Тут, очевидно, доцільно висунути головну проблему — вчинку як діалогу. Вчинок — це відношення, яке передбачає взаємність, співучасть. При цьому ролі учасників учинкового акту можуть розподілятися по-різному. Хтось може бути ініціатором вчинку, а хтось його виконавцем або тільки спостерігачем. В іншому випадку мова може йти про паралельність вчинкових дій у їхній спрямованості на спільний об'єкт, тобто про вчинкове співавторство. Нерідко можна спостерігати односпрямований вчинок, коли суб'єкт А вчиняє по відношенню до суб'єкта />, а останній з тих чи інших причин не відповідає йому "вчинковою взаємністю".

Зрозуміло, що особливу цінність являють собою такі способи взаємодії, які будуються на взаємовчинковій активності, коли спостерігається своєрідний вчинковий діалог, учасники якого вчиняють один відносно одного не за принципом "ти — мені, я — тобі", а на основі почуття спонтанної взаємності, коли інший для мене не може бути нічим іншим, ніж мета і цінність, і дорівнює в цьому мені самому.

У співучинку зникає відчуття дії, залишається лише відношення взаєморозвитку, взаємозбагачення, єднання зі світом, прилучення до вічності, тобто відчуття сутнісного існування. Ось чому вчиняти "легко". "Адже сутнісний акт пов'язаний з припиненням усіх часткових дій, а значить і всіх — лише їхнього обмеженістю зумовлених — відчуттів дій..." — влучно зазначає М.Бубер.

Кожний своєю активністю має створювати "вчинкове середовище" для інших. Вчинок можна виховувати тільки вчинком. Так вважав СЛ.Рубінштейн, з'ясувавши непересічне значення такого способу й рівня психічної, душевної і духовної активності людини.

Психологічні відмінності людей у проявах вчинкової активності.

Вчинок як універсальний засіб самовиявлення, самовдосконалення, самотворення і самоствердження людини в суспільстві у певному розумінні може розглядатися як притаманний будь-якій людині, соціальній групі і будь-якій культурі, відбиваючи в собі специфіку і загальний рівень свого суб'єкта.

Онтологічний підхід передбачає відповідь на питання про специфічні особливості вчинків і про те, наскільки поширені прояви вчинкової активності серед дітей та дорослих, чоловіків та жінок, серед людей різних професій, з різним рівнем культури, освіти, людей віруючих і невіруючих, фізично здорових і хворих тощо.

Так, для кожної вікової групи існують певні критерії, за якими та чи інша дія визнається як вчинок. Якщо дошкільник, перемагаючи свій дитячий егоцентризм, все ж таки ділиться чимось із ближнім — це для його рівня є вчинок. Для дорослої ж людини така поведінка повинна визначатися як моральна норма, порушення якої так чи інакше засуджується оточенням. Підліток може зважитися на героїчний вчинок заради товариша, але залишитися байдужим до батьків, що розраховують на його допомогу, на здатність поступитися власними інтересами і т.ін.

Вчинковий потенціал по-різному розподіляється у психосоці-альному просторі функцій та ролей, які відіграє людина залежно від суб'єктивної значущості кожної з них у конкретній ситуації життєдіяльності.

Так, коваль-розбійник у "Дубровеькому" О.С.Пушкіпа безжалісно спалює стряпчих у будинку, де вони замкнені, і він же під час пожежі лізе на дах, ризикуючи життям, аби врятувати кішку, щоб "не загинула даремно божа твар". Найбільш очікуваними від жінки, яка народила дитину, є вчинки, пов'язані з доглядом за немовлям. Закохані теж досить вибірково виявляють вчинкову активність — переважно одне до одного: всі інші ролі на певний час втрачають свою вчинкову потенцію. Військова людина шукає можливості вчинити на рівні бойового подвигу. Вчений мріє віддати життя пошуку істини. Лікареві, за клятвою Гіппократа, належить бути готовим до вчинку, щоб за будь-яких умов допомогти хворій людині.

Кожна релігія виголошує свою "вчинкову програму", дотримання якої дає підставу віруючій людині розраховувати на відповідну психологічну підтримку і захист вищих сил.

Навіть в антисоціальних угрупованнях існує своя "вчинкова мораль", переймаючись якою, новачок нарощує необхідний йому "злодійський статус", а досвідчений злочинець утримує лідерську позицію.

Цікаво також поставити питання про те, чи існує залежність між проявами вчинкової активності та психологічними властивостями людини. Звичайно, про пряму залежність не може бути й мови. Проте людина психічно здорова, вольова, чутлива, емпатійна і водночас емоційно стійка, інтелектуально розвинена, творча, діяльна, внутрішньо організована і цілеспрямована є більш психологічно готовою до вчинку, ніж тривожна, закомплексована, дисгармонійна, а також неуважна, несприйнятлива до проблем інших, злопам'ятна, безвольна і т.ін.

Можливо, холерик як більш активний тип потенційно здатний здійснити за своє життя більшу кількість вчинків, ніж, скажімо, флегматик. Проте останній може вчинити раз, але настільки суттєво, що цей один учинок може коштувати багатьох інших.

Інтернальний тип людини, зорієнтованої відшукувати причини своїх успіхів та невдач у собі, слід припустити, має більше психологічних шансів, аби відзначитись у вчинках, ніж екстернальний або ж той, хто пов'язує успіхи з власною активністю, а причини невдач відшукує в обставинах, що склалися, в інших людях тощо.

Якщо спробувати узагальнити, то вчинки в істинному розумінні цього слова не є "реальністю", що кожного дня "дається нам у відчутті". І це зрозуміло. Адже кожний вчинок є свідченням якісного перетворення, що сталося в житті людини, в її розвитку. Ціна вчинку дуже висока, а наслідком може бути як злет до взірця, так і обструкція, як суспільне визнання, винагорода, так і негативні санкції та лише посмертна реабілітація. "Людина з сильними переконаннями, котра нехтує впливом юрби, скоріше виняток, ніж правило, — зазначав Е. Фромм. — Вона викликає захоплення наступних поколінь, але, як правило, є посміховиськом в очах своїх сучасників". Тому зважитися на вчинок — справа нелегка, що потребує неабиякої мужності, високорозвиненої потреби в самоактуалізації.

За підрахунками А.Маслоу, люди, що здатні й схильні до самоактуалізації, складають близько одного відсотка населення, являючи собою зразок найбільш психічно здорових представників людства, що максимальною мірою уособлюють те, що є істотним, власне людським, найкращим у людині.

Що ж це за "одинаки" у психологічному розумінні? Що то за люди, яким поталанило бути носіями потенціалу самоактуалізації, а отже і вчинкового потенціалу в його граничних значеннях? На думку А.Маслоу, це ті, в кого більш адекватне сприйняття дійсності, вільне від впливу ситуативних потреб, стереотипів, більш адекватна оцінка себе та інших. Для них характерна спонтанність проявів, простота і природність, відсутність штучних захисних форм поведінки (але є захищеність від негативних зовнішніх впливів, фруст-руючих факторів), гумористичне ставлення до життя, автономність, незалежність від оточення і водночас почуття єдності з людством, демократичність у стосунках, готовність учитися в інших, стійкі внутрішні моральні норми, гостре відчуття добра і зла, дружба з тими, хто виявляє схильність до самоактуалізації, зайнятість, як правило, не собою, а своєю життєвою місією, орієнтація на універсальні, "вічні" цінності та ін.

Коли йдеться про вчинок, у нашій уяві формується образ дії, як правило, спонтанної, тобто довільної, добровільної, самостійної.

Мій вчинок не повинен залежати від сторонньої мети, зазначав Й.Г.Фіхте, проголошуючи ідею моральної спонтанності вчинку. Не мета визначає зміст веління, а, навпаки, безпосередній зміст веління визначає мету.

"Творчому суб'єктові властиве відношення до спонтанного стану як до потаємної, притаманної лише йому діяльності, автономної та вільної у розумінні свободи від зовнішніх та внутрішніх, непідвладних його контролю впливів", — вважає Дж. Морено, відомий своєю психодраматичною методикою і "Театром спонтанності".

Підготовка до вчинку може більш чи менш цілеспрямовано здійснюватися досить довгий час, іноді все життя. Але підготовку не слід змішувати з самим учинком хоча б на тій підставі, що, як стверджував Фіхте, тільки "совість скеровує вчинки", а совісна людина є від природи скромна і не мислить про вчинок як такий, керуючись поняттям про добро, а не про славу. Крім того, як правило, ситуація вчинку є нестандартною, а отже її розв'язання передбачає не тільки моральні чесноти, а й відповідний рівень саморегуляції, здатність орієнтуватись у часі і просторі як фізичному, так і соціопсихічному (стосунків, відносин, ставлень, чекань тощо).

Цікаво з цього приводу ще раз звернутися до результатів Дж.Морено, який своїми розробками проблеми вивільнення спонтанної суб'єктивності передбачив ідеї трансперсональної психології А.Маслоу. "В результаті тестування великої кількості людей ми переконалися, — пише Дж.Морено, — що їхня здатність до спонтанної діяльності не однакова. Існує певний талант до спонтанної творчості. Є люди, спонтанність яких значно вища, ніж в інших, так само як є люди, які виявляються більш здібними по відношенню до якихось видів діяльності."

Вчинок не має сенсу, якщо він не розв'язує конфлікту. Оскільки ж конфлікт спеціально не створюється "автором" учинку як самоціль чи засіб для самореалізації, остільки вчинкова активність за своєю природою тяжіє до "позитивної" спонтанності, що не слід плутати з імпульсивністю, реактивністю, імпровізацією і т.ін. Отже, здатність до вчинку визначається "коефіцієнтом спонтанності", мірою вільного виявлення своєї індивідуальності.

Правомірність і доцільність введення поняття "здатності до вчинку" — як такого, що дає змогу продовжити диференціацію проявів вчинкової активності, підкріплюються також результатами дослідження Е.Фроммом феномена "свободи вибору". "Певні люди, — зазначає він, —