Вчинок у його провідній визначеності є комунікативним актом, що здійснюється між особистістю і матеріальним світом. Таку комунікацію можна розуміти як зв'язок, перехід інформації між ними, як їхнє об'єднання. Об'єднання з неживим або живим світом має за мету ствердження особистості в матеріальному світі, знаходження опори для цього ствердження, оскільки "індивідиість" особистості виявляється її ущербністю.

В особистості і проти неї існує матеріальний світ. Акти їхнього взаємного переходу є вчинковими актами. Тут насамперед виявляється якийсь стан у вигляді сукупності світових подій. Така сукупність, що визначається, висвітлюється особистістю (включаючи і останню) і разом з тим не визначається нею, тому що існує поза нею як невідомий, неосвоєний матеріальний світ, є ситуацією — першим моментом вчинку. Спрямована напруга співіснування особистісного і матеріального світів, яке визначається ситуацією і виявляється в потязі до комунікації з матеріальним світом, є мотивацією — другим моментом вчинку. Реальний взаємний перехід цих двох^ моментів є вчинковий акт і його післядія. Крім нього, справді діяльного в світі немає нічого. Є результат вчинку — подія.

Психологічна картина звершення вчинку починається з надання значення феноменам матеріального світу. Це — ситуація. Значення, надане феноменам, але протиставлене їм як невідповідним, є мотивацією вчинку. Акт перетворення феномена з тим, щоб він відповідав ідеальному моменту мотивації, становить сам вчинковий акт.

Відкриття, утворення будь-якого феномена в особистісному світі є значуще відкриття. В результаті утворюється сукупність значущостей, яка визначає ситуацію. Значення як таке має місце хоча б у силу ноуменального обгрунтування даного феномена. Його значущість, що перебуває в ноумені, створює ситуативну напругу, спрямованість. Не сам феномен захоплює, а те, що криється за ним, що виступає як відношення сутності і явища тощо. Відношення феномена і ноумена виявляється у зв'язку буття і небуття, свободи і необхідності і т.д. Розгортання ситуації відбувається внаслідок взаємодії між феноменом і ноуменом, їх взаємного переходу. Перетворення ситуації є зміна вихідної позиції, а отже — значень (тут поки що ми абстрагуємося від особистості, людини). У зміні позиції зникають і перетворюються феномени. В результаті цього виявляється якась точка відрахунку в рамках сприймання або уявлення, що приводить до порядку, зв'язку у світі, що відкрився.

Значущості ситуаційних компонентів розвиваються і змінюють одна одну. Ось чому поряд із ситуацією виступає постситуація, або антеситуація,— те, що не має значущостей або вже не має їх, те, що потенційно може стати ситуативним відношенням. Ці поза-ситуативні компоненти стають фактами, які втратили свої значущості і стали начебто "каменями на дорозі". Світ у цілому складається із ситуаційних відношень і наявних фактів як таких, що втратили своє значення компонентів в ситуації. Останні знову, перетворюючись на більш глибокі рівні, захоплюються в ситуативні відношення. У цьому "розкопуванні" ноумена ситуація йде в глибину. Але кожне копання дає лише нову загадку, нове "покривало". Відкрите, розгорнуте відразу ж стає прихованим, таємничим, інтригуючим. Ситуаційні відношення у своєму розвитку проходять ступені нейтральності, конфліктності, колізійних зіткнень. За цим останнім ступенем кількісні перетворення переходять в якісні. Ситуація змінюється. Суперечності між феноменальним і ноуменальним зв'язуються в один вузол. У попередніх формах ситуації значення ще не беруться в їхній єдності і зв'язності. Ось чому індиферентно співіснують значення різної спрямованості. їхня роздільність далі долається, тому що вони виявляються різними суперечливими сторонами одного й того ж значення. Ось цей вузол суперечливих значень, спрямований на ситуацію, звідки він походить, являє собою мотиваційний аспект вчинку. В цьому новому моменті фіксується велика суперечливість світу. Мотивація виявляється суттєвим продовженням ситуації. Таке повернення до вихідної позиції, точніше спрямованість на ситуацію, — це вияв драматичної невідповідності між феноменом і ноуменом. Виникає бутгєвий драматизм, що вимагає належної розв'язки.

Розгортання процесу мотивування триває аж до постановки цілі, з якої починається вчинкова дія. Ціль — рушійна основа мотивації. Остання виявляє такі форми, як імпульсивну, емоційну, емоційно-розумову, раціоналізовану, абстрактно-інтелектуальну, абсолютно-моральну. У своїй внутрішній логіці мотивація завершується своєрідним "бажаним образом", але ще не ціллю. Так, абстрактно-інтелектуальна мотивація захоплює в себе і ситуаційні відношення, і ті, що вийшли за межі ситуації. Цим немовби продовжується ситуація, але вже перетворюючись на мотивацію. На цьому рівні утворення вчинку реальна дія неможлива. Мотивація страждає роздвоєністю, амбівалентністю, що спонукає* до боротьби мотивів та необхідності обрання провідного мотиву.

В завершальному запереченні сукупності фактів і в виключному зосередженні на об'єктивному предметі виявляється ціль. До цього часу дія вчинку ще не починалась. Вона була неможливою, тому що через усі форми мотивації проходила амбівалентність, антагоністична вчинковому акту. В цій роздвоєності ціль була ще неможлива, тому що наявність "одного" та "іншого" як вираз амбівалентності не могла привести до постановки цілі. Тільки при фіксації однієї сторони амбівалентності стає можливим її перетворення на ціль. Показуючи спочатку начебто різні цінності, амбівалентність потім свідчить, що вона можлива лише за амбівалентної рівності одного та другого моментів, своєї структури. Тоді значною мірою буде справою випадку, яка сторона амбівалентності отримає перевагу, абсолютизується як емоційний образ і стане ціллю. Емоційне потрясіння, що супроводжує амбівалентність, сприяє відкиданню аргументів "за" і "проти", оскільки "боротьба мотивів" виявляється дією, що уходить в безконечність і не має реального завершення. Очищена від нашарувань мотиваційної боротьби, ціль відкриває перехід до вчинкової дії.

Розвиток мотивації виявився за своїм змістом проясненням того об'єктивного предмета, який визначав спрямованість особистості до вчинкової дії. Виражаючи те, чого прагне людина, мотив є вихідною рисою суб'єкта діяльності. З розвитком мотиваційного аспекту вчинку в ньому дедалі більше виявляється об'єктивність — той предмет, на який буде спрямовано вчинкову дію. Якщо на початку становлення мотивації присутні емоційно та предметно розпливчасті її компоненти, то на завершальних етапах розвитку, в її найбільш виражених формах виступає чітка об'єктивна ціль дії; інакше вчинковий акт не зможе початися. Спочатку ціль має характер зовнішньої предметності і повністю поглинає особистість. Це предмет-ціль, який слід усунути, перетворити, присвоїти, знищити, розвинути. Така ціль, оскільки вона розкривається в її відношеннях до оточуючих фонових предметів, може бути досягнута тільки через посередництво цих предметів і на основі зв'язків з ними. Вона протиставляє себе оточуючим предметам і зводить їх до рівня засобу, хоч вони мають своє автономне буття. Виникає відношення цілі і засобу, що глибоко визначає характер самого вчинку. Воно по суті викликає вчинковий акт.

Якщо розвиток мотиву завершується більш чітким уявленням його предмета, то останній є першою характеристикою цілі. Вихідні мотиваційні сили вчинку повинні об'єктивуватися, реалізуватися у своєму протиставленні — в певному предметі. Ціль-предмет починає диференціюватися саме завдяки своїй афективності. Вона виступає в багатоманітності, розчленуванні, зрештою як сукупність відношень до інших предметів. У своїй нерозчленованій цілісності вона може бути присвоєна тільки зовнішнім чином. У такому випадку з нею не можна увійти в діяльний контакт. Такий предмет не може слугувати реальною ціллю. Якоюсь мірою він відповідає і в той же час не відповідає мотиву. Між ними встановлюються вибіркові відношення. Це приводить до необхідності диференціювання цілі.

Прості операції з предметом як ціллю не зачіпають моральних та інших акспектів особистості. Вчинкова ж ціль-предмет уся охоплена міжособистісними відношеннями, вона символізує, виражає їх. Цей символ — продукт творчості — виявляється далі засобом комунікації, уособлюючи міжособистісні відношення. Вони стають тепер на місце цілі-лредмета, вказуючи на дійсний об'єкт вчинку. Так предмет-ціль із самодостатнього утворення стає засобом впливу, точніше комунікації з іншими предметами, індивідами, особистостями і т. д. Він важливий тепер не сам собою, а тією мірою, якою розкриває міжособистісні відношення, виступає їхнім представником. Таким вчинковим засобом виявляється не стільки матеріальний предмет, скільки предметна дія. Головне тепер — в його осмисленні, в наданні йому соціального значення смислу комунікативного процесу.

Ціль переходить у засіб вчинку за необхідності її досягнення. Вона виявиться тільки ціллю, якщо не буде опосередкована засобом. Опосередкування мають випливати з самої цілі, з суттєвої її природи, а не бути їй чужими. Інакше вони не можуть бути засобами саме цієї цілі. Засіб вчинку є опосередкуванням між ціллю та особистістю, що вчиняє.

Абсолютний раціоналізований характер ситуації та мотивації перешкоджає вчинковому акту внаслідок своєї безконечної опосеред-кованості. Опосередкованість у сфері засобу має практичний, позбавлений абсолютного раціоналізування смисл. Засоби, прикладені до цілі, здійснюють вчинкове перетворення, вчинковий акт з його післядією. Його результатом,