Вчинок зачаття і вчинок народження.

План

1. Вчинок зачаття і вчинок народження.

2. Вчинок самоствердження.

3. Вчинок самовизначення.

4. Вчинок самоздійснення.

Традиційно відлік часу життя людини починається з моменту ЇЇ народження. Проте за даними сучасної науки психічне життя в його елементарних проявах притаманне дитині ще до народження. Якщо ж не обмежуватись лише біологічним рівнем розгляду, а віддати належне психологічній та соціальній детермінації розвитку людського індивіда, то доцільно аналіз цього питання розпочинати з факту не біологічного, а психо-соціального, а ще конкретніше — з моменту, коли майбутні батьки більш чи менш свідомо приймають спільне рішення про те, щоб у них народилася дитина.

Як психологічно оцінити цей вихідний момент в історії життя людського індивіда і чи є він справді суттєвим, доленосним для нього? Чи є тут місце вчинку і потреба в ньому?

Відомо, що ситуації, в яких приймається таке рішення, бувають дуже несхожими одна на одну. Одні з них можна визначити як сприятливі, інші — несприятливі. В одних випадках ситуація надає можливості вільного вибору, в інших зумовлює цей вибір іззовні.

Наприклад, буває так, що право вирішення бере на себе одна із сторін: чоловік чи жінка вирішує мати дитину і наполягає на своєму, не дістаючи внутрішньої згоди від "партнера".

Нерідко проблема народження дитини не актуалізується взагалі, розчиняється у генералізованому духовно-сексуальному або ж просто сексуальному почутті, потязі, екстазі і розв'язується сама по собі, але ж за різними, далеко не завжди сприятливими для дитини сценаріями.

Досить типовою є ситуація, коли рішення про народження дитини її майбутнім батькам навіюється або ж нав'язується ззовні. Так, бабуся з дідусем, що зачекалися онуків, можуть спровокувати таке рішення у молодих.

Зовнішнім фактором нерідко виступає бажання подружжя отримати квартиру більшу, ніж на двох. Нерідко молоде подружжя, яке хоче мати дитину, утримується від цього через різні обставини: обмежені матеріальні можливості, необхідність завершення навчання тощо.

Ревнива жінка чи ревнивий чоловік може наполягати на народженні дитини, маючи собі на меті застерегтися таким чином від невірності.

В окремих випадках лікарі пропонують жінкам народити дитину, щоб позбутися тих чи інших хвороб.

На жаль, не можна замовчати і тих випадків, коли народження дитини стає побічним наслідком злого наміру, агресивного акту насильства, підступності тощо.

Як би там не було, людина, що досягла необхідного рівня фізичної, психічної та соціальної зрілості, стикається з проблемою відтворення себе в подібних. І для кожного більшою чи меншою мірою виникає необхідність визначитися до ситуації, а саме: підкоритися їй або протистояти в мотиваційному виборі.

При цьому критерієм норми слід вважати внутрішній, спонтанний з точки зору емоційності і водночас свідомо зважений позитивний мотиваційний вибір щодо народження дитини, не зумовлений зовнішніми чинниками, що виключає ставлення до неї як до засобу розв'язання своїх життєвих проблем, усунення комплексів, прояву захисних реакцій тощо.

Означений мотиваційний вибір повинен мати головною своєю спонукою відношення до майбутньої дитини як до самоцінної істоти і як до мети, досягнути яку можливо лише на основі почуття любові й глибокої творчої самовіддачі. "Якщо правда, що істинна любов робить поетом, то це значить, що вона робить творцем і, отже, підносить на нові ступені буття, де втілюються нові ідеї, смисли, цінності", — зазначає Б. IJ. Вышеславцев.

Любовне творення живого має набути значення глибинного мотиву, що спонукає до високого рівня духовно-тілесної самоакту-алізації, яка, в свою чергу, досягаючи екстатичного загострення, породжує у майбутніх батьків якісно нове смислове поле життєтворчості, відчуття нового життєвого простору і нового часового виміру буття.

Такого роду і такого рівня людська активність відповідає визначенню вчинку в його найбільш суттєвих характеристиках.

Чому саме спільний вчинок як любовно-творча, а отже, вища форма психосоціальної активності повинен започатковувати нове життя? Для цього існують більш ніж серйозні підстави.

Нове життя — це якісно новий рівень буття. Якщо ж ідеться про нове людське життя, то тут до його зачинателів ставляться і відповідні вимоги як до представників роду людського.

Велика мета в принципі повинна досягатися відповідними засобами. Як відомо, ще Платон зобразив Ерос у різних іпостасях. Так, насамперед, Ерос — це статевий потяг, прагнення до продовження роду. Ерос як поезія (творчість) є породження "дітей Гомера і Гезіода" і "царственне мистецтво" — політика, що творить державу. Ерос — це, крім того, ще й філософія, споглядання ідей.

Отже, навіть внутрішня мотивація зачаття може будуватися на різних рівнях того, що ми розуміємо під поняттям "любов" і поняттям "творчість".

Започаткування нового життя, таким чином, може відбуватися попри будь-яку вчинковість з її любовно-творчим пафосом або задовольнятися лише біологічними детермінаціями. Спричинене лише статевим потягом, не одухотворене вчинковою романтикою лю-бовотворення, високими морально-естетичними почуттями і не пережите розумом і серцем як воістину космічна подія, таке започаткування закладає "нелюдський проект" майбутньої людини, розриваючи чи порушуючи вчинковий зв'язок поколінь.

І навпаки: ідея, шо переростає в мотивацію зачаття, має стати рушійною силою вчинкової активності. Майбутні батьки, усвідомлюючи свою високу місію, стимулюють у собі все найкраще і обмежують будь-які свої уподобання та дії, що можуть зашкодити їхній майбутній дитині.

Вчинкова активність визначається високим рівнем заінтересованості, а отже, внутрішньої моральної відповідальності її "автора" за отриманий результат. У конкретному випадку мова йде про те, що саме вчинкове породження нового життя дає найбільші гарантії здорового і повноцінного біопсихосоціального розвитку дитини як до ЇЇ народження, так і після нього.

Якщо зародження нового життя відбулося внаслідок біопсихо-соціальної вчинкової активності чоловіка й жінки, це дає підставу вважати, що за інших рівних умов пренатальний розвиток їхньої дитини буде відбуватися без порушення природних законів, а отже на основі вчинкового принципу самотворення живого.

Тим більше що сучасна генетика пропонує як реальний варіант — розглядати біологічне дозрівання не просто як необхідний фактор, що створює морфофізіологічні передумови психічного розвитку.

На думку дослідників у цій галузі науки, існує достатньо підстав вважати, що генотип містить у згорнутому вигляді інформацію про людину як представника виду, а також програму його індивідуального розвитку, що генотипічні впливи суттєво визначають не тільки стабільність розвитку, а й зміни, що відбуваються з віком, характер прояву сензитивних періодів, а також специфіку реагування на різного роду впливи середовища.

Тим самим, з одного боку, певною мірою спростовується войовнича нещодавно критика положень 3.Фрейда чи К.Юнга про несвідоме як глибинну детермінанту, що суттєво визначає тенденції психічного розвитку людини. З іншого боку, індивід починає визнаватися суб'єктом свого власного життя як вчинку не з моменту досягнення соціальної зрілості, а з моменту започаткування цього життя.

Яскравою ілюстрацією залученості, причетності індивіда вже на пренатальній стадії розвитку до того, шо з ним відбувається, можуть виступити дослідження відомого вченого С.Грофа. За його свідченням, вже тут дитина активно "переживає" дуже сильні й контрастні емоції: до початку пологової активності — блаженної гармонії зі світом, космічної єдності; коли ж відбувається пологова активність, "переживання" дитини сягають рівня передсмертних мук.

Тобто вже на стадії біологічного чи психобіологічного розвитку організм не є просто "формою існування білкових тіл", а є певного рівня суб'єктом, онтологічно відповідальним за самотворення, самозбереження, від активності якого, від здатності протистояти і вистояти значною мірою залежить сам факт його народження на світ. Ось чому народження визначається як вчинок.

Сили для такого вчинку дитина отримує, як зазначалося, у вчинку зачаття — своєрідній біопсихосоціальній формі активності, заключний етап якої (післядія, новоутворене смислове поле) "матеріалізується" у зародку нового життя як нового простору для реалізації вчинкового принципу буття.

Вчинок самоствердження.

Розвиток людського індивіда після народження характеризується передусім кардинальною зміною ситуації його життєдіяльності. Основною ознакою цієї ситуації є нездатність дитини самостійно існувати без допомоги і піклування дорослого, тобто біопсихічна залежність від середовища, в яке вона потрапила.

В якому ж напрямі розвивається її активність і в чому полягає вчинковий характер цієї активності?

Оскільки можливість існування залежить від участі іншої людини (і це є об'єктивний факт), життєве завдання новонародженого полягає в тому, щоб зробити його фактом суб'єктивним, якісно змінивши спосіб взаємодії з оточенням, тобто перейти з психобіологічного на психосоціальний рівень функціонування і розпочати, таким чином, "вчинкову одіссею" самоствердження себе як людини.

Для такого переходу існують певні передумови. По-перше, інтен-ція, глибинна іманентна спрямованість на те, щоб стати людиною, і тільки людиною. По-друге, безконечна потенція самовдосконалення, а отже "незалежності" як "свободи для", в якій людина може порівнюватися лише з Богом (людина приписує Богові те, чого вона ще не досягла). По-третє, самодостатність: людина більшою мірою залежить від самої себе, ніж від будь-чого іншого.

Подібно до того, писав Гегель, як у відношенні живого все ідеальним чином уже міститься у зародку і породжується ним самим, а не будь-якою чужою силою, так само й усі особливі форми живого духу повинні випливати з його поняття як