Існує оптимум мотивації, який визначає найкращу якість виконання. Цей оптимум залежить від складності завдання. Така залежність відома під назвою закону Йеркса-Додсона (1908 р.) і означає, що у випадку складного завдання оптимум досягається за слабкої мотивації, тоді як легкому завданню відповідає сильна мотивація. Очевидно, у випадку виконання легкого завдання надмірна мотивація не викликає порушень поведінки, проте такі порушення можливі в умовах виконання складних завдань. З посиленням потягу як первинної мотивації підвищується якість виконання, але до певної межі; якщо потяг надто сильний, виконання погіршується. Свідчення цьому знаходимо в повсякденному житті: учні розгублюються на екзамені, спортсмени показують результати на змаганнях гірші, ніж на тренуваннях, у бою лише третина солдатів стріляють за командою. Ситуація дає суб'єктові інформацію й через потяг визначає рівень активації.

Емоції. Природа емоцій.

Різноманітні реакції організму на об'єкт або ситуацію пов'язуються з виникненням емоцій. Це означає, що вони (об'єкт, ситуація) сприймаються не лише такими, якими вони є насправді, а й у своєму емоційному значенні. Наприклад, вівчарку ми сприймаємо не лише як собаку, а й як хижака, що нам загрожує. Будь-який акт передбачає наявність стимулу й відповіді. Поява стимулу супроводжується активацією, його вибір зумовлюється потягом, а форма відповіді (реакції), спосіб поведінки відображають взаємозв'язок між стимулом і відповіддю. Емоція виникає щоразу, коли задоволення потреби не відбувається, коли дія не досягає мети.

Фізіологу І.П.Павлову належить учення про динамічний стереотип — сталу систему реакцій-відповідей тварини і людини, яка відповідає певній комбінації зовнішніх сигналів. У разі порушення стереотипу виникають ознаки емоції. Наприклад, коли людина може втекти, вона не відчуває емоції страху. Якщо не порушується динамічний стереотип реакцій (відповідність між стимулом і реакцією), емоцій не виникає. Емоція — це реакція індивіда на ті ситуації, до яких індивід не може адаптуватися, і її значення переважно функціональне.

Емоція може викликати порушення пам'яті, навичок, заміну складних дій легшими, простішими. Ця дезорганізація зумовлюється активною реакцією суб'єкта на зміну ситуації.

Організуюче і дезорганізуюче значення емоції не тотожне її корисності. Дезорганізуючий вплив емоції може бути корисним за певної ситуації (заплакати, щоб вплинути на іншу людину; виявити наполегливість у подоланні труднощів).

Але питання про емоції — це не лише питання про відповідні реакції, які викликають порушення адаптивної поведінки. Людина як суб'єкт, котрий пізнає і змінює світ, не залишається байдужим до нього. "Око людського пізнання не сухе, навпаки зволожене пристрастями і волею", — вважав філософ Ф.Бекон. Людина — не безсторонній споглядач подій, які відбуваються, вона — їх активний учасник.

Переживання.

Як суб'єкт дії людина відчуває вплив як середовища, так і впливи своїх власних дій і вчинків, що змінюють ЇЇ взаємовідносини з оточенням; вона переживає те, що з нею відбувається, і через переживання виявляє своє ставлення до того, що її оточує, що вона робить і що відчуває. Так, ми радіємо, уявляючи зустріч із прекрасним, смуток огортає нас від згадки про розлуку з близькими, рідними. У переживаннях відображається оцінка людиною тих чи інших явищ, спонукання до дії, передбачення її наслідків.

Два переживання ніколи не можуть відчуватися водночас. Переживання не можуть існувати поряд, вони існують послідовно. Будь-які зміни, що відбуваються в змісті свідомості, впливають на емоційні переживання, змінюючи їх зміст, інтенсивність.

Зміст переживань визначається ставленням суб'єкта до навколишнього середовища. В переживаннях відображається і стан суб'єкта, зумовлений взаємовідносинами з навколишнім світом. У цих взаємовідносинах суб'єкт завжди якоюсь мірою і пасивний, і активний. Незалежно від нього існують речі, предмети, люди. Але вони — суть предмети його потреб, і тому він є залежним від них, страждаючим, пасивним. Оскільки предмети потягів і прагнень людини існують поза нею, але вони їй необхідні, важливі для прояву й утвердження суті людини, остільки суб'єкт намагається оволодіти ними, він активний у своїх переживаннях. Отже, немає загадковості в тому, що людина прагне до переживань, в тому, що її спонукає до цього.

Ступінь усвідомленості переживань може бути різним і залежить від того, якою мірою усвідомлюється саме "ставлення", яке переживається в емоції. Усвідомити емоції — значить не лише відчути переживання, а й співвіднести його з тим предметом чи особою, які його викликають і на які це переживання спрямоване. Неусвідом-лені емоції не означають непережиті емоції (такого не буває), а ті, які не співвіднесені або неадекватно співвіднесені з об'єктивним світом.

Переживання завжди суб'єтивні, інтимні. Вони не існують без людини, як існують речі, явища, предмети. Наприклад, грає музика. Ми сприймаємо мелодію. І вже від нашого Досвіду, віку, потреб залежить, що ми відчуваємо — задоволення чи незадоволення і що переживаємо — радість чи смуток. Останнє може навіть супроводжуватися слізьми та іншими проявами емоцій, що відображають смуток.

У переживаннях поєднується реальне й ідеальне. Ми не виявляємо просто емоцію, а переживаємо радість чи смуток, ніжність чи гнів. Саме це є реальністю. Ситуація, яка викликала задоволення чи незадоволення, постає в наших переживаннях ідеально, у формі образу. Ці переживання завжди реальні. Так, подія вже минула, а ми переживаємо страх, коли згадуємо про неї, або печаль, якщо згадуємо про розлуку.

Переживання — це форма вияву нашого ставлення до об'єкта, ситуації іншої людини, самої себе, це форма емоційно-чуттєвої даності нам нашого ставлення до того, що нас оточує.

Психічне і тілесне.

Аналіз емоцій не може обмежуватися аналізом феноменології переживань. Форма даності нашого ставлення до навколишнього середовища й до себе як реальності цього середовища, виявляється також і в органічних змінах, які ми відчуваємо. Це насамперед недиференційовані емоційні відчуття — приємного і неприємного, напруженості й розрядки, збудження та пригніченості. В переживаннях виявляється диференційована даність нашого ставлення — печаль, радість, гнів.

Людина може переживати гнів і відчувати при цьому задоволення. Можна переживати радість і не відчути задоволення від цього переживання.

На відміну, наприклад, від відчуттів і сприймання, які відображають зміст об'єкта, емоції відображають стан суб'єкта під час взаємодії з даним об'єктом та ставлення його до цього об'єкта й характеризуються протилежними полюсами, тобто позитивним і негативним.

Який зв'язок існує між внутрішнім, психічним, і зовнішнім, предметним, світом? Наскільки відносним є взаємозв'язок психічного й фізичного, душі й тіла, психічних і фізіологічних процесів?

Незаперечні факти повсякденного досвіду (бліднемо або червоніємо при хвилюванні, можемо "закам'яніти", відчуваючи страх, тощо) свідчать про існування між психікою та організмом, душею і тілом певних взаємовідношень.

Психічне виявляє себе в змінах у роботі серцево-судинної системи, в роботі м'язів, у діяльності головного мозку і в зміні електричного потенціалу шкіри. Але якщо зміна в роботі м'язів у стані страху для однієї людини виявляється в підвищенні рухової активності, то для іншої, навпаки, — у згасанні такої активності.

Безперечно, психічне не повинно розглядатись окремо від фізіологічного, але воно (психічне) відмінне від нервової діяльності. Мова має йти про психофізичну єдність, в якій і психічне, і фізичне зберігають свої специфічні якості, в якій поєднуються органічно-функціональна залежність психіки від мозку, від нервової системи й вихід психіки за межі внутрішньоорганічних відношень завдяки її зв'язку з об'єктом, із зовнішнім світом, що існує незалежно від неї і який вона відображає.

Тілесна функція не є простою відповіддю на психічну діяльність, на взаємодію суб'єкта з об'єктом. Вона сама є єдністю психічного й фізіологічного.

Знаходячи свій вияв у тілесних функціях, психіка одночасно виявляє і свою залежність від організму, і незалежність від нього.

Одним із перших, хто провів систематичне спостереження над тілесними змінами як зумовленими емоціями, був давньоримський лікар Гален. Його пацієнтка скаржилася на ряд фізичних симптомів і страждала емоційними порушеннями. Під час медичного огляду випадково було згадане ім'я відомого на той час танцюриста. Гален помітив, що при цьому пульс у пацієнтки став нерегулярним — різко збільшилася його частота, що свідчило про душевне збудження. І коли при подальшому обстеженні Гален час від часу згадував імена різних танцюристів, пульс у жінки змінювався лише тоді, коли вона чула саме згадане ім'я молодого танцюриста. Гален поставив діагноз — нещасливе кохання. Тілесні зміни свідчили про зміни у внутрішньому психічному світі, про інтимне.

Тілесні зміни — це єдність фізіологічного і психічного. Вони є не лише об'єктивним виразом, ознакою психологічних змін, а й однією зі сторін вияву психічного.

Від чого залежать ті чи інші зміни у фізіологічних функціях людини — від ситуації, в якій вона опиняється, чи від того, хто ця людина, якою саме вона є? Що важливіше з цих чинників при аналізі поведінки? Абстрактна відповідь на абстрактне запитання не вирішить проблему. Загальні закони поведінки й загальні закони фізіологічних реакцій будуть повністю відповідати одним ситуаціям і не відповідати іншим.