незалежні і водночас пов'язані між собою елементи, частини і відновлення природної цілісності досліджуваного об'єкта: — один з необхідних способів пізнання світу взагалі і світу психіки зокрема. І тут без виділення умовних одиниць практично не обійтись. Інша річ — розглядати систему психіки у процесі її становлення, розвитку, самотворення. Тут мова має йти вже не про "одиниці", а про "осередок" психічного.

СЛ.Рубінштейн і М.Г .Ярошевський, а до них В.В.Зеньківський об'єктивно підводять історико-психологічну думку до ідеї про са-мостворюючу форму причиновості, яка через учинковий осередок психологічної системи стає системоутворюючим фактором. Тому вчинок як осередок психічної системи є суперечливою єдністю, із збереженням своєрідностей усіх сторін, визначень психічного.

Саме вчинок, на думку О.М.Ткачепка, на відміну від таких психологічних феноменів, як мотивація, інтелект, воля, характер, стосується не однієї якоїсь сторони психіки особистості (мотивапїйної, регулятивної, пізнавальної), а становить їх єдність, що відповідає реальним цілісним актам самореалізації особистості. Цілісність та "елементарність" — ось у чому перевага запропонованої "одиниці" аналізу особистості.

Отже, саме феномен вчинку задовольняє критерії визначення осередку психічного, бо здатний "зняти" в собі і "породити" із себе основні суперечності, що утворюють у їх єдності рушійну силу розвитку системи психіки в її специфічно людській якості.

Вчинок являє собою єдність внутрішнього й зовнішнього, тілесного й духовного, біологічного й соціального, індивідуального й суспільного, свідомого, несвідомого й надсвідомого, структурно, функціонально й генетично поєднує в собі ствердження і заперечення, творення і репродукування, свободу й необхідність.

З тих же причин категорія вчинку набуває значення провідного принципу психологічної науки. Категорія перетворюється в принцип, коли стає основою послідовного тлумачення (принцип рефлексологічний, гештальтистський та ін.). Категоріальний і принциповий підходи є атрибутами осередку, який не зводиться до них, а є відносно до них синтетичним утворенням. Це — "живий осередок", який цілком включає в себе всі сторони психічного, так що поза ним нічого не залишається.

Будь-який психічний стан чи процес, риса чи якість людини у своєму функціонуванні і розвитку тяжіють до одного з визначень вчинку, а сама вона прагне утвердитись у ролі його суб'єкта. Тому і кожна психологічна система може бути проаналізована й оцінена як перспективна залежно від того, наскільки вона вибудовує себе, орієнтуючись на вчинкову логіку, вчинковий принцип, категорію вчинку.

Логіка визначень вчинку як осередку психічного.

Розвиток наукової думки шляхом діалектичного заперечення "споглядально-пристосовницької" парадигми підвів людство до розуміння людини як реального, справжнього творця світу і себе в цьому світі. Поєднання свободи й необхідності у вчинковій дії вперше показує реальний динамізм поведінки, в якому людина виступає активним суб'єктом. Тепер вчинок не підлягає безпосередньому впливу субстанції, атрибутів, а мислиться складеним із ситуативного, мотиваційного та дійового компонентів, зв'язок яких виявляється життєдайним для вчинку. Людина визначається не сліпою безпосередньою дією фатуму або субстанції, а тим, що вона сама з себе робить.

Як примирити визначення вчинку зовнішніми умовами й суб'єктивністю водночас — запитання, яке хвилювало багатьох мислителів. Щоб відповісти на нього і при цьому уникнути "волюнтаризму" у трактуванні вчинку, про що вже йшлося, слід більш чітко визначитися щодо поняття умов, факторів, з одного боку, й детермінант — з іншого. Ситуативний аспект вчинку необхідно розглядати саме як такий, що зумовлює, але не спричинює активність, на відміну від суб'єктного, власне детермінуючого, визначаючого її як наслідок свого діяння.

Різноманітні ситуації можуть диференціюватися за критерієм значущості, бути віднесеними до конфліктних чи конфліктогенних, таких, що генерують із себе антагоністичні відношення індивідуального та суспільного, створюють колізії тощо.

Можна виділити також "пограничні" ситуації (типу відчуття наближення смертного часу, небезпеки існування), що звільнюють людину від суєти буднів, з особливою силою розкривають границі її буття, історичну винятковість і незамінність, її "не-алібі у бутті" (М.М.Бахтін).

Ситуацію можна позначити певною мірою як "індиферентну", коли значущим стає незначущість, що нерідко спостерігається на переломних етапах історії суспільства, в умовах різкого зростання міри невизначеності норм і цінностей, коли до краю загострюється боротьба старого з новим. За таких умов конкретна людина перестає бути цінністю взагалі, що знаходить своє відображення в почутті відокремленості від світу, самотності, безпорадності, беззахисності тощо.

Проте за таких зовнішніх умов актуалізується ситуація внутрішня, а саме: глобальне переживання невдоволеності своїм існуванням, несвободи, своєї залежності від фатуму, суб'єктного безсилля у подоланні статичності життя, що є найбільшим психотравмуючим фактором, який "сприяє" деформації свідомості і діяльності, деградації людського, розвитку загальної патології.

Рефлексія невдоволеності існуванням, основною причиною якої є деформація процесу розвитку, спричинює виникнення "суверенної" мотивації, більш чи менш усвідомленого бажання протистояти залежності, диктату, обмеженням, приреченості, що містить у собі ситуація, відстояти своє природне людське право на власний вибір, що знаменує свободу духу.

Наведене міркування, однак, не дає підстав вважати ситуацію своєрідним "спусковим гачком" для виникнення чи актуалізації мотивації саморозвитку. Пробуджуючись насамперед через ситуативну предметність, вона не зводиться до неї, а формує себе як відображення недостатності ситуації та як свою ідеальну самодостатність. Отже, мотивація опредмечується не тільки через ситуацію, а й через саму себе й цим переступає наявну предметність ситуації, висуваючи вимоги з метою перетворення її відповідно до мотивації.

Значення подій середовища встановлюється залежно від характеру цього середовища, від життєвих установок індивіда. Утворення сполучного або умовного рефлексу, а вони, на думку В.М.Бехтерева та І.П..Павлова, являють собою загальний поведінковий принцип живого, є встановлення значень, зв'язку між тими подіями, які стосовно установок цього індивіда в минулому не мали між собою зв'язків. Вибірковість зв'язку, її динаміка свідчать про активність індивіда. Він не тільки знаходить передумови ситуації, а й сам її покладає. Ситуація виступає проекцією його пристрастей на об'єктивні умови його життя. Оскільки пристрасть опредмечується, відбувається розгортання ситуації, її предметного змісту. Пристрасть згасає без цієї ситуативної предметності. Якщо пристрасть ще не знайшла цієї предметності, вона тим більше стає пристрастю, або стражданням, і тому виявляється силою, яка прагне до предметності ситуації. Пробуджуючись лише через ситуативну предметність, вона не зводиться до неї, а формує себе як відображення недостатності ситуації та як свою ідеальну достатність. Інакше мотивація опредмечується не тільки через ситуацію, а й через саму себе і цим переступає наявну "переступає" наявну предметність ситуації та висуває вимоги до неї , щоб вона змінювалася відповідно до мотивації.

Виникає протиставлення ситуації та мотивації. Опредмечуючись відповідно до своєї пристрасті, мотивація зникає, втілюється в дію, вичерпується в ній. Адже це — дія, спрямована на її втілення. Ситуація стає такою, як цього вимагає мотивація. Тоді настає вчин-кове перетворення світу й самого індивіда. Такою ж мірою, як ситуація антагоністична мотивації, остання взаємно антагоністична дії. Зміна ситуації відповідно до зміни мотивації породжує вчинкову дію. У самій ситуації виявляється значущість, конфліктність, колізійність. Ситуативне начало багатозначне, воно роздвоюється, помножується на нескінченну кількість значень стосовно тієї ж самої події, тому воно стає подією ситуації. Це дає підставу для конфліктного відношення ситуативних значень. Доведені до свого максимального протиставлення, ці значення співвідносяться одне з одним як компоненти колізії.

Яким чином людина може подолати несвободу, залежність від стихії, фатуму, приреченості, різноманітних несприятливих обставин, ситуації загалом? Є лише один правильний шлях — через переосмислення цієї ситуації з її зовнішніми і внутрішніми умовами, чинниками і детермінантами на основі пізнання і самопізнання, перегляду своїх позицій, настанов, зміни переконань, якщо вони суперечать істині, тобто через боротьбу мотивів і вибір того єдиного, якому має бути підпорядкована вся активність.

На думку Й.Гердера, різниця між тваринами та людьми полягає втому, що перші виявляють вірність своїй природі, віддають належне необхідності, але тільки люди вдаються до сваволі у своїх вчинках. Сваволя — результат