Вчинок в онтологічному вимірі

План

1. Вчинок як універсальний механізм самовідтворення буття.

2. Вчинок як єдність індивідуально-психологічного, суспільно-історичного та логічного.

3. Головні суперечності вчинку.

Вчинок як універсальний механізм самовідтворення буття.

Не піддаючи сумніву специфічність вчинкового рівня активності для людини як суспільної істоти, варто замислитися, які форми прояву сущого становлять собою те, що у своєму подальшому розвитку набуде рівня людської вчинковості. Підставою для подібного роду проб-лематизації є підхід, згідно з яким прояв активності вищого рівня

"знімає", у філософському розумінні цього слова, прояви активності нижчих рівнів розвитку буття. Саме тому "дозволяється" говорити про свідомість, діяльність, суб'єктивність, а отже і вчинковість, у широкому і вузькому їх значенні.

Вдаючись до такого способу міркування, дослідник розраховує на те, щоб шляхом гносеологічної редукції від вищого до нижчого з'ясувати природу, логіку виникнення і, на підставі цього, тенденцію розвитку явища, що вивчається.

За іншою філософською інтерпретацією можна говорити про сублімацію (перетворення) як рух від нижчого до вищого через систему категорій буття і відповідну ієрархію цінностей. Проте кінцева формула залишається та ж сама: вище являє собою якісно нове утворення, в якому зникає те, що є нижчим, і водночас зберігається. Отже, і тут мова йде про зняття як перехід нижчого у вище, наприклад, фізичного в хімічне, хімічного в біологічне, біологічного у психічне, психічного в духовне...

Якщо нагадати основні критерії, за якими визначається вчинок, то найголовніший з них — це творення нового. За цим критерієм, у його найбільш широкому розумінні, суб'єктами вчинкової активності можуть бути визнані Всесвіт, природа, дух, людство, людина тощо.

Справді, природа — великий творець, і це не тільки метафора. Перетворення, які відбуваються на рівні неживого і живого світів, вражають своєю новизною, оригінальністю, неповторністю, естетичною вишуканістю і стосунковою гармонійністю.

Можливо, ми, люди, суб'єктивізуємо і антропологізуємо довколишній природний світ, але чи не він є нашим великим Учителем, чи не він дає взірці творчого, морального і прекрасного?!

Справді, заглибившись у наукові дискусії, можна надто раціонально і тим самим не досить об'єктивно оцінити, наприклад, факт виникнення живого з неживого. Навіть якщо визнати, що в основі цієї космічної за своїми мірками події лежить проста випадковість чи навіть патологія розвитку природних процесів, важко уявити собі ті складності, які переживала жива матерія на початку свого існування, ті "муки творчості" і "страждання", через які їй потрібно було пройти, щоб подолати опір неживого і ствердитися навічно.

Психологізація, одухотворення природи не є оригінальними в історії науки. Це, можна сказати, — "вічна" тема, до якої поверталися мислителі всіх часів, зокрема, у різних парадигмах віталізму.

Якщо визнати прийнятим діалектичне пояснення природних процесів, в основі розгортання і розвитку яких лежать закони єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення і переходу кількісних змін у якісні, то, знову ж таки у широкому розумінні, досить важко уявити собі боротьбу за життєвий простір у просторі неживого без елементів "внутрішнього обурення" надмірною протидією з одного чи іншого боку. Адже йде боротьба за буття, яка ніколи не обходиться без емоцій, без волі і без мислення в їх най ширшому розумінні як регуляторів взаємодії сущого з сущим, що саме в такий спосіб утверджують своє існування.

Отже, якщо, подолавши недосконалість нашої людської чутливості і обмеженість чуйності, уважно і небезсторонньо прислухатись і придивитись до того, що відбувається вже на самих нижніх, за нашими мірками, поверхах природного світу, то навіть там ми заніміло постанемо перед таїнством "екстатичних переживань" того, що започатковує нове, перемагає у боротьбі за існування, за право на буття, що Вчиняє, і заклякнемо від жаху, перейнявшись "муками" того, що не встояло у цій боротьбі, що не змогло піднестися до Вчинку і "страждає" від приреченості на вічне небуття.

Світ живої природи дає нам безмежну кількість прикладів, які ми не можемо не оцінити як такі, що дуже схожі на наші вчинки і, більше того, на які здатна далеко не кожна людина. "Не існує такого стану, в якому б дія не мала вчинкового значення, — зазначає В.А.Роменець. — У людини вона вирізняється моральним, естетичним, пізнавальним аспектом як вираженням активного ставлення до світу, людей, природи. У тварин дія також має вчинковий характер, оскільки вони не тільки визначаються середовищем, а й самі визначають, активно створюють умови свого життя".

Наприклад, відомо, що у випадках, коли для морських велетнів—

китів — у місцях їхнього мешкання не вистачає їжі, певна їх частина викидається на берег і гине, щоб зберегти життя іншим. До такої ж добровільної самопожертви вдаються сухопутні тварини—

антилопи. Якщо їх кількість починає переважати можливості задоволення потреби стада в їжі, то певна частина його відділяється і з високої кручі кидається у прірву.

Нас по-справжньому дивують випадки, коли дельфіни рятують потопаючих, коли якась птаха б'ється до смерті, захищаючи своїх пташенят, коли пес, якого господарі не взяли з собою у літак, кілька років чекає їх повернення на аеродромі...

Серед людей подібні та інші, більш високі у моральному розумінні вчинки широко представлені в різного роду літературних джерелах, хоча в реальному житті пересічної людини "зустрічі" зі справжніми вчинками відбуваються не так уже й часто. Навіть уважні до взірців поведінки підлітки, як свідчить проведене нами опитування, у своїй більшості не можуть навести прикладів власне вчинкової поведінки людей з їх оточення.

Водночас в історії людства неважко знайти приклади таких вчинків, на які не спроможні "брати наші менші".

Так, в історії деяких народів існувала, а подекуди існує й зараз традиція, за якою "проблема старих людей" розв'язується дуже просто — шляхом убивства. У 1.1.Мечникова знаходимо, що, зокрема, в Меланезії був поширений звичай закопувати живими старих людей, які вже не можуть виконувати роботу. На Вогненній Землі, коли виникала загроза голоду, старих жінок з'їдали раніше, ніж собак. Туземці пояснювали це тим, що собаки можуть ловити моржів, а старі жінки ні.

Якщо у примітивних народів продовжують діяти закони виживання, притаманні тваринному світові, то вже ні під які закони природи не можна підвести, наприклад, те, що коїлося за часів рабства, інквізиції, що виявляло себе у численних війнах, проявах геноциду, ідеології фашизму, а також в актах тероризму, вандалізму, . в жахливих "шоу" кук-клукс-клану й т.ін.

Екстаз творіння, духовно-тілесний екстаз, екстатичне почуття, спричинене здійснюваним і здійсненим вчинком, що утверджує існування, належність до буття, як і муки нетворіння, невчинковості, що по суті своїй є рухом у небуття, привертають людину до істини, якій "нині і прісно і во віки віків" була вірною природа — жива й нежива.

Отже, якщо розглядати вчинок у широкому розумінні цього слова, то реально прийти до висновку про нього як про універсальний механізм самовідтворення буття всього сущого. Інша річ, що на різних його рівнях вчинковість набуває різноманітних форм і змістів.

Так і в історії людства діє вчинковий принцип, за яким відбувається його розвиток. Усяке ж відхилення від дотримання цього принципу є порушенням універсального закону розвитку матеріального і духовного світів у їхній єдності, що неминуче викликає гальмування процесу суспільного розвитку і може призвести людство до загибелі.

Вчинок як єдність індивідуально-психологічного, суспільно-історичного та логічного.

Вчинок, як і будь-яка інша одиниця буття, підпорядковується ідеї становлення, перебуває у постійному розвитку, набуваючи нових якостей і виявляючи себе в нових формах. Це стосується генези вчинку в історії людської культури і генетичних його трансформацій в індивідуальному житті людини.

Поєднує ці генетичні вектори логіка вчинку — те, що становить його внутрішню сутність, джерело і рушійну силу саморозвитку.

Аналіз історії людського суспільства дає змогу певним чином з'ясувати цю логіку і дійти до визначення вчинку як процесу вивільнення людини від зовнішніх детермінацій і зумовленостей, від фатальної визначеності ситуацією існування. Через вчинок людина, долаючи опір історії, підноситься до самої себе, до своєї сутності як істоти, що творить свій життєвий світ і себе в цьому світі.

Вчинок — це і засіб, і мета історичного поступу людства. Від вчинку, через учинок, до вчинку — саме такою вбачається логіка духовно-психологічного розвитку людської цивілізації. Проте можна стверджувати, що і логіка розвитку конкретної особистості має таку ж "формулу життя".

Так, первісна людина, як і мала дитина, виявляє величезну залежність від ситуації. Обидві включені в цю ситуацію попри власну волю й бажання, розчинені в ній. Рушійні сили будь-якої своєї активності така людина знаходить зовні і вимушена коритися їм. У неї не існує вибору для вчинку, а отже, відповідальності за себе перед собою. її право дорівнює обов'язкові підпорядковуватися зовнішнім вимогам.

З часом в історії виникає (вже як результат рефлексії такої "сваволі ситуативного") ідея фатуму разом з уявленням про визначеність. Платон і вське вчення про анамнез (пригадування) як звернення до минулого та арістотелівське