Вчинковий принцип в історії психології.

План

1. Феномени психічного та їхні можливі зв'язки.

2. Вчинки — локомотиви поведінки.

3. Вчення СЛ.Рубінштейна про основний осередок психічного. 

4. Вчення М.О.Бернштейна про рефлекторне кільце і проблема логічного осередку в психології.

5. Теорія функціональної системи П.К.Анохіна.

6. Аферентний синтез.

7. Прийняття рішення.

Сучасна психологія дедалі більше схиляється до тієї думки, що єдиним механізмом, який перебуває у фокусі психічної діяльності, є механізм, або структура вчинку. На сучасному рівні досягнень психології вчинковий принцип дає змогу бачити логічну структуру психології, будувати її систему, показує шлях, яким психологія виходить зі свого самозабуття, заглиблюється у власну сферу, відбиває суто психологічні закономірності. Зрозуміти історично усвідомлювані форми вчинку означає зрозуміти якісно відмінні етапи становлення самої психології, зрозуміти її історію. Саме через структуру вчинку, як вона постає в історичному аспекті, відкривається можливість показати дійсні зв'язки психології з іншими формами людської свідомості, евристичну взаємодію між ними. Вчинок виступає також загальним феноменом людської культури.

Історик психології, "входячи" у внутрішнє ядро певної системи психології, розкриває її суперечливі сторони, усвідомлює необхідність переходу до більш розвиненої психологічної системи, не залишається скутим будь-якою системою.

Дослідження історії психології передбачає певне перенесення в ту або іншу психологічну систему, відшукання її логічного осередку, співвіднесення з ним усіх елементів структури. Адекватне відтворення ідей певного часу у зв'язку з його культурою — першочергове завдання, що стоїть перед істориком психології. Він мусить пережити "дух часу" і, виходячи з нього, покласти дану теорію на лінію розвитку, що визначається перетворенням головного осередку даної науки.

Авторська позиція історика психології має бути психологічною, її створення повинно відбуватись у межах логічної структури психології. Ця структура має увібрати в себе історичні надбання науки, переробити їх так, щоб, виходячи з логіки психології, зрозуміти її історію. Вчинок, який було названо центральним її осередком, був результатом розвитку внутрішньої логіки даної науки. Тепер він мусить бути суддею її історії.

Система психології не є тільки історичним або суто логічним феноменом. Вона містить у собі в життєвій єдності логічне та історичне. Логічні суперечності системи, розв'язуючись, стають фактами історії науки. Мова йде не про історичну форму системи та ЇЇ змістовне раціональне зерно, а про те, що один і той самий феномен системи водночас виступає і як історичне, і як логічне. Найповніше це виявляється у зв'язку логічної та історичної структури вчинку.

Логічна структура вчинку завжди в будь-яких історичних періодах містить у собі щонайменше чотири компоненти — ситуативний, мотиваційний, дійовий і післядійовий як здійснення вчинку зі "зворотним зв'язком". Історичний вияв структури вчинку показує рівень його зрілості. Таким рівнем і виявляються ситуація, мотивація, дія та післядія. Рівень зрілості є позицією, з якої розглядаються і тлумачаться всі інші компоненти структури вчинку. Кожний історичний рівень психології ставить свої акценти в цій структурі. Зміщення акцентів становить у найістотніших рисах зміст історії психології: воно є переходом до нової позиції бачення, з якої поле даної дисципліни відкриває своє зростаюче багатство. Вчинок розглядається як логічний осередок саме тому, що як психологічний феномен він являє собою осереддя психічного перетворення, поступу.

Стародавня вимога "Пізнай самого себе" не тільки означає потребу пізнання ізольованої психічної даності, тобто психіки певної особи з усіма її особливостями, а й є відправною точкою для пізнання людства з тим, аби збагатити себе його найвищими культурними досягненнями. До цієї мети прагне психологія у своєму історичному поступові.

Феномени психічного та їхні можливі зв'язки.

У мовній практиці народу закріплено велику кількість понять, якими протягом усієї своєї історії користується психологія. До них належать: "відчуття", "сприймання", "пам'ять", "мислення", "мова", "свідомість", "почуття", "інтерес", "ідеал", "поведінка", "ситуація", "мотивація", "вчинок", "темперамент", "характер", "діяльність", "творчість" та ін. Наука перетворює відоме в пізнане, загальновживане — в чітку понятійну визначеність, коли осягає структуру психічного, встановлює закономірний зв'язок між його компонентами, підпорядковуючи поняття, що відображають психічні реальності, певній системі. Зокрема, в психіці було знайдено три групи явищ, які стали предметом психології з давніх часів — розум (інтелект), почуття і воля. До розуму відносили відчуття, сприймання, пам'ять, уяву, мислення; до почуттів — стани, афекти, пристрасті; до волі — зусилля, дії, діяльнісну активність організму, що виражається в постановці мети, створенні умов її досягнення та в самому акті цього досягнення.

Групування психологічних понять у тих або інших системах не буває довільним. Воно залежить від принципових вихідних положень ученого. Ці вихідні положення, принципи не тільки впливають на тлумачення і впорядкування згаданих феноменів, й часто призводять до нігілістичного ставлення до них. Можна було б підібрати значні психологічні системи таким чином, що заперечувані в них психологічні феномени (як фікції) у своїй сукупності склали б повноту психічних проявів.

Психологічний аналіз як такий має розкрити суперечність між внутрішнім і зовнішнім, формою і змістом у всіх сторонах психологічних явищ, учинку у тому числі, причому насамперед у його основоположних визначеннях: ситуації, мотивації та характері його звершення, у вчинковому акті. Який учинок — така і людина. Цей буденний стародавній вислів, мало не трюїзм, залишався поза увагою психологів майже до середини XX ст.

До розкриття психіки людини психологи підходили з іншими, не властивими їй мірками. Психічне розуміли як таке, що складається з якихось психічних "цеглинок", поєднували їх разом і одержували будову психічного. Так міркував, зокрема, знаменитий німецький психолог другої половини XIX і першої чверті XX ст. вже згадуваний нами В.Вундт. Не конфліктна ситуація, а звуки метронома були для нього вихідною позицією. З перших рядків свого "Вступу до психології" Вундг зауважив, що метроном як "інструмент корисний не тільки під час навчання грі й співам; він є також найпростішим психологічним апаратом... так що його можна назвати засобом для демонстрування взагалі найістотнішого змісту психології свідомості" Так, 16 ударів, ідучи один за одним, дають граничний розмір для складного цілого. Перше відчуття має низхідну ясність і спускається нижче порога свідомості. Протилежне явище—

підняття над порогом свідомості. Зміст, який уявляється найбільш ясним, перебуває у фіксаційній точці свідомості, інші відчуття перебувають у полі нашої свідомості. Центральну частину нашого поля свідомості становить увага. Враження, які перебувають у стані повної ясності, свідчать про фокус уваги. Вступ до широкого обсягу свідомості Вундт називає перцепцією, а підвищення у фокусі свідомості—

аперцепцією. Це — діяльність, яка з'єднує багатоманітний зміст у впорядковане ціле. Що хоче сказати Вундт? Чим більша кількість елементів, що йдуть від органів чуття, пов'язується в єдине ціле, тим складнішою виявляється психічна діяльність у цьому акті. Увага може утримати шість елементів свідомості, аперцепція — значно більше. Аналогічно визначається обсяг свідомості й т. п. Вся психіка, за Вундтом, є великою сукупністю пов'язаних між собою елементів. Завдання психолога — виявити елементи й закони, що їх зв'язують. Ті або інші елементи психічного закріплюються в певних поняттях, які вже у своїй сукупності становлять психологічну систему.

За допомогою метронома психолог знайшов увесь зміст психічного, включаючи емоційні та вольові його компоненти. Цікаво, а як же пояснюються вчинкові дії людини, дії, в яких вона переживає гостре драматичне напруження, вчиняє в ім'я певної ідеї, справи тощо? Вундт пояснює це так: визначальним для вольових процесів є кількість і взаємодія мотивів. Якщо існує тільки один мотив, який викликає афект і його розрядку в дію, то такий вольовий процес виявляється тільки імпульсивною дією. Дії ж як результат багатьох взаємодіючих мотивів Вундт називає довільними або, якщо боротьба між мотивами була свідомою, діями на грунті вибору. Такий вигляд має психологічний обрис учинку, зроблений майстром структурної психології.

У своїх "Нарисах психології" Вундт пояснює різницю між цими трьома видами вольового процесу такими схемами:

На всіх цих трьох рисунках великі кола репрезентують загальний обсяг свідомості, центри їх — фіксаційну точку аперцепції, малі кола — мотиви дії. Вступ мотиву до фіксаційної точки є моментом вольового рішення. Рисунок А репрезентує імпульсивну дію (на основі одного мотиву); В — дію довільну, в якій є кілька мотивів, серед котрих один стає вирішальним; С — дія свідомого вибору між мотивами. Ця усвідомлювана боротьба мотивів показана стрілками, спрямованими від мотивів на фіксаційну точку свідомості.

Інтерпретація вчинку специфічна для структурної психології. Людина тут схожа на манекен, ляльку. Психіку в такому тлумаченні можна розбирати, складати з частин тощо. Людина, як її представлено в цій системі, реально не існує, та й існувати не може. Це — одна з грандіозних психологічних фікцій, велика складна іграшка, що не знає життєвих суперечностей, справжніх драматичних конфліктів. У чому ж смисл цих конфліктів? Що конфліктує в одній і тій же людині?

На це запитання спробували дати відповідь представники іншого напряму в психології. Людина вже не прислуховується