Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Історія розвитку юридичної психології

Історія розвитку юридичної психології

Незважаючи на те, що юридична психологія — одна з порівняно молодих галузей психології, застосування психологічного знання з метою забезпечення правосуддя й інших напрямків правоохоронної діяльності бере початок у далекій давнині. В античному і середньовічному процесі основним доказом було особисте визнання підозрюваного. Це визнання, як основний доказ, добувалося будь-якими шляхами, у тому числі з використанням катувань, в основі яких лежали узагальнені емпіричні дані, побутова психологія. Щоб змусити людину давати показання, спеціально створювалася шокова ситуація, яка провокувала до вираження певних почуттів та певного відношення до розслідуваної події.

На зміну феодальному середньовічному пошуковому процесу приходить буржуазний процес із властивою йому гласністю. Важливого значення набувають показання свідків і дані про особистості підсудного, потерпілого позивача й відповідача. Безумовно, і тут для правильної оцінки зацікавлених осіб з'являється потреба у використанні психологічного знання.

Про необхідність враховувати психологію злочинців у XVIII ст. висловлювався І.Т. Посошков, який пропонував різні способи допиту обвинувачуваних і свідків. Він пояснював, як деталізувати показання лжесвідків, щоб одержати певний матеріал для їхнього викриття, рекомендував класифікувати злочинців. М.М. Щербатов, історик і філософ, вказував на необхідність знання законодавцем "людського серця" і створення законів з урахуванням психології народу. Він одним з перших підняв питання про можливості дострокового звільнення злочинця і необхідність залучати осіб позбавлення волі до робіт.

В.Ф. Ушаков розкривав психологічні умови впливу покарання на злочинця. Головним він вважав приведення злочинця до каяття.

Поширення ідеї виправлення й перевиховання злочинця призвело до застосування права у психології як наукового обґрунтування цих проблем, над якими на початку XIX ст. в Росії працювали Т. Д. Лодій, В.К. Елпатьсвський, Г.С. Гордієнко, Х.Р. Штельцер та інші вчені.

Однак загальна психологія, яка носила в той час умоглядний характер, не могла навіть у союзі з кримінальним правом розробити' наукові критерії й методи вивчення людської особистості.

Значна кількість робіт, присвячених юридичній психології, з'явилася при проведенні правової реформи останньої третини XI ст. Це роботи І.С. Баршева "Погляд на науку кримінального законодавства", К.Я. Яневич-Яновського "Думки про кримінальну юстицію з погляду психології й фізіології", О.У. Фрезі "Нарис судової психології", Л.Е. Владимирова "Психічні особливості злочинців по новітніх дослідженнях" і деякі інші. У зазначених роботах висловлювалися ідеї чисто прагматичного дослідження психологічних знань у конкретній діяльності судових і слідчих органів.

Кінець XIX і початок XX ст. пов'язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії й ряду юридичних дисциплін. Ряд вчених, які представляли ці науки в той період, займали передові, прогресивні позиції (І. М. Сєченов, В. М. Бехтерєв, С. С. Корсаков, В. П. Сербський, А. Ф. Коні та ін.).

Розвиток психіатрії й права призвели до необхідності оформлення юридичної психології як самостійного наукового напряму. П. І. Ковалевський у 1899 р. порушив питання про розмежування психопатології й правової психології, а також введення цих наук у курс юридичної освіти.

Приблизно в цей же період розгорнулася боротьба між антропологічною і соціологічною школами кримінального права. Родоначальником антропологічної школи був Ч. Ломброзо, який обґрунтовував теорію "уродженого злочинця", що у силу своїх природних особливостей не може бути виправлений. Представники соціологічної школи надавали вирішального значення в поясненні причин девіантної поведінки соціальним факторам. Деякі ідеї соціологічної школи несли прогресивні для свого часу елементи.

На початку XX ст. у юридичній психології починають використовуватися експериментальні методи дослідження. Значна кількість робіт цього періоду присвячена психології свідків. Це роботи І. Н. Холчова "Мрійлива неправда", Г. Португалова "Про показання свідків" (1903), Є. М. Кулішера "Психологія показань свідків і судовий наслідок" (1904). На цю же тему були зроблені доповіді М. М. Хом'яковим "До питання про психологію свідка" (1903), О. В. Завадським і О. І. Єлістратовим "Про вплив питань на вірогідність показань свідків" (1904), О. Б. Гольдовським "Психологія показань свідків" (1904).

У вивченні психології розслідування злочинів серйозним кроком було безпосереднє застосування експериментального методу психології. Один із творців цього методу, французький психолог Альфред Біне, першим став експериментально вивчати питання дитячих показань. Він доходить до висновку про те, що: відповіді на запитання завжди містять помилки; з метою правильної оцінки показань у протоколах судових засідань варто докладно викладати й питання, і відповіді на них.

В 1902 р. експерименти по визначенню ступеня вірогідності свідчих показань робив німецький психолог Вільям Штерн. Він стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, порочні, оскільки "забування є правило, а спогад — виключення". Підсумки свого дослідження В. Штерн висловив на засіданні Берлінського психологічного суспільства, і в Європі вони викликали великий інтерес у юридичних колах. Згодом В. Штерн створив персоналістичну концепцію пам'яті, яка мала яскраво виражений ідеалістичний характер. Відповідно до цієї концепції пам'ять не є відбиттям об'єктивної реальності, а виступає лише як її перекручування на догоду егоїстичним інтересам особистості, її індивідуальним намірам, гордості і т. ін. Доповідь В.Штерна викликала бурхливу реакцію й у європейських юристів. Прихильниками В. Штерна в Росії стали професор Петербурзького університету О. Б. Гольдовський і професори Казанського університету О. В. Завадський та О. І. Єлістратов. Вони самостійно провели дослідження і зробили аналогічні висновки. О. Б. Гольдовський говорив: "Психологічні підстави помилок дуже різні, і висновок із зіставлення картини, відтвореної свідком, з дійсністю виходить дуже сумлінний".

У Німеччині питаннями судової психології займалися також О. Ліппман, А. Крамер, В. Ф. Ліст, С. Яффа та інші. З 1903 р. В. Штерн у співпраці з Лістом став випускати журнал "Доповіді по психології показань".

Над питаннями психології показань свідків у Росії працювали також М. М. Хом'яков, М. П. Бухвалова, А. Н. Берштейн, Е. М. Кулішер та ін. У 1905 р. вийшов збірник "Проблеми психології. Неправда й показання свідків ". Багато статей збірника пронизувала ідея про невірогідність показань свідків.

Однак необхідно відзначити, що далеко не всі юристи й психологи того періоду розділяли негативне відношення до показань свідків. Серед них насамперед варто назвати найвідомішого російського юриста О. Ф. Коні. Він різко виступив проти висновків В. Штерна і О. Гольдовського. Він говорив: "Не можна приховувати, що дослідження Штерна вкрай однобічні, не можна також приховувати й той факт, що в сутності це проти свідків, суддів й особливо присяжних засідателів".

Вчені М. О. Лазарєв і В. І. Валицький вказували на те, що положення Штерна не будуть мати значення для практики, що найважливіше зло при показаннях свідків — не мимовільні помилки, а свідома неправда свідків, що поширена більш, ніж прийнято вважати: майже три чверті свідків говорять неправду. Відомий психолог Б. М. Теплов відзначав, що навіть при повній суб'єктивній сумлінності авторів результати психологічних експериментів будуть визначатися теорією, якою вони керуються.

У своїх психологічних дослідженнях В. Штерн та інші вчені проявляли нерозуміння особливостей психічного відбиття об'єктивної дійсності. Так, сутність мимовільної пам'яті вони розглядали як випадковий результат пасивного відображення мозком діючих на нього факторів. Огляд різних теорій пам'яті в психології показав, що "основним і загальним для них пороком є те, що на пам'ять не вивчалась як продукт діяльності, і насамперед практичної діяльності суб'єкта, а також й як особлива, самостійна ідеальна діяльність". Це було однією з основних причин, що породжували як механістичні, так й ідеалістичні теорії пам'яті.

Розвиток суспільних наук породжує прагнення розібратися в причинах злочинності, дати наукове обґрунтування діяльності соціальних інститутів, які займаються її попередженням. Таким чином, у XIX ст. починає складатися новий підхід до вирішення даної проблеми, суттю якого є прагнення розкрити причини злочинної поведінки і на цій основі скласти програму практичної діяльності по боротьбі зі злочинами й злочинністю.

У середині XIX ст. Ч. Ломброзо одним з перших спробував науково пояснити природу злочинної поведінки з позиції антропології. Теорія Ломброзо знаходить послідовників й у наш час. її відображення можна знайти в сучасних теоріях, таких як теорія хромосомних аномалій Клайнфельтера, у фрейдистських і неофрейдистських вченнях про агресію и руйнівні потяги. Очевидно, що якщо додержуватися логіки антропологічної теорії Ч. Ломброзо, то боротьба зі злочинністю повинна здійснюватися шляхом фізичного "знищення або довічної ізоляції засуджених". Такий підхід у поясненні природи злочинної поведінки був підданий серйозній, справедливій критиці вже з боку сучасників Ломброзо, коли злочинність досліджувалась з позицій соціального явища.

У цілому дослідження в галузі юридичної психології мали широкий діапазон. Це не тільки проблеми використання судово-психологічної експертизи, психології дізнання, психологічні проблеми правопорушень, а й проблеми щодо особистості правопорушника, психології судочинства і т. ін. В той час складається ціла школа юридичної психології, яку гідно представляють такі імена юристів і психологів, як О. Р. Ратінов, В. Ф. Пірожков, О. Д. Глото-чкін, О. Г. Ковальов, О. М. Столяренко, В.О. Бакесв, В. Л. Васильєв, О. В. Дулов, К.І. Шихриманян, М. И. Енікеєв,


Сторінки: 1 2