Це нове ситуаційне відношення є перетворений світ, де особистість більш адекватно його виражає, більш глибоко входить в його надра на основі комунікативного процесу. Вчинок як укорінення людини в світ є особистісна суб'єктивність, "мікросвіт". Так формується єдність пізнавального і практичного відношень людини і світу. Новий "мікросвіт" відкидає старий саме в акті вчинкової творчості — самотворчості світу. "Великий" світ виявляється в новому акпекті, розтині. У вчинковому перетворенні світу опосередковуються, вступають в комунікацію різні особистості.

У зміні світових розтинів — тією мірою, як вони утворюють поступову безперервність — функціонує єдина особистість. Переривання цієї поступовості руйнує єдність особистості. Тоді вона розпадається на безліч особистісних існувань — безвідносно до того, чи корелюють вони з єдиним організмом як індивідом або родом. До того ж принцип організму сприяє виникненню безлічі особистісних світів.

Хоча кожен з них і ірунтується на анатомічних, фізіологічних, біохімічних та інших засадах, особистісний світ є насамперед світом психологічного змісту. Зв'язок двох проблем — "людина і буття", "людина та інша людина" — передбачає індивідуалізовану замкненість кожної особистості, внаслідок чого виникає драматизм буття, що стосується зв'язків між людьми, їх творчої комунікації тощо.

Зв'язок між проблемами "людина і буття" та "людина та інша людина" визначається пошуком опори в бутті. Особистісний світ у прагненні розширити своє існування виявляє безопорність і ненадійність, беручи себе тільки як ізольованого індивіда. Буття, що провалюється в небуття,— ось його загострена риса. Вада суто індивідного буття викликає необхідність комунікації. Це — негативна причина. Позитивна полягає в органічному зв'язку екзистенціальної та інтерперсональної комунікації. Обидві форми пов'язуються одна з одною, будучи екзистенціально єдиними: однією стороною зріз веде до світу, іншою — до людей. Спочатку виступає поляризація "людина і світ". Причому під людиною слід розуміти особистість в усій сукупності індивідуальних сприймань та уявлень—

особистісний світ, виявлений в людському існуванні. Тоді "світ" тлумачиться як існуючий "в собі". Таке відношення людини і світу породжує гідний людини драматизм буття. Світ "поза людиною" викликає екзистенціальний та пізнавальний неспокій. Саме психічне як зріз і є ця суперечлива єдність людини і світу.

Комунікація особистостей в її етичному, моральному відношенні обтяжена їхньою бутгєвою роздільністю. Постає старе питання про реальність "іншої свідомості". Зв'язок особистостей можна уявити у вигляді січень кулі, які перетинаються в її осі. Це уявний зв'язок, тому що суб'єктивності безпосередньо не перетинаються. Реальні площини розтину світу існують роздільно і навіть розходяться радіально. Ця вісь перетину вказує на іншу особистісну суб'єктивність. Вона прагне розширити своє існування до рамок всього матеріального світу, охопити його, злитися з ним, перетворити особистісну площину в кулю безконечного буття. Індивідна обмеженість людського існування примушує його до екзистенціального розширення—

охопити, включити в свою орбіту інші існування. Обмеженість особистості стає засадою її соціальної природи. Вчинок як соціальний акт об'єднує людину і світ шляхом взаємних комунікацій окремих особистостей на основі "матеріального" світу. Основний рушійний принцип здійснення вчинку є принцип заповнювання, завершеності "кулі буття", потягу і сходження до великого світу природи і суспільства. Потреба опори в іншому, ущербність одиничного існування — феноменальний вираз необхідності поєднати мікрокосмос і макрокосмос та знайти в цьому велику самодостатність.

Ноуменальний канал інтерперсонального зв'язку — поки що відкрите питання психологічної науки, а може, ще й не поставлене в ній. А особистісний світ безпосередньо відкриває ноумен своїм екзистенціальним розтином. Усувається ідея незбагненної потойбічної сутності. Ноумен весь посейбічний — він в усій багатоманітності світу. Особистості не тільки перехрещуються, а зливаються воєдино. Між ними немає стіни — замкненості, абсолютної роздільності "без вікон і дверей" (Лейбніц). Форми доповнюючого вчинкового вияву іншої суб'єктивності піднімаються великими "феноменологічними" сходами, охоплюючи жорстокість, егоїзм, альтруїзм, садизм, любов і все інше, що тільки допомагає виявити, впізнати, закарбувати у своїй душі іншу суб'єктивність. її пошуки — це історичний хід моральності, що завершується визнанням схожості і прав індивідуалізації інших суб'єктивностей, їхньої доповнюючої взаємодії. Особливості індивідуального існування показують необхідність екзистенціальної взаємодії особистісних існувань.

Світ цих існувань у "Божому задумі" є їхньою накладеністю, змиканням, узгодженістю, а не роз'єднаністю, ворожнечею. У цьому стані відкривається великий світ моральності, вчинкових комунікацій, які мають конкретні форми в різних видах людської творчості.

Накладеність особистісних існувань створює загальне "світло всередині буття": ці існування перебувають в одному світі. Це відкриває справжній смисл дійсної комунікації між ними. Принцип доповнення розширюється до принципу узгодження: "моє буття є й твоїм буттям". Постає багатоманітний і єдиний предметний світ для всіх існуючих людей. У цьому світі найважливіша проблема — створення цінностей, їх розподіл на основі визнання екзистенціальної тотожності безлічі особистісних світів. Це найбільше диво — "відкритий" єдиний світ для всіх людей як поле їхньої суспільної діяльності. Його створено в сукупному творчому акті всіх людей. Вони вийшли з матеріального світу в особистісний, відчули необхідність об'єднання на основі єдиного світу, в якому вони опинились. Це — най-величніший факт. Одне з завдань психології, яка осмислює свій поклик,— розповідати про великий монізм Всесвіту як єдність особистісних існувань. Це відкритий світ, одне небо і одна земля, справжній монізм як результат злиття, накладання, єднання безлічі "мікросвітів".

Можливість комунікації за монадологічної замкненості індивідів стала предметом аналізу з боку філософів і психологів. При цьому спочатку виходять з тези, що індивіди повністю роз'єднані (Лейбніц, Джемс, Рассел та ін.), а потім намагаються перекинути між собою місток. Ще Дарвін визнавав можливість інстинктивного сприймання суб'єктивних переживань іншого індивіда. Але це передбачає звичайний перцептивний механізм, якому недоступна чужа суб'єктивність. Малоефективною виявляється пропозиція М. Шеллера про механізм "інтуїтивного сприймання". За Г. Лосським, "психічні явища не існують без тілесних процесів і... наскрізь пронизують їх собою. Ось чому, подібно до того, як категоріальні зв'язки (напр., єдність, множина і т. п.) немовби наочно вбачаються нами при сприйманні матеріальних речей, хоч вони насправді належать до ідеального світу і слугують лише основою для реальних матеріальних процесів і ніяк не перетворюються самі у щось реальне, так і психічний процес, радість, симпатія і т. п. світяться нам у блискучому погляді, чарівній усмішці, в голосі, що пестить вухо".

71 Ліпне і L Лапшин також не мають наміру підтверджувати безпосередню комунікацію особистостей. Насправді ж вона здійснюється. І справа не в тому, що психічне "світиться", "теплиться" в тілі. Відкритість особистості полягає не в тому, що ЇЇ можна відкрити як черепашку, а в тому, що вона сама себе відкриває, поширюючись на весь доступний для неї світ. Цей світ входить в неї як її визначеність. Вона відкрила його. Але не ззовні, а зсередини.

Тому за будь-якого рівня пізнання і буття світ відкрито повністю, і за явищем не криється потойбічної сутності. "Я знаходжу себе в цьому світі так само, як і в інших".

Гегель розглядав "інших" гносеологічно — як момент "феноменології духу". К'єркегор показав незводимість буття до пізнання. За Гайдеггером, це відношення не свідомості до свідомості, а буття до буття в їхньому нерозривному зв'язку. Але Гайдеггер бере існування "інших" як факт і не показує численності їх. Сартрівське доведення існування іншої людини з метою подолання соліпсизму "для-себе-буття" бере як основу два-три факти суто емпіричного значення. "Поява людини як об'єкта в полі мого досвіду ще не є доведенням того, що існують інші люди". Тому Сартр висуває ідею "позицій", які мусять свідчити про існування інших. Це — сором та гордість, їх переживають не перед речами, а тільки перед людьми. В почутті сорому я, мовляв, стверджую іншого як вільне "буття-для-себе". Сором — це почуття об'єктивності, оскільки сама об'єктивність зумовлена поглядом іншого.

В аргументах Сартра бракує логічної необхідності існування іншого. Не в емпірично багатоманітних формах вчинку (сором, гордість і т. д.) слід шукати доказ існування іншого, а в спрямованості вчинків, у їхній послідовній незліченності, в їхній взаємній рефлексії. Це розкриває загальний смисл вчинкового комунікативного процесу. С. Л. Рубінштейн не прагне виявити цю єдність, кажучи лише про існування окремих індивідів як про чисто емпіричний факт.

Існування іншого ще не показує необхідності вчинку. Вона мусить корінитися в іманентній суперечливості буття. Такі поняття, як мікро- і макросвіт, сутність і явище, кількість і якість, чисте буття і визначене буття, свобода і необхідність, конечне І безконечне, виражаючи основне питання філософії, вказують на вчинок як на свою вихідну реальну ланку і категоріальну мережу. Кожне з цих суперечливих відношень припускає в собі внутрішній учинковий зв'язок. Це лише абстракції від реального вчинкового акту, які самі по собі не мають рушійної сили.

Надломленість ситуації, суперечливість мотивів пояснюються перебуванням у двох площинах: посейбічній (особистісний світ)