Вчинковий смисл психологічних феноменів: феномени ситуативні

План

1. Розрізнення вражень.

2. Потяг.

3. Активація.

4. Емоції. Природа емоцій.

5. Переживання.

6. Психічне і тілесне.

7. Характеристика емоцій.

Розрізнення вражень.

Кожний, хто хоче зрозуміти психіку людини, починає зі з'ясування причин її поведінки, з аналізу факторів, які викликали ту чи іншу дію. Аналіз починається з вивчення ситуації: Чому дана ситуація зумовлює саме таку поведінку людини; які фактори тут є вирішальними; як людина реагує на ситуацію, як вона з нею взаємодіє?

Будь-який живий організм як ціле виділяється з довколишнього середовища і водночас він із цим середовищем пов'язаний. Орієнтування в довколишньому середовищі можливе на основі рецепції, тобто сприйняття дійсності як реакції на чуттєвий подразник. Рецепція як сприйняття чуттєвого подразника — це початковий момент недиференційованого акту поведінки, що виявляється в елементарних сенсомоторних реакціях (повернення голови немовляти на світло чи звук). Установлення умовно-рефлексорних зв'язків даних рецепції та ефекторної частини реакції зумовлює дедалі більшу диференціацію чуттєвих властивостей середовища. Індивід реагує не на всі подразнення, які можуть на нього діяти, й навіть не на всі фізіологічно можливі подразнення, які рецепторні механізми індивіда здатні диференціювати, а лише на ті з них, які біологічно для нього значущі.

Взаємодія з довколишнім середовищем у стані бадьорості починається з відчуття окремої властивості предмета навіть без обов'язкового зіткнення з цим предметом, із сенсорної диференціації окремого подразника, який викликає певну реакцію — фіксовану відповідь на сенсорний подразник. На основі відчуття відбувається виділення, диференціація окремих чуттєвих властивостей предмета. Відчуття — це сприйняття окремої властивості предмета або недиференційоване і неопредмечене враження від довколишнього середовища. Виникнення враження має активний характер. Індивід реагує на біологічно значущі подразники, що передбачає певну його активацію; результатом враження є відповідна реакція, конкретна поведінкова акція. Так, активність немовляти змінюється щоразу зі зміною ситуації. Спостереження свідчать, що ця активність не є випадковою. Немовля через послідовність рухів ніби перебирає ряд гіпотез, щоб пересвідчитися, яка з них ефективна в даний момент. Знайшовши правильну гіпотезу, воно перевіряє її декілька разів і потім припиняє виражену активність. Ця активність знову збільшується лише в тому випадку, коли попередня послідовність рухів не може бути використана. Такий висновок зроблено Т.Бауером на підставі матеріалів дослідження поведінки немовляти у віці двох-трьох місяців у ситуації, коли воно навчається вмикати світло поворотом голови.

Поведінка немовляти описана також X. Панучеком (1969). Він показав, що більшість немовлят навчаються вмикати світло поворотом голови вправо за досить короткий проміжок часу. Потім частота поворотів голови зменшується. Якщо змінити умови так, що світло буде вмикатися поворотом голови вліво, немовля знову почне активно повертати голову вліво. Якщо ситуація не міняється, частота поворотів знижується.

Коли починається перевірка гіпотез, немовля майже не дивиться на джерело світла, а впевнившись миттєвим поглядом, що світло є, виявляє ознаки задоволення, не звертаючи уваги на світло. Немовля дістає задоволення від розв'язання задачі. Якщо експериментальна ситуація допускає можливість взаємодії, дитина виявляє активність, показує, що вона може навчатись. Але, навчаючись, вона одночасно відчуває і дію інших подразників (освітлення кімнати, дотик пелюшок, зовнішні шуми). Чому ж дитина обирає саме цей зв'язок — поворот голови і лампочку, які механізми відбору інформації, розрізнення вражень? Не виключене існування вроджених механізмів і їх складного взаємозв'язку з оточенням.

Потяг.

Дитина реагує на зовнішні подразники; якщо можлива взаємодія, вона потребує цієї взаємодії. Проте ситуація сама по собі не може викликати і спрямовувати активність дитини. В чому ж її причина, які чинники зумовлюють цю активність? На дані запитання дослідники давали різні відповіді — потяг, інстинкти, мотиви тощо. Загальновизнаним тут було одне — твердження про своєрідні внутрішні сили організму, що спонукають його до конкретної дії. Сили можуть бути різними за походженням, можуть мати переважно біологічну, власне психологічну або синтезовану природу. Відповідно їх позначають як інстинкти, мотиви, потяги тощо. Реальне психічне життя індивіда, на думку авторів різноманітних концепцій і теорій, скеровується певним "ансамблем" спонукальних сил, провідну роль в яких відіграють, проте, якісь певні, окремі потреби, потяги, прагнення тощо.

Особливого розвитку така точка зору набула в працях 3. Фрейда, який пояснював поведінку з допомогою теорії "лібідо" і метаморфоз, яким піддаються потяги в житті людини. На противагу Фрейду А.Адлер вважав, що енергію поведінки людини передають соціальні фактори, які керують проявами "прагнення до влади". На його думку, сам факт існування людей у соціальній групі з моменту їх народження свідчить про існування "соціальних почуттів", які врівноважують егоїстичні "прагнення до влади".

У сучасній психології прийнято вважати, що в основі певних інстинктів, потягів чи прагнень індивіда лежать конкретні його потреби — біологічні, соціальні, духовні тощо. Коли ми говоримо, що факторами, які зумовлюють поведінку людини, виступають подразники (ми прокидаємося, коли вмикається світло, повертаємо голову, коли чуємо раптовий сильний звук або своє ім'я), відразу виникає запитання, чому ці фактори примушують нас діяти? І.П.Павлов вважав, що причиною цього є існування певних тенденцій в діях живого організму, які виникають під впливом зовнішніх або внутрішніх подразників і які керують життям людини й тварини. Наприклад, під впливом голоду виявляється тенденція до пошуків їжі, дія статевих гормонів веде до пошуку істоти протилежної статі тощо. Еквівалентом основних тенденцій у діях живих істот виступає поняття потреби.

Потреба — це не містична "життєва сила" і не суб'єктивне бажання чого-небудь. Вона пов'язується з характерною рисою живих істот — здатністю підтримувати сталість внутрішнього середовища, не зважаючи на зміни, що відбуваються в довколишньому середовищі (К. Бернар). Для нормального функціонування організму необхідна внутрішня рівновага всіх органів, їхня оптимальна гармонічна взаємодія. Ця рівновага часто порушується. Щоб зберегти рівновагу внутрішнього середовища, організм повинен реагувати на подразники, що порушують її (люди плескають на морозі в долоні, бігають, щоб зігрітися, обдумують способи розв'язання психологічних конфліктів та ін.). Здатність утримувати рівновагу з середовищем Павлов назвав "здатністю до саморегуляції". Мета само-регуляційної діяльності саме й полягає в задоволенні потреб.

Потреби різних індивідів неоднакові, вони залежать від структури організму, ступеня філогенетичного й онтогенетичного розвитку. Кожна людина вимагає задоволення тих потреб, без яких вона не змогла б нормально функціонувати як жива істота і використовувати свої здібності до діяльності та розвитку (К.Обуховський).

Активація.

Поведінка людини, як уже зазначалося, зумовлюється певними чинниками. Дитина вступає у взаємодію з оточенням за певного рівня фізіологічних реакцій. Існує думка, що в основі поведінки лежить континуум станів "пробудження", або ступінь активації. Під активацією розуміють загальний стан психічної "мобілізації", або "готовності", організму, посилення його фізіологічних проявів; це — "енергетична мобілізація".

Тілесні зміни, являючи собою єдність фізіологічного й психічного, мають різну форму й різний ступінь вираженості цієї єдності, тобто основу різної "інтенсивності" поведінки становить деякий континуум активації. Але всі спроби розмістити на ньому всю множину станів людини (як у поведінковому, так і у внутрішньому психічному плані) приречені на провал. Активація під час гри в теніс зовсім не та, що під час підготовки, наприклад, до складного екзамену. Рівень активації визначається дією як внутрішніх, так і зовнішніх факторів.

Континууму різних рівнів активності (від глибокого сну і проміжних стадій уваги до інтенсивних рухових реакцій) відповідають різні фізіологічні прояви. Звідси походить ідея розглядати поведінку залежно від рівня активації, який може поступово збільшуватися від стану сну до пароксизмальних станів. Такою є концепція активації Д. Ліндслея, в якій емоційна реакція є лише одним із крайніх значень континуума.

Дослідження психофізіологів показали, що в деякі моменти у людини тонус вищий, тобто вона активніша, ніж в інші періоди. Цей факт стверджується вимірами багатьох фізіологічних показників. Електрична активність шкіри посилюється під час польоту на літаку, ритм серця частішає, коли ми сидимо в кріслі у зубного лікаря. Навіть легке стискання рук викликає розширення зіниць. Але цей загальний висновок не пояснює всі прояви фізіологічних реакцій. Страх і лють — це різні фізіологічні й психічні стани. Активність різних м'язів обличчя неоднакова за різних емоцій. Увага до зовнішніх подій пов'язана з послабленням діяльності серцево-судинної системи, тоді як зосередженість на внутрішньому, на розв'язанні в думці арифметичних прикладів прискорює серцево-судинні функції.

Психологи у процесі вивчення фізіологічних реакцій організму (дихання, частоти пульсу, артеріального тиску, біохімічних і секреторних реакцій) переконалися в тому, що посилення цих фізіологічних проявів відбувається ще до того, як суб'єкт виявляє емоцію. У 1915 р. В. Кетон, дійшовши висновку, що фізіологічні зміни виступають немовби підготовкою до виконання дій, підкреслив роль "енергетичної мобілізації", яка досягає свого найвищого ступеня в емоції. Фізіологічні зміни відрізняються своєю інтенсивністю (від слабкої до сильної). Розмежувати континуум інтенсивностей фізіологічних змін майже неможливо. Проте дослідники виявили існування залежності між показником активації та якістю виконання дії. Коли активація стає