Вчинковий напрям у психології-теоретичні та методичні засади

Вчинок і світ людини

Найбільш яскравий спосіб вираження людської діяльності — вчинок з усім багатством його суспільно-особистісної суперечливості,— з одного боку, включає до свого змісту особливості історичного рівня культури людини з іншого — сам визначає цю культуру, будучи виявом суб'єкта історичної діяльності.

Якщо в минулих історичних епохах можна простежити найтісніший зв'язок вчинку з міфологією, релігією, філософією, мистецтвом та іншими ідеологічними формами суспільного життя людини, то в XIX, а особливо у XX ст. вчинок об'єктивно пов'язується насамперед із науково-технічним прогресом. Революціонізуючий вплив науки і техніки на життя суспільства вирішальним чином визначає світогляд людини, її пізнавальні, естетичні та моральні відношення до дійсності, а через те і спосіб її суспільної поведінки. Не менш глибоким є вплив вчинку на науково-технічні досягнення людини. Вчинок стимулює і підкорює собі ці досягнення, включає їх у свою психосоціальну структуру.

У сучасних працях із психології та філософії проблема людської діяльності, її творчого, вчинкового характеру набуває першорядного значення. Зокрема, С. Л. Рубінштейн пропонує включити в онтологію людини дію, працю, саму людину, що творить, як необхідну та істотну ланку. В такому тлумаченні людина виступає як істота, яка реалізує свою сутність в об'єктивних продуктах своєї творчості та усвідомлює себе через них. Специфіка людського способу існування визначається далі мірою зв'язку самовизначення та визначення з боку іншого (умови, обставини), характером самовизначення у зв'язку з наявністю у людини свідомих дій. Так виникають кардинальні питання про місце іншої людини в людській діяльності, причому інша людина береться тільки як спосіб, знаряддя або як моральна мета "моєї" діяльності. Виникає також питання про можливість усвідомлення безпосередніх результатів і непрямих наслідків будь-якої людської діяльності, вчинку, а також усвідомлення мотивації, детермінації людської поведінки, системи значень або цінностей. Велика кількість понять, представлених у С. Л. Рубінштейна, свідчить про істотні ознаки вчинку. На жаль, теоретично вони ще не упорядковані і виступають на передньому краї психологічної науки. Реалізація загальної теорії психіки передбачає визначення

вчинкової дії та післядії як всезагального комунікативно-творчого акту, що здійснюється між людиною і світом. Виникає перше завдання: розкрити відношення людина—вчинок—світ, в якому вчинок не просто опосередковуюча ланка, а всеохоплюючий зріз буття, де в певному розумінні і людина, і світ постають як діалектичні моменти.

Сучасна психологія, конкретизуючи поняття "людина", має на увазі насамперед особистість. Російський термін "личность", маючи в собі старослов'янський корінь, повертає нас до слова "лик". "Личность" надає "лик" субстанції. "Зріз" і є цей "лик" — самовияв субстанції, матеріального і духовного світу. Тоді протилежний терміну "личность" буде термін не "світ", а близький за своїм значенням до "субстанції". "Личность" передбачає "лик" матеріального світу, матерія в собі "безлика".

Виникає друге завдання: показати вчинок у зв'язку з його науково-технічною оснащеністю. Остання не є зовнішнім аксесуаром вчинку, а його суттєвою історико-культурною визначеністю.

Вчинок є основною ланкою, осередком будь-якої форми людської діяльності, і не тільки моральної. Він виражає будь-яке відношення між особистістю і матеріальним світом. Це відношення можна правильно зрозуміти, коли зміст поняття "особистість" включить в себе те, що вже олюднене, освоєне, набуте людською індивідуальністю — знання, уявлення, усвідомлені закони. "Великий світ", включаючи свою особистісну визначеність, є світ не освоєний і протистоїть своєю таємницею особистості й передчувається за світом освоєним. Наявність великого, довершеного в собі світу передчувається в уявленнях особистості, в суперечливості пізнання, в осягненні прогалин знання, в естетичному сприйманні досконалих і спотворених форм. Ось чому свідомість особистості переступає власні межі і спрямовується до "світу великого". Це можна розглядати як духовний розвиток самої людини, як розкриття "великого світу", який пізнає себе через особистість. Це можна розглядати як духовне становлення самої людини, як саморозкриття "великого світу", як всезагальний вчинок, у відношенні до якого і людина, і сам "великий світ" виявляються у певному розумінні залежними феноменами.

Вчинок — це спосіб особистісного .існування в світі. Все, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом і його результатом. У цьому вузловому осередку буття виявляється активна творча взаємодія людини і світу. Вчинок формує і виявляє найістотніші сили особистості, як і самого "великого світу". Як єдино можливий ключ, він відкриває таємницю світу у формі практичного, технічного, наукового, художнього, соціально-політичного тощо освоєння. Ось чому вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхніх пізнавальному та практичному відношеннях.

Вчинкова комунікація передбачає особистісне виділення людини зі світу. Причому особистість включає в себе не тільки вузьку суб'єктивність, наприклад, яку-небудь партикулярну пристрасть, а й усі свої знання та уявлення про світ, усе пізнане, відоме, все, що виникає у сприйманні, об'єктивуючи, "проектуючи" це сприйняте назовні. Все багатство світу, яке пройшло через сприймання, мислення, свідомість людини, становить особистісний світ. Його не можна зводити до поняття біологічної істоти, що має певний набір потягів і прагне їх реалізувати. Особистісний світ не визначається межами фізичної, тілесної організації. В особистість входять її відношення до предметів, явищ і подій, зв'язки зі світом, живим і неживим, — опосередковано через суспільне життя.

Особистісний світ — це світ освоєний. Великий світ, крім того, ще й сфера великого невідомого. Те, що за відкритим особистісним світом існує світ сам по собі, котрий включає в себе перший, показує необхідність екзистенціальної та пізнавальної комунікації цих двох світів — за старою філософською термінологією мікрокосмосу та макрокосмосу. Мова йле не тільки про те, шо особистісний світ становить лише частину світу великого, але головним чином про те, що ця частина прагне розширити свою сутність шляхом освоєння цього великого світу. Вихід особистісного світу до великого здійснюється у двох провідних формах — пізнавальній та практичній. Недостатність особистісного світу та його антагонізм до об'єктивного виражаються в пристрасті, потягах, творчому неспокої. Діяльний зв'язок цих світів є творчість одного та другого, що можна уявити у вигляді кулі як символу структурної і змістовної безконечності об'єктивного світу, а особистісний — у вигляді "екранного" січення цієї кулі. Таке січення не статичне, а повертається на осі кулі, відкриваючи (або "вириваючи") її зміст і водночас творячи його. Структурна мережа "екрана" включає в себе і структуру світу, і природу людини. Подвійна структура "екрана" є суперечністю, яка приводить його в колове обертання навколо осі кулі. Проходячи через кулю, "екран" весь час змінюється, відкриваючи все новий і новий зміст світу.

Суперечність, яка виражає відношення особистісного і всезагального світів,— глобальна й найвиразніша. В ній полягають основні проблеми філософії, а також психології: відношення матерії та свідомості, безконечного і конечного, абстрактного і конкретного, тіла й душі, сутності та явища, форми і змісту, свободи й необхідності тощо. Ця суперечність в основі своїй вчинкова. Вчинок — спосіб руху "екрана", безконечного повертання його площини, опосередкування особистості і матеріального світу. Немає окремих трьох сутностей, що взаємодіють зовнішнім чином, механічно між собою: особистості, вчинку і великого світу. Вчинок — результат взаємного переходу особистості і макрокосмосу, і цей перехід виявляє себе як творчий акт. Ось чому вчинок є всезагальна, синкретична, творча дія у відношенні її спеціальних видів.

"Муки матерії" (Я. Беме) свідчать про суперечливу єдність особистісного і всезагального світів, що приводить до їхнього взаємного вияву, в якому освоєне весь час вказує на неосвоєне. Отримуючи в освоєному свободу, особистість відразу ж виявляє свою несвободу, тому що за обрієм постійно залишається невідома, тривожна і принаджуюча до себе "країна". У вчинковому прийнятті рішення, у виборі з альтернатив особистість формує установку у відношенні до неосвоєного "зовнішнього" світу, немовби ототожнюється з ним. Іншим способом вчинкова дія буде неможливою. Але відразу ж після її звершення виявляється недосягнуте безконечне всезагального світу. Помилка філософії, що вказує на потойбічність "зовнішнього" світу, полягає у відриві його від особистісного плану буття. В результаті світ, як він існує сам по собі, виявляється порожньою абстракцією, а особистісний — мертвим, застиглим явищем. У дійсності — це дві взаємоопосередковуючі сторони вчинкової акції.

Екзистенціалістеькі ідеї "покинутості" і "страху" в дійсності ? феноменологічними моментами, в яких фіксується протиставлення особистості і матеріального світу. Розуміння вчинкового акту як пошуку і знаходження опори в матеріально-предметному світі (будова пірамід, оживлення неживої природи, прогресуючі форми соціальної комунікації і т. д.) пов'язується з ідеєю подолання покинутості і страху на основі творчого відношення до світу.

Як вираз суперечності між особистістю і матеріальним світом, вчинок виявляє незавершеність, прагнення до вдосконалення, подолання невідповідності ідеалу і реальності в пізнавальній, естетичній та моральній діяльності з метою знаходження опори в матеріальному світі. В цьому причина існування "білих плям" в нашому