Немає рації протиставляти дію і вчинок як такі феномени, що мають і не мають морального змісту, або не виражають і виражають соціальну природу людини. Усе в ній соціальне. Будь-який пове-дінковий акт є вираженням ставлення до інших людей. Істотна відмінність дії і вчинку полягає в тому, що вчинок пов'язується з колізійністю ситуації, істотною боротьбою мотивів і необхідністю вибору, з установленням певного відношення між метою і засобами дії, і все це за умови, що такою метою і таким засобом виступає не мертвий предмет, а жива людина.

Ось цей, сповнений внутрішнього вогню і незламної сили, осередок, в якому концентрується вся людська істота, в якому вона формується і виражається, має слугувати логічним осередком психології. Життя тварин, оскільки воно стає доступним для розуміння людини, показує, на що вони здатні в гострих конфліктних для них ситуаціях. Рішення, яке обирає тварина, шоб розв'язати життєву задачу, є рішенням учинкового характеру. Не апатична дія, а схвильовуючий і оживлюючий всю психіку вчинок, який приводить до появи нових соціальних відносин, може бути осередком наукової психології. Вчинок, а не дія, розгортаючи всю драматичність вибору, показує справжню міру самовизначення і визначення з боку іншого. В цій мірі — вся людина, вся її психіка, з характером і властивостями особистості, інтересами та ідеалами, справжнім творчим натхненням.

Як осередок психічного вчинок і розкриває це психічне для допитливого розуму людини. Вчинок стає, отже, не тільки предметом, а й методичною основою для вивчення психіки. Такий справжній історичний смисл учення Рубінштейна про характер основного осередку в психології.

Дещо з іншої позиції, без посилання на праці Рубінштейна і згадки його імені, проблему основного осередку психології поставили психофізіолог і фізіолог М.О.Бернштейн (1896— 1966) у своєму вченні про "фізіологію активності" і фізіолог П.К.Анохін (1898— 1975) у своїй теорії "функціональної системи". "Фізіологія активності" у Бернштейна пов'язується з ідеєю "рефлекторного кільця", що вже передбачає самоактивність і саморегуляцію організму.

Тим самим долається старе вчення про "рефлекторну дугу". Теорія "функціональної системи" йде ще далі і включає у свій предмет принцип вибору на базі самовизначення.

Вчення М.О.Бернштейна про рефлекторне кільце і проблема логічного осередку в психології.

Визнаючи загальний факт регуляції і контролю всіх відправлень організму за принципом зворотного зв'язку, М. О. Бернштейн приходить до необхідності "заміни поняття рефлекторної дуги, не замкненої на периферії, поняттям рефлекторного кільця з безперервним співдіючим потоком аферентної сигналізації контрольного або коригуючого значення". Замість автоматизованого ланцюга простих рефлексів, пов'язаних за принципом динамічного стереотипу, фізіологія активності висуває "безперервний циклічний процес взаємодії з мінливими умовами зовнішнього і внутрішнього середовища, який розгортається і продовжується як цілісний акт аж до його завершення по суті".

Кожний значний для організму акт (рухова дія) являє собою розв язання певної задачі дії. Ця задача є закодованою в мозку "моделлю потрібного майбутнього". Для реалізації такої моделі існує процес "вірогіднісного прогнозування", що розгортається на основі сприймання актуальної ситуації та "програмування дії", яка приводить до реалізації "потрібного майбутнього". У даному програмуванні простої або ланцюгової дії можна бачити своєрідну інтерполяцію між наявною ситуацією і такою, якою вона мусить стати у світлі потреб того або іншого індивіда. Для побудови своєї теорії Бернштейн по суті використовує ряд "вчинкових" понять. Він показує вчинковий характер дій усіх рівнів, переносячи складні психологічні уявлення на нижчі рівні реагування живої істоти ("завдання" або "мета" дії). Всупереч Рубінштейну, який намагався протиставити дію і вчинок, Бернштейн показує їхній єдиний учинковий план, у зв'язку з чим каже про зміну ситуації, про розв'язання певної задачі, про її мету і т. д. Фізіологія активності має пряме відношення як до поведінки на рівні тропізм і в, так і до складних форм цілеспрямованого впливу на оточення. Це й дає підставу Бернштейну говорити про цілеспрямованість будь-якого організму. Більше того, організм не просто реагує на ситуацію або сигнально-значущий елемент, а мусить реагувати в динамічно мінливій ситуації, у зв'язку з чим вона ставить його перед необхідністю вірогіднісного прогнозу, а потім і вибору.

У теорії Бернштейна робиться акцент більше на прийняття рішення про дію, ніж на саму дію. Він визнає, що створення моделі, яка здійснює або поліпшує вибір оптимальної форми поведінки в умовах суто вірогіднісної інформації про "ходи противника", становить великі труднощі. Це пояснюється тим, що "процес життя є не "зрівноважування з навколишнім середовищем", як розуміли мислителі періоду класичного механіцизму, а подолання цього середовища, спрямоване при цьому не на збереження статусу або гомеостазу, а на рух у напрямі родової програми розвитку і самозабезпечення".

Бернштейн по суті говорить про взаємний перехід вчинку і дії; коли висуває таке положення: "Організм реактивний відносно своїх неістотних перемінних, але вищою мірою активний стосовно істотних". Акція і реакція міняються місцями. Дія стає вчинковою, набуваючи активності саме відносно істотних перемінних, хоча будь-яка дія включає прогнозування, вибір, прийняття рішення і т. п. Бернштейн наполягає на тому, що його теорія активності живої істоти не суперечить детермінізму. "Форма поведінки реактивного автомата більш відкрито детерміністична, ніж поведінка організму, який весь час вимушений здійснювати терміновий активний вибір у стохастичних умовах. Але звільнення організму від ролі реактивного автомата... ніякою мірою не означає відходу від наукового детермінізму".

Це істотне зауваження про збереження детерміністичного принципу у сфері вчинкової дії робить учинковий осередок обгрун-тованішим методологічно. Водночас розширюється наше розуміння психологічного детермінізму, в який включається ідея самотворення причинних відношень, припущення можливості їх певної ідеалізації або виходу за межі наявних об'єктивних умов. Образ потрібного майбутнього має повну силу реального подразнення і сповнює вчинок людини напруженістю незнищенної енергії. В іншій теорії осередку психічного, яка стане предметом наступного розгляду, увага акцентуватиметься головним чином на результаті вчинку, вчинкової дії, що виступить фундаментальним фактором у натуральній побудові системи психічного і психологічної системи.

Теорія функціональної системи П.К.Анохіна.

Підкреслюючи недоліки "загальних теорій систем" (Л.Берталанффі та ін.), видатний фізіолог П.К.Анохін головною їх причиною вважає відсутність у цих теоріях системоутворюючого фактора. Залишилося не розкритим, який із численної кількості компонентів, що хаотично взаємодіють між собою, є системоутворюючим, тобто організовує "впорядковану множину" — систему. Анохін системоутворюючим фактором вважає конкретний результат діяльності даної системи. На його думку, "впорядкованість у взаємодії множини компонентів системи встановлюється залежно від ступеня їх сприяння в одержанні цілою системою строго конкретного корисного результату. Ті ж ступені свободи кожного компонента системи — нейрона, які не сприяють одержанню корисного результату, усуваються з активної діяльності".

Визнаючи важливість ідеї про конкретний результат дії системи як системоутворюючий фактор, слід додати, проте, що цей результат необхідно перетворити в осередок системи у всій його складності й суперечливості. В осередку психологічному однаково важливі і ситуація, і мотив, і акт звершення, і врахування результату вчинку. У процесі переходу від фізіологічного рівня мислення до психологічного стає очевидним, що всі три названі компоненти вчинку, враховуючи і його результат, утворюють живу систему психічного. Точніше, цю роль виконує єдина вчинкова дія як така, котра в акті самотворення виступає психологічним осередком, тобто репрезентує все психічне, оскільки є його живим зосередженням, вузлом суперечностей, фокусом, основним працюючим органом його, що відображає всю повноту психічного.

Щоб створити велику систему, сам осередок мусить бути малою системою. Він є не логічним абстрактом, а живим механізмом самотворення, який сам розгортається у велику систему, створює її. Ось чому слід говорити не про фактор, а про цілісний осередок, котрий, як у мікросвіті, вміщує в собі імпліцитно увесь макросвіт. Ось чому слід підкреслити, що вся архітектура функціональної системи, виступаючи логічною моделлю поведінкового акту, є осередком психології. Результат дії функціональної системи має відношення вже безпосередньо лише до цього осередку.

Відкриваючи вузлові специфічні механізми функціональної системи, Анохін виділяє водночас ряд найважливіших компонентів вчинкової структури — аферентний синтез, прийняття рішення, формування акцептора результату дії.

Аферентний синтез.

Вирішальними компонентами аферентного синтезу виявились орієнтовно всі основні моменти вчинку — домінуюча на даний момент мотивація, обставинна аферентація, пускова аферентація, а також пам'ять. Основною умовою аферентного синтезу Анохін справедливо вважає одночасний збіг усіх чотирьох учасників цієї стадії формування функціональної системи. Конвергенція різних біологічних станів організму, наприклад голоду, болю, орієнтовно-дослідницької реакції, приводить саме до аферентного синтезу, якому відповідає така тілесна, мозкова, паралель, як інтегративний блок. Анохін показує, що синтетичний процес здійснюється на основі конвергенції збуджень на одному й тому ж самому нейроні. Аферентний синтез, який уможливлює відповідь на запитання, який саме результат буде отримано в даний момент, забезпечує постановку мети, досягненню якої буде сприяти подальше розгортання логіки функціональної системи.

Прийняття рішення.

Оцінка можливих результатів за конкретної домінуючої мотивації починається ще на стадії аферентного синтезу. Те, що відбувається на стадії "прийняття рішення", є