Подібну ситуацію спостерігаємо і на ранніх стадіях розвитку людського індивіда, жорстко обмеженого різного роду табу, відтинком між "можна" і "не можна".

Авторство, ініціатива полягають лише в тому, щоб з'ясувати, що саме визначено, що можна і не можна робити, і беззаперечно підкорятися вимогам ситуації.

На тлі фаталістичної психології породжується уявлення про магічний зв'язок усього з усім. Магічні знаки і різноманітні ритуальні дії, пов'язані з ними, є підтвердженням існування сил, що володарюють над людиною. Так виникають в історії людства міфи, а в історії дитинства займають своє місце казки про всемогутніх чаклунів, які можуть бути добрими або злими, і від чиєї волі залежить, який буде у казки фінал — добрий чи поганий.

Отже, тут вчинок з його мотивацією, дією і післядією є ще ситуативним, він визначається ситуацією і підпорядковується її вимогам.

Ситуативний етап в історичному розвитку вчинковості завершується й позначається колізією, в основі якої — протиставлення, поляризація двох світів, двох способів життя — гріховного і святого, людського і божественного, тілесного і духовного. Вчиняти — означає тягнутися від гріховності до святості, котрі як критерії все-таки визначені ззовні.

Для дитини колізійна ситуація визначається дуже схожими із вищенаведеними критеріями неслухняності і слухняності. Про слухняну не випадково кажуть: "свята" дитина, "золота" дитина, підкреслюючи максимальну відповідність її поведінки заданим нормам.

В епоху Відродження основна суперечність історичного розвитку вчинку полягала у намаганні визначитися щодо залежності і незалежності ситуації від людини. Цікаво зазначити, що саме так сформулювати основну суперечність цього історичного періоду можна було лише на основі кардинальної переорієнтації стосовно рушійних сил людської поведінки, які вже вбачалися не в фаталістичному впливі ситуації, а в тому, що людина сама собі покладає свою долю. Тут починається мотиваційна епоха історичного становлення вчинку.

В історії індивідуальної вчинковості теж спостерігається період, коли до того слухняна дитина раптом заявляє "я сама", стверджуючи тим самим початок періоду, коли дії і вчинки дедалі виразніше знаходять своє джерело і рушійну силу в ній самій, а не у зовнішніх стимулах. Цей період у розвитку дитини варто теж назвати "епохою відродження", бо саме в цей час людський індивід уперше свідомо розриває пута ситуативної залежності на шляху утвердження самості, самобутності.

Мотиваційна парадигма у будь-якому вимірі — в історії людини чи історії всього людства — означає, що на певному етапі розвитку згідно з його логікою виникають необхідність і можливість, право і обов'язок самовизначення у виборі стратегії і тактики вчинкових Дій.

В історії людства прийняття рішення як особливий принцип мотиваційного рівня становлення вчинку охоплює XVII ст. й період Просвітництва.

В історії індивідуального життя — це теж роки навчання, "просвітництва", коли включається у розвиток вчинкова здатність до прийняття рішень на основі власного мотиваційного вибору.

Не випадково проблема дії постає в психології саме XIX і XX ст. Адже це історичний період, який важко асоціювати з чимось іншим, ніж активна, творча, перетворююча, революційна дія. Наче величезний потенціал, накопичений попередньою історією, повинен був за якимось внутрішнім законом "вибухнути", перетворивши людство в суцільно невтомного "виробника суспільного продукту".

Людський індивід, досягаючи зрілого віку, претендує насамперед на визначення його як "діяча", що стверджується у своїй здатності діяти, творити, виробляти, втілюватись у продукті.

Нова епоха в історичному розвитку вчинку визначається переживанням суперечності між дією і смислом, намаганням осмислити вдієне, скоєне, дати йому оцінку і притягти до суду історії все хибне, неправедне, злочинне. Проте акція історичного самосуду і самопокарання не вичерпує і, зрештою, не визначає сутності вчинкової післядії.

Завершальним акордом, що підбиває проміжний підсумок процесу історичного становлення вчинку, є досягнення суспільством, що розвивається, стану катарсису, внутрішнього очищення. Це досягається шляхом усвідомлення суспільством своїх істинних Цінностей і з'ясування справжнього смислу свого суспільного буття.

Саме катаре и ч не переживання як спосіб зворотного зв'язку закладає основу для вироблення нового настановлення на вчинок, створює духовне підґрунтя наступного вчинкового проекту історичного поступу людства.

"За плодами своїми" пізнає себе і людина, підбиваючи підсумки свого життєвого шляху. І тут ми спостерігаємо драматизм самозві-тування з його катарсичним "епілогом", що стає основою, духовним підґрунтям вчинкового "заспіву" для тих, хто розпочинає свій життєвий шлях.

Отже, історія індивідуального життя людини й історія суспільного розвитку, маючи свою специфіку, підпорядковуються єдиній логіці становлення вчинку в його найзагальнішому визначенні.

Проте індивідуальне життя не тільки співвідноситься, але й протистоїть соціальному. Так, свого часу протиставлялося природне і соціальне в людині. Ж.-Ж.Руссо, І.Кант, Г.Сковорода, пов'язуючи з природним те чисте, що є в людині, вимагали захистити її від нездорових впливів суспільства, соціальних деформацій. Пізніше З.Фрейд, В.Райх, КЛоренц та інші також зосереджували увагу на антагонізмі індивіда і суспільства, розглядаючи останнє не інакше як вороже оточення, що несе в собі небезпеку психічних захворювань. Отже, вчинити — за таких умов означає протидіяти тискові суспільного оточення, відстоюючи свою природну чистоту і досконалість.

Інші, не менш видатні психологи "вмонтовують" соціальне в природне, обстоюючи пріоритет соціального в людині. "Колективне несвідоме", "архетипи" К.Юнга оприроднюють соціальну детермінацію психічного розвитку людини та її поведінки. В такій інтерпретації вчинок передбачає, навпаки, узгодження індивідуального і соціального через інтеграцію свідомого й несвідомого в самій людині.

Певний пізнавальний інтерес щодо виявлення індивідуально-психологічних і суспільно-історичних джерел вчинковості становить ідея пасіонарності, розвинута Л.М.Гумільовим. Сутність цієї ідеї полягає в тому, що джерелом виникнення і рушійною силою розвитку етносів є накопичення "критичної маси" пасіонарних особистостей — людей, здатних на самозречення, схильних до "антиінстинк-тивної" поведінки. "Пасіонарії" — акумулятори і носії вольової енергії, енергії вчинку, що "виробляється" суспільством, в якому нарощується екологічний, політичний, ідеологічний, економічний дисбаланс, зростає напруження, поглиблюється криза, дизадаптація тощо. Саме завдяки діяльності цих людей, до яких належать революціонери, винахідники, проповідники та ін., суспільство оновлюється, виліковується від своїх хвороб, відновлює баланс із середовищем і гармонію з самим собою.

"Енергетичний" підхід до пояснення джерел і рушійних сил, що лежать в основі розвитку людської цивілізації, пропонує також Тейяр де Шарден, коли говорить про "радіальну" енергію еволюції ноосфери, називаючи її ще "натиском свідомості".

Проте і в першому, і у другому випадку мова йде не про розвиток і набуття досконалості через вчинення, а скоріше про психічний захист людини, збереження того, що в ній є здорового і позитивного від природи, про відновлення енергетичної рівноваги.

Конкуруючі парадигми біопсихічної та соціопсихічної детермінації вчинкової активності людини знімаються в ідеї самостворюючої причинності (В.А.Роменець), до якої об'єктивно підводять історико-психологічну думку наукові праці СЛ.Рубінштейна, М.Г .Ярошевсь-кого, а перед ними — В.В.Зеньківського.

Це ідея самопізнання і створення людиною себе самої і світу, в якому вона існує, через вихід у трансцендентне, потойбічне, надсвідоме, надійди від уальне і повернення у посейбічне, проникнення в індивідуальне, одухотворення його і, знову ж таки, самозбагачення через неповторне життя як учинок, як єдину в своєму роді подію. Людина, яка відповідально вчиняє, за таких умов дійсно опиняється в центрі історичного процесу, рухаючи його шляхом свого самопізнання і самотворення.

Отже, саме у такому напрямі бачиться принципова можливість продуктивного поєднання індивідуального (психологічного), історичного (соціального) і логічного (вчинкового) аспектів єдиного процесу становлення світу людиною.

Головні суперечності вчинку.

Заглиблення у природу вчинкової активності розкриває її суперечливу сутність. З одного боку, як вже не раз зазначалося, людське життя і життя суспільства розгортаються у відповідності з логікою вчинку — через подолання залежності від ситуації до осмислення результатів учинення, що створює нову ситуацію, з якої починається нова "вчинкова одіссея". У зв'язку з цим виникає слушне питання щодо співвідношення об'єктивного та суб'єктивного у вчинку.

Якщо визнати, що вчинковий принцип об'єктивно визначає стратегічну траєкторію життя людини, то до чого зводиться тоді роль самої людини?

В історії філософської думки це питання виникало неодноразово, і відповідь на нього була різна — залежно від світоглядних уявлень того чи іншого автора. Так, Георгій Кониський, узагальнюючи етичні уявлення про вчинок, дійшов висновку про дві причини, що лежать в його основі: внутрішню і зовнішню. Перша міститься в людині. Друга пов'язується з поняттям Бога, що діє потаємно чи явно по відношенню до суб'єкта: прямо через його волю або через різні об'єкти, через ангелів, через людей, які впливають своїми діями — силою, подарунками, образами, різними висловлюваннями, переконаннями та ін. Не відкидається також вплив зірок та інших об'єктів.

Такий поділ не є атавізмом і насьогодні. Люди віруючі нерідко прямо пов'язують будь-які свої вчинки з "велінням Бога", отримуючи таким чином можливість через абсолютизацію етичного моменту