Але прагнення свободи, незалежності, вільного самовизначення може мати різний контекст і по-різному усвідомлюватися, "знатися" і "переживатися" людиною. До ідеї свободи людство в цілому і кожна окрема людина приходять не відразу і не просто. Ця ідея та відповідні їй думки й почуття вистраждані в ніколи не усві-. домлюваній до кінця боротьбі з необхідністю, що спочатку виступає у вигляді розумних обмежень, а з часом набуває якості догм, які потрібно зламати.

Вчинкова спроба подолання залежності від ситуації тотожна усвідомленому прагненю до саморозвитку, до самотворення. При цьому подолання ситуації не передбачає екстремізму на зразок повного знищення того, що було чи ще існує, але не влаштовує людину. Процес творення нового включає як обов'язковий момент установлення генетичного зв'язку того, що буде, з тим що було і є тепер.

Отже, слід мати на увазі, що, звільняючися від ситуативності, так чи інакше людина вимушена розв'язувати суперечність свідомого й несвідомого — як надбаного й успадкованого (архетипового); свідомого й підсвідомого — як сучасного й минулого, забутого; свідомого й надсвідомого — як того, що зрозуміле і підкріплюється досвідом, і того, що може бути чи не бути, що є лише в прогнозах, може лише відчуватися інтуїтивно.

Вивільнення від обійм ситуації, що стримують розвиток, передбачає розв'язання суперечностей між збереженням і зміною, творенням нового, що "знімає" в собі старе, утримує його як один із аргументів логіки та історії розвитку людини.

Слід, звичайно, зауважити, що однією з реальних форм досягнення незалежності від ситуації може бути вчинковий акт, спрямований на її перетворення не тільки у внутрішньому, а й у зовнішньому плані.

Отже, першим визначенням і формою прояву вчинкової активності є подолання залежності від ситуації, умов і обставин або шляхом перетворення своїх внутрішніх позицій, або ж унесенням змін у саму ситуацію, перетворення її у напрямі, що дає змогу отримати бажані свободу і незалежність.

Проте свобода "від" має бути трансформована у свободу "для". Небезпека фіксації на ситуативних "бунтівних" учинках, котрі звільняють, відкидають, заперечують, віддзеркалює собою незрілий, інфантильний рівень учинкової активності. Шлях до наступного визначення і наступної логічної форми вчинковості пролягає через цілу низку псевдовчинків, форм довчинкової дії.

Це — вчинки за наслідуванням, зокрема з метою отримання таких же оцінок, яких заслуговує "зразок"; вчинки-демонстрації своїх переваг над іншими або вч и н к и - п роти стоя н н я масі, юрбі; вчинки альтруїстичні — "тільки для інших", і вчинки егоцентричні — "тільки для себе".

Процес генетичного самоперетворення вчинку, що нерідко здійснюється шляхом спроб і помилок, повертається до своєї справжньої природної якості лише тоді, коли на свідомому чи навіть інтуїтивно-підсвідомому рівні він починає слугувати потребі саморозвитку психіки в її різних визначеннях.

Досягнення такого роду аутентичності, однак, визначається не грою стихійних сил — внутрішніх і зовнішніх, а активністю суб'єкта, як того, хто своєю свідомою волею, поєднаною з почуттям відповідальності, враховуючи ситуацію, оголошує врешті-решт "переможця" у боротьбі мотивів, віддаючи перевагу тому, що сприяє розвитку, і відкидаючи те, що йому заважає. Таке рішення дається інколи дуже нелегко, супроводжується боротьбою з ірраціональними силами, які схильні діяти здебільшого приховано, підступно, маскуючись під нагальне і єдино правильне.

Індивід не може перманентно перебувати в колізії, і як би він не вчиняв, навіть уникаючи самого вчинку, він розкриває свою внутрішню, насамперед моральну, суть. У колізійному протиставленні виявляється мотивація, що пов'язує ці протиставлення. Між полюсами колізії виявляється пристрасть як перше мотиваційне визначення. Пристрасть шукає свій предмет і, як тільки його знаходить, стає амбівалентною і має зробити вибір для свого самовизначення. Вона не може не здійснити вибір, щоб не залишитися без самовизначення, яке є вибором із альтернатив. Вибір ніколи не вичерпується і здійснюється перманентно. Вибір як можливість стає боротьбою мотивів, яка є подальшим розвитком пристрастей.

Тільки внутрішня діалектика, боротьба мотивів, діалог із самим собою, на думку К.О.Абульханової-Славської, дають людині за всієї складності зовнішнього життя почуття внутрішньої свободи, звичку й здатність вчиняти на основі внутрішніх стимулів, з чим і пов'язане усвідомлення себе як суб'єкта, здатного змінювати хід подій.

Отже, впевнено можна говорити про мотиваційний вчинок, що дає змогу суб'єкту визначитись у тому, як використати свободу, відвойовану в ситуації. Це буде друге визначення вчинку як осередку, що знімає в собі, відтворює і творить рушійні сили психічного розвитку, починаючи від інстинктів, глибинних неусвідомлюваних потягів до чітко усвідомлюваних мотивів саморозвитку.

Мотивація саморозвитку актуалізує відповідну потребу й трансформується суб'єктом у певну мету. Проте якою мірою процеси цілевизначення і цілепокладання мають автоматичний характер? Чи ж і тут існують суперечності, подолання яких вимагає специфічно вчинкової активності?

Так, справді, в момент переходу від мотиву до цілі людина стикається з непростою проблемою відокремлення "Я хочу" від "Я повинен, зобов'язаний, вимушений". Визначення мети передбачає співвіднесення її з цілями оточення, "культурою бажань" суспільства, в якому вона живе.

Треба мати неабияку мужність, щоб утриматися від "пропозицій" відносно того, чого варто, а чого не варто "хотіти". Незапозичена мета передбачає також прояв самостійності, виявлення творчих сил і тим більших, чим далі відстає вона за змістом і формою від існуючих стандартів "цільових програм".

Процес визначення мети, цілевизначення і цілепокладання логічно завершується актуалізацією проблеми засобів, необхідних для її реалізації. Тут виявляє себе суперечність, яка завжди існує між цілями і засобами, потребами і можливостями. Виникає проблема пріоритетів у детермінації: або ж мета визначається можливостями, тобто наявністю і рівнем розвиненості засобів, мірою оволодіння ними людиною, а також умовами — зовнішніми і внутрішніми, які можуть бути сприятливими чи несприятливими, або ж засоби обираються, знаходяться чи створюються залежно від вимог, що їх визначає мета.

Ще Г.Кониський говорив про необхідність вибору засобів на основі детального обговорення та обдумування. Всяке обговорення він розумів як обов'язок шукати, які засоби необхідні для досягнення мети, вирішувати, чи всі вони, чи лише деякі однаково необхідні, які з них допомагають більше, а які менше.

Засіб має бути однієї природи з метою, її породженням, інакше він не може стати інструментом її перетворення. Отже, якщо мета полягає у тому, щоб реалізувати логіку саморозвитку, то най природ ніш им засобом досягнення такої мети може бути передусім учинок. Чому так?

Справа в тому, що саморозвиток, творення себе за рівнем креативності не мають собі аналогів у системі діяльності людини. Тим більше, що мова йде про творення власної індивідуальності, шаблонів для якої не існує. Тому слід визнати, що засоби для досягнення такої мети не можуть бути запозичені. їх можна тільки створити, утримуючись при цьому від легковажних намірів досягти максимального ефекту мінімальними витратами. Зрозумілою є психологічна напруженість цього моменту, якщо врахувати, що інститути соціалізації наввипередки пропонують "найновіші" і "найефективніші" засоби формування іззовні психіки, особистості, суб'єктності, індивідуальності тощо.

Отже, доцільно вести мову про вчинкове підпорядкування процесу творення засобів меті діяльності. Це є третє визначення вчинку. Якщо визначення мети є для суб'єкта певною мірою "вчинком свободи волі", то вибір засобів є вчинком обов'язку: засіб з необхідністю має бути підпорядкований меті.

Що означає це підпорядкування? Суб'єкт зусиллям волі і з почуттям обов'язку перед самим собою і суспільством концентрує всю свою психічну енергію, всю силу свого "Я" на тому, щоб на психофізіологічному, функціонально-психологічному, особистісному та інших рівнях усі процеси об'єдналися у єдиному напрямі, підпорядкувалися єдиній меті — меті самотворення.

Як відомо, навіть людина, переконана у правильності своєї мети, бажає її якнайповніше реалізувати і має для цього необхідні засоби, може не досягти успіху, якщо буде зволікати з рішенням про перехід до практичної дії, якщо від наміру не перейде до самої дії.

Нерішучість може мати досить вагомі підстави, не враховуючи навіть суто характерологічних факторів тривожності, невпевненості тощо. Перехід від внутрішнього (теоретичного) плану у план зовнішньої (практичної) активності може, особливо якщо мета висока, приховувати чимало небезпек для суб'єкта. Адже це — перехід в інший світ з його простором і часом, із його законами і правилами гри, зі своєрідною динамікою ситуації, передбачити яку досить складно. Ще складніше утриматися на обраних позиціях, не відмовитися від дії, коли умови (внутрішні й зовнішні) складаються не кращим чином, коли ірраціональні сили, посилюють тиск, намагаючись скористатися напруженою ситуацією перехідного етапу.

Ось що радить у цьому випадку робити Е. Фромм. Добре зрозуміло, пише він, що найважливіший фактор слід відшуковувати у співвідношенні суперечливих схильностей, особливо тих, що стосуються неусвідомлених аспектів. Але якщо ми спитаємо себе, які фактори сприяють свободі вибору, навіть коли ірраціональна