За період пренатального розвитку нарощується певний постак-туальний потенціал психічної активності у вигляді індивідуального досвіду автономного функціонування, про що, зокрема, свідчить можливість встановлення опосередкованого контакту з плодом і вироблення у нього елементарних умовних рефлексів. Останнім часом, як відомо, набуває розвитку пренатальна педагогіка. Виявляється, що діти у дво-трирічному віці вирізняють як найулюбленіші саме ті казки, які їм читали до народження.

Отже, новонароджений, з'явившись на світ, здавалося би, гранично непридатним для самостійного існування в ньому і потрапивши в соціальне середовище, вирішує для себе не більше не менше як проблему ствердження у статусі людини як біопсихо-соціальної істоти.

Виявляється, що свій життєвий шлях людський індивід починає з розв'язання основної смисложиттєвої проблеми, яка начебто повинна підбивати підсумок життєвого шляху як вчинку на етапі післядії. Саме з розв'язання, а не розв'язування. Йдеться про те, що сам факт народження слід розуміти дійсно як післядію, як результат спільних зусиль трьох суб'єктів, кожний з яких і разом з іншими двома внутрішньо причетні до цього таїнства народження нової людини, в чому і полягає глибинний смисл початку життя як учинку.

Наступний етап розвитку після народження характеризується, як відомо, дивовижною активністю дитини у виявленні своїх потенцій в оволодінні якостями психосоціальної істоти.

Дошкільне дитинство, як свідчить психологічна наука, за темпами соціалізації в багато разів перевершує всі наступні періоди онтогенезу. Причому не можна назвати навіть найперші фази цього етапу адаптацією чи пристосуванням.

Про свої потреби немовля заявляє настійливо і безкомпромісно, а саме криком, наче впевнене в тому, що від зовнішнього світу воно має право вимагати задоволення своїх потреб і що самостійність цього світу по відношенню до нього як людини — мізерна.

З першого подиху дитина активно, ініціативно опановує психо-соціальні цінності та засоби. У неї відсутня свідома мотивація саморозвитку, самовдосконалення. Проте вона тут генетично не тільки неможлива, але й недоцільна. Адже процес становлення має свою — зворотну — логіку розгортання порівняно з процесом розвитку того, що "сталося".

Чи не дивно, що дитина з самого початку стверджує свою абсолютну психосоціальну компетентність? Вона спонтанно відчуває, яка людина хороша, а яка погана. Вона терпіти не може, коли її повчають чи дисциплінують. Вона все знає і все може!

Не випадково Гегель підкреслював, що на етапі "дитини" актуалізується суперечність "суб'єктивної всезагальності", тобто принципової можливості "стати всім", "осягнути себе в своїй власній самостійності".

При найпершій нагоді, коли дитина трохи розбереться "хто є хто" і "що є що", ми почуємо погордливе "Я сам!" Здатність виявляти своє "Я" —- це знову ж таки здатність протистояти світові як "мені підпорядкованому", "залежному від мене".

Творча уява, з якою, наприклад, відомі представники феноменологічної психології пов'язують сутність людської свідомості, є для дитини найприроднішою здатністю.

Отже, етап післядії у ранньому онтогенезі переходить в етап дії, а вчинок народження — у вчинок самоствердження.

За своєю природою останній здійснюється не без участі дорослих — батьків, педагогів, оточення, які також повинні будувати свою зустрічну активність як вчинкову, створювати вчинкове середовище.

Вчинок самоствердження, що розглядається в контексті індивідуального життя як вчинку, охоплює вік дитинства, отроцтва і юності.

Традиційно вважається, що в дошкільному віці дитина повинна грати і повинна хотіти грати. Молодший школяр повинен учитися і хотіти вчитися, а підліток нібито — спілкуватися чи займатися суспільно корисною діяльністю. Юнак повинен обирати свій шлях у житті і т.п.

Констатація подібного роду генетичної "обов'язковості" виходить із факту обумовленості розвитку переважно зовнішніми факторами. Психологічна реальність має дещо інший смисл.

Дошкільник хоче не грати, а перетворювати ситуацію у відповідності зі своєю уявою, щоб ствердити іманентну для нього психологічну позицію "джерела і рушія всього, що існує".

Молодший школяр психологічно тяжіє не до учіння, а до того, щоб діяти на основі довільності, бути свідомим виконавцем того, що хочеться, а не тішитися лише можливостями фантазування, некерованою з боку власної свідомості та волі "мимовільною грою психічних сил".

Підліток бажає не спілкуватися, а відчувати себе суб'єктом прийняття рішень, особливо тих, що стосуються його особисто.

Юнак вважає для себе найсуттєвішим протистояти оточенню у поглядах на ідеали життя, на його смисл і тим самоствердитись.

Отже, сутність вчинку самоствердження полягає в тому, щоб ініціативно, через творче протистояння оточенню ствердитись у статусі людини, реалізувати закладену інтенцію через нарощування потенціалів людського способу існування.

Життєвим простором, на якому розгортається процес самоствердження, є простір буденності, в якому ще не діють вимоги обов'язкового творення істини, краси і добра, вимоги героїчного. Вони тут лише даності, те, з чого складається середовище, на терені якого дитина стверджує себе у статусі людини.

Саме тому і виникають непорозуміння між батьками і дітьми, дорослим і молодим поколіннями: шо має смисл для одних, абсолютно безглузде для інших. Так, якщо доросла людина моральним вчинком стверджує чи творить новий моральний закон, то підліток чи юнак творить себе, використовуючи і цей закон, і алгоритм його творення, нічого не створюючи, окрім себе, за що отримує несправедливі й образливі епітети "трутень", "паразит" і т.п.

Вчинок самовизначення.

Діяльнісна вчинкова парадигма вичерпується наприкінці юнацького віку і трансформується в парадигму мотиваційну, а на зміну вчинкові самоствердження приходить вчинок самовизначення.

Молода людина протягом більш ніж десяти років може здійснювати означений вид учинкової активності.

Все починається із суттєвої зміни умов життєдіяльності, що виявляється передусім у відриві (повному чи неповному) від батьківської сім'ї, у необхідності самостійно визначатися у своїх життєвих цілях і цінностях, здійснювати свідомий вибір життєвого шляху.

Самовизначитись — означає теоретично відповісти собі самому на запитання "хто я є?", "що я хочу?", "що я можу?" і практично пересвідчитись у правильності цих відповідей.

Відповідь на кожне із запитань вимагає неабияких емоційних, інтелектуальних і вольових витрат, власної ініціативи, активності, сміливості, стійкості, мужності тощо. Адже мова йде про відкриття через самопізнання своїх загальнолюдських, особливих та індивідуальних властивостей, якостей, про з'ясування глибинних потягів і спрямувань своєї душі, про оцінку своїх здатностей і здібностей.

Саме на цьому етапі шляхом поглибленого (не тільки теоретичного, а й практичного) самопізнання нерідко небезболісно долається дитяче розуміння себе як субстанції, а світу — як акциденції; приходить усвідомлення того, що світ незалежний від людини і що треба протистояти йому. Молода людина повинна визнати самостійність світу як умову мати те, що вона хоче мати для самої себе. Тому саме в цей період відбувається цілеспрямоване оволодіння професійними знаннями, уміннями, які необхідні для реалізації обраного життєвого мотиву.

Відповіді на три означених вище запитання можуть звучати по-різному і не завжди розкривати істину в її досяжній глибині. Проте важливо, щоб на перше запитання першою була відповідь "я — людина", в яку б вкладалося розуміння людського як такого, що несе в собі всі рівні космічного буття: фізичного, хімічного, біологічного, психічного (що підноситься в своєму розвитку до рівня свідомого), душевного, духовного — як мікрокосмосу, малого світу, зв'язаного зі світом великим і з іншими людьми, які є носіями подібних властивостей.

На друге запитання важливо, щоб перелік відповідей зрештою очолило прагнення добра і любові як єдино можлива основа реальної внутрішньої свободи людини, котра підносить ЇЇ над усім іншим, вимушеним підпорядковуватися зовнішній детермінації, а не голосу істинного, доброго і прекрасного, що звучить із глибин нашого серця.

Відповідь на третє запитання може бути визнана успішною, якщо здатність творити свій життєвий світ і себе в цьому світі виявиться найсуттєвішою ознакою того, що ми можемо.

Отже, бути людиною — означає прагнути до вільного творення на основі пізнання істини, почуття краси, добра й любові, що тотожне поняттю "вчиняти".

Вчинок самовизначення, таким чином, має за мету дійти до визначення себе як істоти, що приречена на вчинок істини, краси і добра, на вчинок любові, що тяжіє вчиняти, що не може не вчиняти, якщо вона людина.

Вчинок самовивільнення.

На шляху втілення в життя мрії-ідеї завжди стоїть ситуація, яка потребує вчинкового подолання. Отже, мотиваційний етап життєдіяльності переходить у ситуаційний, а вчинок самовизначення — у вчинок самовивільнення. Специфіка цього етапу полягає в його граничній суперечливості. Це період випробування на вчинкову зрілість. Адже саме тут проходить "рубі-кон" між молодістю й зрілістю, на якому слід не схибити і не піддатися, з одного боку, пропозиціям полегшеного (невчинкового) шляху до мети, а з іншого — почуттю страху перед реальними труднощами і небезпеками, що пов'язані з необхідністю подолання, перетворення ситуації, втратою необхідних для цього життєвих сил і життєвого часу.

Тут доцільно звернутися до образу Ісуса Христа, який саме в означеному віці, ствердившись у життєвій меті, вимушений був випробувати свою вчинкову силу в духовному двобої з Понтієм Пілатом. Сила духу, сила