Вища форма вчинкової дії вибирає шлях через конфронтацію протилежностей до їхнього синтезу, єдності. Вчинок виявляється дією безпосередньої творчої комунікації і спрямовується проти зведення іншої особистості тільки до рівня засобу, знаряддя. Принцип субституції, який виникає в історичних формах вчинку, означає заміну людського матеріалу іншим, щоб зробити можливою творчу комунікацію і підійти до мети і остаточного смислу вчинку — прогресуючого життєствердження. Адже разом з історичним звуженням живої стихії як опори екзистенціального смислу зростає напруженість в пошуках комунікації саме з людським матеріалом. Тому і мораль стає більш витонченою, а в ряді випадків і більш жорстокою.

На вищих етапах становлення вчинку відкидається будь-яке зведення особистості до рівня допоміжних засобів. Люди, які вступають у вчинкову взаємодію, домагаються рівного статусу неповторних самостійних індивідуальностей, що прагне розкрити і витлумачити гуманістична психологія.

Характер епохи визначає характер вчинку, а вчинок — важливі риси епохи. Адже у вчинку — героїчному або злочинному — встановлюються істотні відношення між людиною і світом, включаючи суспільне середовище.

Антиципація вчинку, що виростає з нього, розширюється до передбачення його результатів, успіхів, і це є найважливішим стимулом науково-технічного руху. Справа не в тому, що людина на основі цього прогресу створює собі комфорт, умови благополучного існування. Потреба в комфорті і таких умовах досить відносна і є постійним еволюційним фактором науково-технічного прогресу. Ця потреба є стимулюючою силою, коли вона набуває вчинкового значення і пов'язується з питанням "Бути чи не бути?" Тоді вчинковий стимул науково-технічного руху піднімається до рівня закономірності, закону, принципу.

Науково-технічний прогрес викликається не тільки структурою вихідного вчинку, але і вчинком іншого типу, що вступає в комунікацію конфліктного характеру. Ось чому два вирішальних фактори вчинку пов'язуються з упевненістю в дії, з тим, що сприяє її звершенню.

Форми вчинку визначаються насамперед властивостями вибору з альтернатив і тими "ритуалами", які "гарантують" його успішне звершення. Тому можна говорити про історичні форми ситуації, мотивації, характеру звершення самого вчинку, Його післядії. Всі вони мають моменти ризикованості, стихійності, щастя. Це формує такі характерологічні риси, як наполегливість, сміливість тощо. Ситуацію ще зовсім не освоєно, в ній багато невідомого. Оскільки у вчинкові ризику напрям руху і повороти залежать від ситуаційних перипетій, а смисл його складає боротьба з ситуацією, то цей вчинок може бути охарактеризовано як пригодницький. Форми вчинку, що випливають звідси, виявляються в супідрядності ситуації і мотивів. Найважливіший фактор, що переборює ризик і таємничість ситуації, є віра, на основі якої формується вчинок віри. У ньому ситуація залишається невизначеною, важко регулюється і передбачується навіть в її найближчих і безпосередніх визначеннях. Утвердження серед справжніх тривог переноситься на завершальні стадії, на віддалене майбутнє. Ось чому у вчинкові віри ще не має справжнього подолання і ризику, і безхарактерності. В цих умовах може виникнути вчинок релігійності з вірою в те, що всі нещастя зрештою приведуть до блага, а справжня винагорода прийде в потойбічному світі. Віра свідчить про недостатність прогнозуючої сили людської дії. В рамках віри виникає вчинок фаталізму, що виражає характерну особливість стародавнього світогляду і наївного оптимізму — "Все на краще в цьому кращому з кращих світів" — з такими модифікаціями, як провіденціалізм і т. п.

У вчинкові, що здійснюється на основі наукового передбачення, відповідного світогляду, компонент віри все ж існує. Віра також є передбаченням, але таким, що не має цілісного логічного доведення. Хоч би як наука розширювала свої межі, вона весь час указує на велике поле безконечного, невідомого, з чим повинен співвідноситися вчинок. Ось чому в ньому завжди залишається певний момент ризику і пригодництва.

Людина ставить перед собою життєві завдання, що переступають можливості технічного оснащення вчинку. Але в іншому разі не розвивались би ні його техніка, ні ідеологія. Коли дитина, намагаючись досягти певного пункту, вчиться ходити, вона ще не може врахувати свої реальні можливості і труднощі досягнення мети, але спирається при цьому на бажання і можливості своєї ідеальної, ще не розкритої природи. Цілі вчинку завжди вищі за реальні "технічні" оснащення.

Проте характер наукового пізнання не може дати вичерпно-цілісної картини світу й повного усвідомлення мотиваційних основ вчинку. Останній завжди практично округлює й завершує знання епохи. Це — найважливіший закон вчинку, який показує його реальну можливість. Вчинок формує цілісне відношення людини до світу, спираючись на партикулярність знання і самого процесу пізнання. Якби людина, що вчиняє, чекала на повне знання, вчинок ніколи не зміг би початися. Впевненість є справжньою основою вчинку. Його якість при неповноті ситуаційної та мотиваційної інформації визначається характером впевненості у благополучному завершенні дії. У зв'язку з цим можна говорити про вторинність вчинку у його відношенні до соціального життя людини і про умови подолання цієї вторинності.

Із факторів, що визначають характер вчинку, ідеологія і науково-технічний прогрес висуваються на перші місця. Ідеологія визначає змістовий бік вчинку, його соціально-політичну спрямованість, науково-технічний прогрес визначає форми та характер його звершення. Ці фактори найтіснішим чином пов'язані між собою. Науково-технічний прогрес вторгається у зміст вчинку, ідеологія впливає на форми його звершення. Ідеологія визначає вчинок тим, що дає базову установку на відносини між людьми.

Наука і техніка не пов'язуються лише з умовами звершення вчинку. Забезпечуючи його науково-технічне оснащення, сприяючи звершенню його, вони стимулюють впевненість мотиваційного компоненту (запас міцності, точність обчислень, надійність і т. п.). Наука і техніка висувають людину на нові вчинкові рубежі, розширюють і перетворюють особистістне буття. Вони створюють передумови для переходу (і самі є його способом) від особистості до матеріального світу, адже такий перехід являє собою науково-технічну творчість. Вона визначає ситуацію вчинку, розширюючи її, надаючи їй багатозначність, мотивацію, посилюючи складність, амбівалентність і трудність вибору тощо.

Корінні зміни, що здійснюються в ситуативних відношеннях вчинку на базі науково-технічного прогресу,— в динамізмові самої ситуації, зміні значень її компонентів. Незрівнянно ускладнюється структура ситуації. Відмирання "оживлюючої аперцепції", яка перегороджує шлях натуральному пізнанню своєю наївною зрозумілістю, приводить до пізнавального подиву. Змінюється принцип освоєння. Міфологія поступається місцем філософії, науці та художньому освоєнню дійсності.

Наука і техніка, розкриваючи дійсні, реальні відношення між подіями у світі, мають сприяти вільній і багатоманітній орієнтації людини, розвивати творчий характер ситуації. Якщо в давнину суб'єктивність в ситуаційних взаємодіях була повністю поглинена об'єктивністю нав'язуваних значень, то тепер участь "доцентрового" моменту очевидно перевершує "відцентровий". Знання об'єктивних законів, що розширюється, є в той же час знанням, що звільнює. Воно показує з можливою повнотою природну і суспільну вклю-ченість індивіда в світ, єдність законів, які керують ним. У межах цих протиставлених фатуму законів людина може вільно створювати ситуативні відношення. За Дж. Фрезером, у магічних відношеннях людина відчуває в собі силу, яка може впливати на події світу, в релігії вона шукає вищу істоту благодіянь, і тільки через науку людина опановує свою справжню волю.

Прогрес науки і техніки впливає на ситуацію вчинку, створюючи атмосферу моральності, звичаю. Справа не в загальній фразі, "чи впливає позитивно прогрес науки на мораль чи ні", а в яких нових психологічних та етичних формах здійснюється вчинок. Зменшується ситуаційна приреченість людини. Значення компонентів ситуації (і вона в цілому) набувають великої рухомості. Розвивається динамічність переоцінки цінностей. Особистість все більше опановує сили ситуації. Між цією залежністю і опануванням для кожної історичної епохи встановлюється певна міра. Тут не може бути тільки залежність або тільки опанування. Головне питання полягає у формі їхніх співвідношень.

Мотивація, характер боротьби мотивів змінюються історично. Проте не можна думати, що у зв'язку з науково-технічним прогресом буде зростати роль чисто розумової мотивації, яка може точно зважити "за" і "проти". Велика міра невизначеності у вчинкові буде залишатися завжди, якими б розвиненими не були техніка і наукові знання. Разом із тим зміни у мотивації безсумнівні. Вона очищується від "потойбічних" нашарувань, від надії, пов'язаної з впливом містичних сил. Мотивація прояснюється і стає дійсно розумною в урахуванні справжніх тенденцій ситуації. Це не розсудливість мотивації, властива юнацькому вікові. Це не раціоналізація, коли людина виправдовує вже звершений вчинок або той, який хоче здійснити. Це — саме розумність мотивації, яка є результатом об'єктивного пізнання світу. Поступ наукового осягнення світу полягає в очищенні фактів від суб'єктивних нашарувань, у децентрації (Ж.Піаже). Мотивація прямо чи опосередковано відчуває вплив наукового духу, його об'єктивної розумності. Значний обсяг інформації приводить до того, що наукова об'єктивність стає своєрідною наукосферою, в якій дихає і живе людина.

Зростання об'єктивно-розумного характеру мотивації у зв'язку з науково-технічними досягненнями здійснюється на основі сприймання відповідної термінології з переходом її в буденну мову. Через усвідомлення мотивації