Мітрясова О.П.

Тенденції розвитку екологічної освіти у вищій школі

Історія сучасного етапу розвитку екологічної освіти налічує 25 років. Вперше проблема екологічної освіти була розглянута ЮНЕСКО та Програмою ООН з охорони навколишнього середовища. У 1972 році Стокгольмська конференція з охорони навколишнього середовища прийняла рекомендацію про створення міжнародної програми з освіти в галузі навколишнього середовища. Важливими подіями в історії становлення екологічної освіти стали Міжнародна конференція з екологічної освіти в 1975 році в Белграді, Міжурядова конференція з екологічної освіти 1977 року в Тбілісі. Саме Тбіліська конференція прийняла в своїх заключних резолюціях рішення про впровадження у всіх вищих навчальних закладах курсів з охорони навколишнього середовища обсягом 20 годин.

Отже, в 70-х роках освіта в галузі навколишнього середовища почалась з натуралістичного руху, через пропаганду охорони природи. Як колись з надр біології виникла екологія, так й екологічна освіта акцентувала увагу на біологічних акцентах та загальних ідеях бережливого відношення до природи.

У другій половині 80-х років завдання екологічної освіти набули іншого смислу, це, насамперед, завдання з формування екологічної культури особистості. Йде дослідницький пошук й обгрунтування понять "екологічна культура", "екологічна свідомість" та ін.; конкретизуються цілі, принципи екологічної освіти; з'являються нові методи і форми екологічної освіти.

У 90-х роках почався новий етап розвитку освіти в галузі навколишнього середовища. Значну роль відіграла Конференція ООН в Ріо-де-Жанейро (1992 р.). Ця конференція розширила рамки Тбіліської конференції. Вона задекларувала принцип стабільного розвитку. Було прийнято рішення про впровадження екопросвіти серед всього населення, були переглянуті світоглядні позиції. Конференція в Ріо-де-Жанейро визначила загальні принципи, дотримання яких є обов'язковою умовою переходу кожного суспільства до стабільного розвитку. Загальні принципи доповнені, деталізовані конкретними завданнями в різних сферах, в тому числі й в освітній сфері.

В Україні були розроблені концептуальні основи

екологічної освіти, які грунтуються на основних положеннях Міжнародної стратегії дій в галузі освіти й підготовки кадрів з питань навколишнього середовища, а також на широко визнаній в усьому світі ідеї стабільного розвитку.

Проаналізуємо три основних напрямки сучасного розвитку екологічної освіти у вищій школі. Перший напрямок - це безпосереднє продовження шкільної екологічної освіти. Спеціаліст будь-якої галузі діяльності має володіти певним мінімумом екологічних знань, певним світоглядним, філософським фундаментом для своєї майбутньої діяльності.

До наступного часу світоглядний, філософський фундамент свідомості людини був побудований на позитивістських механічних принципах, які були розроблені в Новий час, починаючи з XVIII ст. За цими принципами людина відокремлена від навколишнього світу і є механізмом серед механізмів; всі існуючі в світі об'єкти є механічними і відокремлені один від одного. У людства поступово створюється менталітет, за яким людина відокремлена від навколишнього світу та всі живі організми екосистеми важливі тільки в зв'язку з їх "корисністю".

Майбутній спеціаліст будь-якої галузі знань повинний мати світоглядний фундамент, за яким людина є активним учасником процесу розвитку біосфери; розуміти, що сучасна світова цивілізація - міцно зв'язаний організм, де локальні процеси впливають на глобальну ситуацію та на локальні процеси в інших регіонах. У силу цього, необхідним є формування у людини таких світоглядних позицій, котрі дали б можливість усвідомити органічну єдність світу, неможливість здійснення дій в одному елементі біосфери без наслідків для інших елементів, часто непередбачених наслідків втручання в складні процеси природи.

Екологічна освіта у вищих навчальних закладах за першим напрямком набула обов'язкового характеру. Незалежно від майбутньої спеціальності студента в навчальних закладах вищої освіти вивчаються багаточисленні курси екологічного напряму. Це "Основи екології", "Соціоекологія", "Основи безпеки життєдіяльності" та ін. Хоча екологічна освіта в Україні має загальнообов'язковий характер, існує маса невирішених проблем. Система екологічної освіти в державі продовжує бути несистематизованою, слабкою концептуально, неефективною.

Часто зміст дисципліни "Соціоекологія" наближається до певного різновиду економічної

географії або продовжує лінію застарілого діалектичного матеріалізму (з деякими поправками з огляду на час і обставини). Обидва різновиди соціоекології ігнорують найістотніше для педагога - людину, орієнтуючись більше на виробничі відносини, природні, територіальні структури тощо.

Зміст дисципліни "Основи екології" часто залучений до біологічного контексту і продовжує лінію загальної біології. Хоча в останні роки з'явилась тенденція відокремлювати екологію від біології і залучати до іншого контексту, також і до гуманітарного. За змістом такі курси екології являють собою еклектичне зібрання різних речей.

Останнім часом у вищих навчальних закладах України активно вивчається обов'язкова дисципліна "Безпека життєдіяльності", часто зміст якої повторює курс цивільної оборони з деякими поправками на сучасну екологічну ситуацію.

Якщо перший напрямок екологічної освіти в системі вищої школи має універсальний характер, то другий напрямок пов'язаний з видом майбутньої діяльності студента, з його можливостями приймати найбільш раціональні, конструктивні, технологічні або адміністративні рішення на підставі врахування екологічних факторів. Цей напрямок можна назвати еколого-професійним. Підготовка за цим напрямком екологічної освіти має бути різноманітною в залежності від профілю вищого навчального закладу. І така підготовка ведеться в багатьох закладах вищої школи. Сьогодні існує чимало освітніх установ, де впроваджуються в практику навчального процесу різноманітні екологічні курси, удосконалюються форми екологічної освіти, розробляються авторські екологічні програми, проводиться значна робота з екологізації гуманітарних, природничих, прикладних, інженерних та інших дисциплін.

Вважаємо зазначити, що багаточисленна практика екологічної освіти у вищих навчальних закладах узагальнюється і поширюється вкрай недостатньо, вона часто малоефективна і невідома за