Проте що ж пропонує нам нідерландський мислитель? Виявляється, також самопожертву. "Нова аскеза має бути самопожертвою. Самопожертвою в ім'я того, що може мислйтися як вища цінність. Цією вищою цінністю однаково не можуть бути ні держава, ні народ, ні клас, але і ні власне існування. Блаженними будуть люди, для яких цей принцип може мати тільки ім'я того, хто сказав: "Я шлях, я істина, і я життя". Тут ми маємо ще один варіант учинку самозречення, самовідчуження.

Можливо, катарсис, очищення духу, співчуття і переживання страху перед трагедією бездуховності тільки Й можуть піднести людину до розуміння більш глибоких витоків сущого, а отже, й до розуміння Шляху, Істини, Життя? Чи буде той Шлях новою, досконалішою формою виконання Обов'язку, сплачування Боргу і вияву покірності Фатуму, як доводить Й.Гейзінга, сьогодні напевно говорити важко. Важливо лише у футурологічних вправах не знецінювати людину в її суб'єктних можливостях, у здатності до вчинку самотворення, а не тільки вчинку самознищення і самознущання над своєю справжньою природою.

Не випадково ще Кант наголошував на тому, що тільки через учинки, через життєву поведінку високоморального суб'єкта у світі укорінюється вищий лад людського розуму. І не випадково Е.Фромм, здійснивши соціопсихологічний аналіз сучасного західного суспільства, звертається до нього книгою "Людина для себе", застерігаючи проти перетворення людиною себе в засіб існування, проти самовідчуження, знецінення своєї ролі суб'єкта власної життєдіяльності. Людина не вибирає епоху, писав Ж.-П.Сартр, але вибирає себе в ній.

Людина у феноменологічній традиції самопізнання і самотворення.

Розглянуті вище типові моделі пояснення світу людини і місця людини у світі не вичерпують собою досягнень світової філософсько-психологічної думки і, як можна було переконатися, не дають змоги побудувати таку модель учинкової активності, яка б передусім відповідала онтологічним критеріям самопізнання та самотворення як способів специфічно людського буття.

Тому логічно звернутися саме до тих джерел філософської та психологічної думки, основу яких становить онтологічний підхід до феномена людської суб'єктності й суб'єктивності. Феноменологічна традиція сьогодні вважається однією з найпродуктивніших у цьому розумінні у світі і має суттєвий доробок у з'ясуванні внутрішньої природи людської свідомості.

Зрозуміло, що розпочати знайомство з системою феноменології найдоцільніше із з'ясування того, як її засновники й послідовники трактують поняття феномена. Слово "феномен" має грецьке походження і означає явище або предмет, як він сприймається в чуттєвому пізнанні. Поняття "феномен" співвідноситься з поняттям "сутність" і протиставляється йому.

В історії науки цей термін використовувався по-різному. Так, Арістотель іноді вживав його для позначення "видимого", "ілюзорного", а іноді позначав ним те, що існує згідно із загальною авторитетною думкою. Лейбніц називав "феноменами" факти, що мають місце в досвіді, спеціально виділяючи при цьому "реальні, добре обгрунтовані феномени". У Берклі це дані свідомості, елементи внутрішнього суб'єктивного досвіду як єдино можливого. Згідно з Кантом, "феноменами" можна називати все те, що може бути предметом можливого досвіду, що протистоїть "речі в собі". Гегель дещо пом'якшує категоричність попереднього визначення: сутність виявляється, а явище виражає сутність.

Потреба введення такого поняття, як "феномен", пов'язана з тим, що людина з часом осягнула нетотожність речей тому, що вони собою являють. Ф.Брентано, працями якого закладалася феноменологічна традиція у її сучасному вигляді, розрізняв фізичні (зовнішні) та психічні (внутрішні) феномени. Саме останні, на його думку, є справжніми феноменами.

Брентано вважав, що джерелом психічних феноменів є внутрішнє сприймання, яке співіснує в одному акті свідомості з будь-якою формою психічної діяльності, кожна з яких усвідомлюється ним як така: уявлення — як уявлення, судження —- як судження і т.ін. Внутрішнє сприймання є в той самий час джерелом очевидності: уявлення усвідомлюються в ньому саме як уявлення, яке "ми маємо, судження — саме як таке, яке ми висловлюємо.

М. Гайдеггер розрізняв феномени в їхньому емпіричному і трансцендентальному розумінні як такі, що означають "видимість" сущого, але в дійсності його не відбивають, і такі, що насправді являють суще, тобто виступають буттям сущого й водночас несуть у собі щось приховане, мінливе.

Вчинок саме й мислиться таким феноменом, який виступає буттям сущого й водночас несе в собі, виявляє те, що є суттєвим у людській природі, в людському бутті, що пов'язане із сенсом існування, із значущим для людини, яке знаходить себе в переживаннях смислу свого буття і небуття. Отже, вчинки, за визначенням — це ті феномени, які виявляють сутність людського як сущого, існуючого в дійсності.

Феноменологія — вчення про феномени, що орієнтує філософію, психологію та інші науки передусім на рефлексію переживань людини, які вирізняються справжньою очевидністю і вірогідністю.

Для Е.Гуссерля як засновника феноменологічного напряму було важливим дійти до самих речей і завдяки цьому бачити і розуміти дане без усіляких передумов. Ця даність характеризується як феномен, як те, що безпосередньо виявляється. Феноменологічний метод і полягає в з'ясуванні того, що дане. Предмет феноменології — сутнісні зв'язки; її метод — це опис сутності.

Вихідним для феноменології є, крім того, визнання можливості опису спонтанно-смислового життя свідомості, можливості, вкоріненої в самій свідомості й людському бутті, або витлумачення фундаментальних структур людського існування. Феноменологія Гуссерля, на думку Л.Бінсвангера, породжена лише одним із тих потрясінь, які переживає психологія на своєму шляху від "об'єктивуючої" до "суб'єктивуючої" науки.

Для екзистенціалізму, що в своїх коріннях органічно переплетений з феноменологією, світ, у який "закинута" людина і якому при першій зустрічі вона каже "так", — це світ панування необхідності, детермінації іззовні, пригнічення неповторно-індивідуального, особистого загальним, заперечення свободи, це світ, в якому знищується оригінальність особистості (М.Бердяев). Тому свобода людини як суб'єкта полягає в тому, щоб стати особистістю і припинити жити у відповідності із зовнішніми принципами, щоб здійснювати транс-ценденцію, виходячи таким чином за межі себе, щоб вибирати себе, бути самим собою й нести відповідальність за свій вибір перед самим собою.

Вибір себе означає фіксацію суб'єктивної активності на розкритті своєї людської сутності, тобто "внутрішню" інтенціональність, своєрідну транс ценден цію вглиб, усередину себе, в напрямі своєї сутності. "Я завжди хотів, — міркував М.Бердяев, — щоб філософія була не про щось, а чимось, знаходженням першореальності самого суб'єкта... Першосвідомість занурена в суб'єкт як першореальність, або точніше, в ній дана тотожність суб'єкта й об'єкта".

За К.Ясперсом, індивід здійснює трансценденцію від себе як емпіричної індивідуальності до себе як самобутньої самості. Г.Марсель тлумачить особистість як начало, що само конституюється. Людина не факт, а завдання, мета. Те, що їй належить створити, не існує незалежно від неї. У повному розумінні існує лише той, хто сам надає собі норми і зв'язує себе ними.

Ж.'Л.Сартр продовжує традицію вивільнення людини від усіляких загальнозначущих норм і ствердження її творчої суб'єктивної здатності довільно конструювати своє власне буття. Сутність людської поведінки полягає в її абсолютній необумовленості, спонтанності, індетермінізмі, й усяка спроба підставити під учинок примушуючу силу обставин чи внутрішніх схильностей є, за Сартром, не більше, ніж витівка. Людина як первісно вільна істота приймає рішення на користь одного з можливих шляхів свого розвитку, бере на себе певні зобов'язання і тим самим надає своєму буттю певних форм. Так людина стає своїм власним "проектом". Звідси — відповідальність людини за свою істоту, і тому з людини можна питати за все, що вона здійснила.

Дух відстоювання суб'єктного начала в людині притаманний і працям X. Ортеги-і-Гассета, який започаткував учення під назвою "раціовіталізм", поєднавши в ньому ідеї "філософії життя", феноменології й екзистенціалізму. Він намагався розробити таку концепцію розуму, в якій би знайшла відображення єдність людини і світу й водночас враховувалися спонтанні начала людського життя. Основна критика його була спрямована на класичний ідеалізм і картезіанський раціоналізм за те, що людська суб'єктність у них виявилась виключеною зі світу, що в цих системах людина виступила суб'єктом, який пізнає, але не живе, внаслідок чого спонтанні прояви її буття залишилися за межами дослідження.

Ортега-і-Гассет розглядає світ лише як "суму наших можливостей", який набуває структурності і перспективності внаслідок творчої активності свідомості, що не тільки пізнає світ, але й живе в ньому, а отже, нерозривна з ним.

Феноменологічна традиція, таким чином, отримує своє специфічне продовження в екзистенціалізмі, що намагається відшукати способи пояснення природи людини як первісно вільної, автономної істоти, здатної "інтенційно", самопричинно, спонтанно вчиняти і тим самим відтворювати свою сутність.

Інтенціональність (від лат. intentio, букв. — прагнення) — центральне поняття в системі феноменології — тлумачиться як внутрішня, іманентна спрямованість свідомості на предмет, первісна смисло-утворююча і смислооформлююча спрямованість свідомості на світ. Така спрямованість і є специфічною властивістю свідомості, що визначає її сутність.

Поняття "інтенція", "інтенціональний" використовувалися ще в грецькій філософії для позначення вищої духовної сили, розуму. В Сенеки це поняття означає спосіб "руху душі". Фома Аквінський