Для результативної організації виховної роботи з умовно засудженими неповнолітніми необхідно з'ясувати, що є причиною вчинення повторних злочинів. Рецидивна злочинність має прямі і зворотні зв'язки з первинною. Вона повинна вивчатися з іншими і, передусім, з проблемою профілактики злочинів серед неповнолітніх. Вивчаючи рецидиви, можливо дійти висновку про те, що генезис таких злочинів на 4/5 пов'язаний з вадами, прорахунками, помилками саме в правоохоронній діяльності, а головне — у хибах економічної, виховної, ідеологічної, організаційно-управлінської сфери.

Слід відмітити ті труднощі, які виникають у виховному процесі щодо цих осіб і ускладнюють його.

1. Оскільки виправлення умовно засудженого неповнолітнього здійснюється під впливом різноманітних факторів навколишнього середовища, засобів і умов виховання, час для цього може змінюватись. У випадку, коли ступінь педагогічної занедбаності правопорушника є незначним, а умови виховання сприятливими, термін, визначений судом, буває більшим, ніж потрібно для перевиховання. В інших випадках тривалість випробувального терміну може бути недостатньою для досягнення мети виправлення.

2. Багатьом особам даної категорії під час випробувального строку виповнюється 18 років. Профілактична робота з ними кримінальної міліції та служби у справах неповнолітніх згідно з чинним законодавством припиняється; а продовжують її дільничні інспектори органів внутрішніх справ, інспекція виправних робіт. Має місце деякою мірою порушення системності і безперервності виховного процесу.

3. Нерідко порушуються системність та оперативність проведення виховних заходів стосовно умовно засудженого неповнолітнього. З моменту розкриття злочину і до заведення на нього профілактичної справи іноді проходить значний проміжок часу (від 1—2 місяців до 1 року і більше). Упущення трапляються у випадках: несвоєчасного надходження інформації про вчинок неповнолітнього з органів внутрішніх справ до служби у справах неповнолітніх, установи або закладу, де він навчається чи працює; при затриманні надіслання органами суду рішення у справі підлітка до служби у справах неповнолітніх, до кримінальної міліції у справах неповнолітніх; від часу надходження рішення суду в органи у справах неповнолітніх до проведення з правопорушником перших профілактичних заходів через несвоєчасний виклик чи відвідання його за місцем проживання у разі неявок на виклики в державну установу.

4. Готовність неповнолітніх правопорушників до виправлення є різною. Найперше з ними працюють у напрямку усвідомлення його необхідності. Інколи це потребує значних затрат часу. Якщо не проведена ця підготовча робота, трапляються часті порушення вимог випробування, вчинення правопорушень. І це вимагає додаткових заходів виховного характеру.

Вивчення стану організації виховання умовно засуджених неповнолітніх показало, що відсутньою є система виховної роботи з ними. Це має ряд проявів.

1. Зміст їх виховання є недосконалим, оскільки повною мірою не враховуються особливості цієї категорії правопорушників. А також увага акцентується на необхідності їх перевиховання, тобто, подоланні негативних рис, й поза увагою залишається процес формування їх позитивних якостей.

2. Враховуючи специфіку засудження без позбавлення волі, потребує удосконалення організація виховання умовно засуджених неповнолітніх шляхом оптимального використання всіх доступних форм і методів.

3. Копіювання функцій у діяльності служб у справах неповнолітніх та кримінальної міліції. Слід зауважити, що напрямком роботи перших переважно повинні бути соціальний захист й допомога, перевірка умов проживання, профілактична робота з батьками, активізація роботи у переорієнтації груп негативного спрямування із залученням інших учасників виховного процесу, залучення до навчання й сприяння у працевлаштуванні шляхом координації зусиль відділів і управлінь виконавчої влади та інших інституцій. Напрямком роботи кримінальної міліції в основному повинні бути нагляд і контроль: перевірка дотримання вимог випробувального терміну, розформування груп антигромадського спрямування, притягнення до відповідальності неповнолітніх та їх батьків у разі якихось порушень, а також застосування заходів профілактичного характеру.

4. Неналагодженою є взаємодія у виховному процесі між органами у справах неповнолітніх, педагогічними, трудовими колективами, сім'єю неповнолітнього правопорушника, відсутній правильний розподіл обов'язків між його учасниками.

Отже, можна вказати на ряд вад, які спричинюють вчинення ними повторних злочинів: недостатня організаційна робота з усунення причин та умов, що сприяють вчиненню правопорушень та злочинів; недостатній рівень сформованості у правопорушників почуття відповідальності за вчинки; невиконання батьками своїх функцій з виховання дітей; негативний вплив оточуючого їх середовища, друзів; неналежна організація проведення неповнолітніми дозвілля. Слід визначити також і причини, які породжені соціально-економічним станом суспільства, а саме: платність послуг у сфері дозвілля; погіршення матеріального добробуту населення; високий рівень незайнятості молоді через відсутність робочих місць; платність навчання; виїзд батьків за межі України з метою отримання заробітку.

Література

1. Андреева Г. М: Социальная психология. — М., 1980. — 345 с.

2. Беличева С. А. Основы превентивной психологии. — М., 1993.—299 с.

3. Берне Р. Развитие Я — концепции и воспитание. — М., 1986. — 543 с.

4. Бодалев А. А. Психология о личности. — М., 1988. — 433 с.

5. ВалицкасГ. К., Гиппеирейтер Ю. Б. Самооценка у несовершеннолетних правонарушителей // Вопросы психологии. — 1989. — № 5. — С. 45—55.

6. Введение в практическую социальную психологию / Под ред. Ю. М. Жукова, Л. А. Петровской, О.В. Соловьевой. — М., 1996. — 621 с.

7. Возрастная и педагогическая психология / Под ред. А.В. Петровского.—М., 1973.— 391 с.

8. Долгова А. И. Социально-психологические аспекты преступности несовершеннолетних. — М., 1981. — 269 с.

9. Донцов А. И. Психология коллектива. — М, 1984. — 226 с.

10. Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение, ответственность. — М., 1982. — 312 с.

11. Заика Е. В., Крейдун Н. П., Ячина А. С. Психологическая характеристика личности подростков с отклоняющимся поведением // Вопросы психологии. — 1990. — №4. — С. 83—91.

12. Захаров А. И. Как предупредить отклонения в поведении ребенка. — М, 1986. —211 с.

13. Захарова А.В. Психология формирования самооценки.— Минск, 1993. —207 с.

14. Коломинский Я. Л. Психология взаимоотношений в малых группах. — Минск, 1976. — 310 с.

15. Коломинский И. Л. Психология личных взаимоотношений в детском коллективе. — Минск, 1969. — 254 с.

16. Кон И. С. Психология ранней юности. — М., 1989. — 316 с.

17. Кон И. С. Психология старшеклассника. — М., 1980. — 364 с.

18. Кондратьев М.Ю. Подросток в замкнутом круге общения. — М. 1997. — 265 с.

19. Королев В. В. Психические отклонения у подростков правонарушителей.— М., 1992 301 с.

20. Леонгард К. Акцентуированные личности. / Пер. с нем. — К., 1981— 305 с.

21. Личко А. Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков.— Л., 1983. — 266 с.

22. МайерсД. Социальная психология. — СПб., 1997. — 306 с.

23. Немов Р. С. Психология. В 2 кн. — Кн. 1. Общие основы психологии. М., 1994.—455 с.

24. Петровский В. А. Личность в психологии. – Ростов-на-Дону, 1996. — 412 с.

25. Психология развивающейся личности / Под ред. А.В. Петровского. — М.. 1987.

26. Психология формирования и развития личности / Под ред. Л.И. Анцыферовой. — 1981. — 465 с.

27. 21г. Решшидт X. Подростковый и юношеский возраст. Проблемы становления личности. М., 1994. — 276 с.

28. Рыбалко Е. Ф. Возрастная и дифференциальная психология. — СПб., 1990. —208 с.

29. Слободчиков В. И., Исаев Е. И. Психология человека.— М., 1995.— 321с.

30. Социальная психология / Под ред. А.В. Петровского. — М., 1987.— 455с.

31. Социально-психологические проблемы нравственного воспитания личности / Под ред. В. Е. Семенова. — СПб., 1984. — 387 с.

32. Социология молодежи / Нол ред. В.Т. Лисовского. — СПб., 1996. — 334с.

33. Толстых А. В. Взрослые и дети: Парадоксы общения. — М.. 1988. -298с.

34. Фельдштейн Д. И. Психология становления личности. – М ., 1994. — 301с.

35. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. — М., 1994. — 411с.

36. Хекхаузеи X. Мотивация и деятельность. В 2-х т. — М., 1986.

37. Хьел Л. ЗиглерД. Теории личности. — СПб., 1997. — 332 с.

38. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. — М, 1996. — 422 с.

39. Юнг К. Конфликты детской души. — М., 1995. —279 с.

40. Юридична енциклопедія / Відповід. ред. Ю.С. Шемшученко. — К.: Українська енциклопедія імені М.П.Бажана, 2000—2001. T. 1—5.