Історичне становлення психологічних знань

План

1. Культурологічний підхід у тлумаченні історії психології. 

2. Ситуативний рівень у становленні психологічних знань. 

3. Конфліктна ситуація як принцип тлумачення психологічних знань у Стародавньому світі. 

4. Колізійна ситуація і формування психологічних знань. 

5. Мотиваційний рівень періодизації. 

6. Учинкова дія та післядія як історико-психологічний принцип. 

Культурологічний підхід у тлумаченні історії психології.

З давніх давен людина спостерігала за своєю поведінкою, своїм внутрішнім станом, душею та виражала ці спостереження в образах народного світогляду, міфологічних та релігійних уявленнях, філософських творах, наукових гіпотезах та теоріях. Ці різні форми відображення психічного життя людини не існували ізольовано одні від інших. Вони тісно перепліталися між собою, виявляли свою живучість, тому навіть у сучасних наукових теоріях так або інакше містяться історично більш ранні форми уявлень. Наука не може своїми методами вичерпати повністю все багатство людської природи, її душі. Як свідчить історія, великі проблеми людського існування, поведінки, що виражаються в учинках, глибше були осягнуті у філософських інсайтах і навіть у народному світопогляді.

Отже, можна говорити про значення історії людської культури для становлення психологічних знань. А ці знання у свою чергу виступають серцевиною людської культури. Тому має право на існування культурологічний підхід у тлумаченні історії психології. Зокрема, художні, правові спостереження розкривали такі сторони людської душі, які лише згодом ставали предметом суто психологічного вивчення. Інколи кажуть про художні антецеденти наукового відкриття. Чимало "комплексів", зафіксованих у психіатрії та психології, пов'язані з іменами героїв художніх творів (комплекси Едіпа, Іокасти, Медеї, Антігони, Каїна, Клітемнестри, Діани, Грізельди, Федри та ін.). На певних етапах розвитку культури на перший план виходить художнє бачення, художній інсайт, і лише згодом він трансформується в наукову гіпотезу й теорію.

Становлення психологічних знань має свої рушійні сили й періодизацію. Більшість історико-психологічних теорій мають сцієн-тистський ухил і в своєму розвитку пройшли шлях від міфології через філософію до науки. Донауковий період вважається передісторією психології, сама ж історія наукової психології починається з часу виникнення спеціальних лабораторних досліджень, які пов'язуються насамперед з ім'ям В.Вундта. З його лейпцизької школи наукова психологія поширилася по всьому світі. Поділ на наукову й донаукову психологію в історії цієї дисципліни чітко позначився в історико-психологічних розвідках Г.Еббінгауза. Проте ідея такої періодизації висунута була ще О.Контом, розвивалася в працях дослідників історії людської культури, зокрема Дж.Фрезера. М.С.Роговій досить детально висвітлив цю позицію вже як психолог.

Своєрідну історико-психологічну позицію виклав М.Г.Ярошев-ський — один з найвизначніших сучасних істориків психології. Він виходить з того, що науковість знання безпосередньо пов'язується зі становленням принципу детермінізму. Тому, на його думку, різні форми детермінізму, як вони поставали в історії науки, визначають її періодизацію, а також рушійні сили становлення знання. Форми детермінізму Ярошевський найбільшою мірою пов'язує з впливом на психологію інших фундаментальних наук, тому сама психологія у своєму історичному поступові визначалася то механікою, то фізикою, то біологією, а зрештою, і соціологією.

Проте ідея детермінізму як така, що дає можливість чіткого визначення принципів періодизації та рушійних сил розвитку психологічного знання в позитивному чи негативному аспекті, проблеми не вирішує. Завдання полягає насамперед у визначенні логічного осередку психологічної системи. У найбільш розвиненому вигляді даний осередок пов'язується з дією, вчинком. На це звернув особливу увагу С.Л.Рубінштейн, намагаючись побудувати систему психологічних знань в "Основах загальної психології" (1946). Він зробив висновок, який визрів у надрах світової історії психології, спираючись при цьому на два поняття — дію і вчинок. Універсальною категорією виявляється саме вчинок, адже він уміщує в собі і дію. Універсалізм вчинку полягає в тому, що він є осередком різних форм діяльності і поведінки — теоретичної і практичної, моральної, естетичної, технологічної та ін. Він охоплює активність як тварин, так і людей на будь-яких рівнях індивідуального розвитку. Тому є всі підстави розглядати вчинок як вихідний осередок у тлумаченні історико-психологічних знань.

Структура вчинку й акценти в тлумаченні його самого та його компонентів, визначають характер психологічних теорій. Спостерігається певне зміщення акцентів на структурних компонентах учинку в різний історичний період, але при цьому кожна епоха бачить вчинок у його цілісності. Компоненти вчинку — це ситуація, мотивація, дія та післядія. Згідно з цим положенням міфологічний період, Стародавній світ і Середні віки характеризуються принципом ситуативним, епохи Відродження, Бароко й Просвітництва — мотиваційним, XIX і XX ст. — відповідно принципом дії та післядії. Зокрема, ідея фатуму, яка визначала поведінку людей у Стародавньому світі, зумовлювала і ситуацію, і мотивацію, і дію, і післядію. При цьому ситуативний аспект учинку своїм фатумом визначав усі наступні компоненти вчинку за змістом. Іншими словами, ніякого нового змісту в мотивації, дії і післядії порівняно зі змістом ситуації не існувало.

Три наступні культурні епохи в своїх психологічних теоріях головний акцент роблять на мотивації. Порівняно з ситуацією вона має новий зміст. Психологів, культурних діячів найбільше цікавить мотиваційний бік учинку, боротьба мотивів, прийняття рішення, формування мотиву як такого. Це зумовлює відповідне бачення і тлумачення психіки в цілому. Зміст досліджень психіки в XIX й XX ст. визначається головним чином приматом принципу дії і післядії. Сама дія тлумачиться як той фунт, на якому виникають психічні здатності людини. Післядія характеризується тим, що визначає установку на наступну дію. Формою цієї установки виступають смисл життя і, як наслідок, життєва стратегія.

Ситуативний рівень у становленні психологічних знань.

Цей рівень має три градації: ситуація значень, ситуація конфліктна, ситуація колізійна. Головна суперечність ситуативного рівня полягає в тому, що ситуація водночас залежить і не залежить від людини.

Вже ситуація значень у своїй психологічній основі виявляє таку свою подвійність. У першому випадку маємо фаталістичне тлумачення вчинку. Проте людина здійснює прорив у фаталістичній визначеності своєї поведінки, протиставляє їй ініціативу, зокрема відношення магії, хоч остання й передбачає фаталістично нерушимий всеохоплюючий зв'язок світових подій. Фатум і магія передбачають значення, яке формує цей початковий рівень психологічних поглядів. Якщо все у світі пов'язане між собою, наперед визначене, то будь-яка подія може бути знаком, що вказує саме на цю залежність і цей зв'язок. Ритуали, пов'язані з народженням, віковими ініціаціями, шлюбними відносинами, вихованням підростаючого покоління, смертю, способами поховання людини, покликані забезпечити виживання роду, його благополуччя.

Людина вірить, що на основі фатуму або магічних дій відбуваються певні процеси перетворення предметного світу. Воно найбільше стосується його видимих форм, які вільно переходять одна в одну, безпосередньо пов'язуючись між собою. Будь-який предмет може бути перетворений на будь-який інший. Виникають уявлення про метаморфози предметного світу, що передують уявленню про єдність природних форм.

Зміна зовнішніх предметних форм у метаморфозах не зачіпає внутрішню суть предмета; вона залишається незмінною і лише знаходить собі нове втілення. Незмінною у метаморфозах залишається душа. Вона переходить з одного тіла в інше, близьке за ходом метаморфози. Такий перехід було названо метемпсихозом. Душа уявляється як сутність, що має незалежне від тіла існування, маже вільно входити в нього і залишати його. Виникає питання про залежність між тілом і душею. Розкриття цієї залежності пов'язується з пошуками тілесного субстрату душі. Як такий субстрат уявляли дихання, кров, серце, нігті, волосся, тінь тощо. Нарешті, анімізм як уявлення про загальну одушевленість світу завершує коло понять міфологічної психології.

Багатоманітні форми уявлень про природу душі за панування міфологічного світогляду лише виражають відношення між фатумом, магією та абсолютизованим ситуаційним значенням. Одночасно людина виявляє подвійність його, адже фаталістичні й магічні передумови змушують її усвідомити світ і свою природу як сповнені конфліктних відношень.

Конфліктна ситуація як принцип тлумачення психологічних знань у Стародавньому світі.

В довколишній природі, в самій собі людина насамперед помічає поляризовані, контрастуючі сутності. Стародавні психологічні вчення розглядають такі поляризації: вчинок — ритуал, нірвана — потяг до чуттєвого світу, національне — вселюдське, макрокосмос — мікрокосмос. Похідні протиположення виражаються в поняттях: природжене — набуте, атоми — порожнина, вологе — сухе, форма — матерія, елементи світу (повітря, вода, вогонь тощо) — відповідні чуттєві якості, природна обдарованість — навченість, життя — смерть, смерть — безсмертя, еманація — екстаз, душа світова — душа індивідуальна.

Усвідомлюючи ці поляризації, людина опиняється в конфліктній ситуації, керується відповідними мотивами й діє відповідно до них. При цьому мотивація та дія, а також післядія не мають принципово нового психологічного змісту, порівняно з тим, що закладений у самій ситуації. Тому мотивація, дія та післядія на цьому рівні розвитку психології ситуативні за своїм характером і змістом. Якщо ритуал підтримує людську спільноту, то будь-яке порушення ритуалу, нехтування ним несумісні з перебуванням у даній спільноті.

Ідея поєднання поляризованих світових сутностей ще не отримала достатньої психологічної інтерпретації. Буденна свідомість сприймає їх як дані природою, богами, надприродними сутностями (демони та ін.) і лише намагається