Шульц ще на початку 70-х років зазначав: «Оскільки розподіл особистих доходів від звичайного капіталу (власності, що приносить доход) набагато більш нерівномірний, ніж від людського капіталу, та оскільки запас людського капіталу зростає у порівнянні з величиною звичайного капіталу, то за інших рівних умов нерівність у розподілі особистих доходів внаслідок цього скорочується» [3, с. 25]. Таким чином, витрати на освіту грають надзвичайно велику роль з точки зору подолання ринкового розподілу доходів- соціальної нерівності.
Багато дослідників (Е. Хант, Г. Шерман, Г. Джентіс та інші) саме з системою освіти пов'язують досягнення справжнього суспільства добробуту, маючи на увазі перш за все гуманізацію життя та духовне відродження кожного індивіду. Освічені люди більш мобільні та динамічні, що особливо актуально в наш швидкоплинний час у глобалізо- ваному просторі. Вони повинні бути здоровішими, оскільки краще харчуються та стежать за своєю фізичною формою та станом довкілля. Освічені батьки більше дбають про майбутнє своїх дітей.
Таким чином, розвинута система освіти сприяє вирішенню інших проблем - економічних, соціальних, екологічних. Все наведене вище примушує розглядати освіту як найвищий пріоритет в системі державних цілей. Зміну пріоритетів у пос- тіндустріальній економіці можна помітити, аналізуючи державні фінанси. Державні видатки, частка яких у ВВП зростала протягом ХХ ст., прийнято ділити на дві категорії. Перша - це видатки на силові структури та державне управління, друга - на освіту, культуру, охорону здоров'я. У провідних країнах останнім часом їхнє співвідношення становить 1 : 6 [4, с. 33].
Незважаючи на різні моделі постіндустріального суспільства в залежності від ролі держави в економіці (англосаксонської, що тяжіє до неоліберальної урядової ідеології, та континентальної, що сформувалася в руслі дирижизму), в обох випадках економіка виступає соціально-орієнтованою. Все більша частка бюджетних коштів спрямовується на освіту, професійну підготовку та перепідготовку кадрів, охорону здоров' я.
Втім, це зовсім не означає відсутності багатьох невирішених проблем освіти. «Криза університету» є предметом національних дискусій в Німеччині, Франції, США. До числа основних проблем системи вищої освіти США (що вважається багатьма найкращою у світі та еталоном для інших країн) відносять відносно низьку якість освіти в багатьох, особливо державних університетах, високу вартість освіти, менше охоплення системою вищої освіти представників етнічним меншостей, нестачу викладачів з ряду дисциплін.
Поглянемо на проблеми вітчизняної освіти. Їхня актуальність всіляко посилюється тією обставиною, що протягом 2000-2005 років (років економічного зростання!) частка людського капіталу у національному багатстві України знизилася з 55,7 % до 46,7 % [5, с. 66].
Прагнення дослідити вплив на економічне зростання людського капіталу може призводити до несподіваних результатів - із зростанням частки учнів загальноосвітніх закладів України у 1993-2006 рр. темп економічного зростання зменшувався [6, с. 26-27]. Втім, звісно, цей чинник не є достатньо впливовим та й період трансформації української економіки - не найкращий для подібних узагальнень. Але навіть використання інших підходів та моделей призводить до висновку, що людський капітал впливає на економічне зростання в Україні не безпосередньо (через підвищення рівня продуктивності праці), а опосередковано (через позитивні зовнішні ефекти - поширення знань у всій економіці, створення передумов для використання прогресивних технологій) [6, с. 30].
Рівень продуктивності праці в Україні у рази (майже на порядок) відстає від рівня продуктивності праці в країнах з постіндустріальною економікою. Як це можливо в країні, де більша частка молодих людей охоплена вже не тільки середньою, а й вищою освітою?
Зосередимо увагу саме на вищій школі. Спочатку трохи історії. Загальновідомо, що коли свого часу американці усвідомили, що відстають від Радянського Союзу в дослідженні космосу, вони прийшли до необхідності зосередити зусилля на удосконаленні не промисловості, а масової освіти. Але незважаючи на світове визнання, багаторічний досвід, освітні традиції та високу педагогічну культуру, радянська освіта потребувала серйозних реформ.
Взагалі освіта - це сфера суспільного життя, яка приречена на перманентне реформування. Як правило, через кожні 20-25 років навіть в умовах стабільного стану, без трансформаційних криз, система освіти має оновлюватися [7, с. 86]. У нашому випадку кардинальні зміни були спричинені, у першу чергу, ринковими перетвореннями.
За радянських часів до 1988 р. вищі навчальні заклади зараховувалися до непродуктивної сфери, яка практично повністю фінансувалася за рахунок державного (або галузевого) бюджету. Починаючи з 1989-90 рр., у ході кампанії переходу на повний госпрозрахунок на сферу вищої школи також почало поширюватися часткове самофінансування за рахунок позабюджетних коштів.
Ця тенденція поступово набирала силу у вже незалежній Україні. У 90-ті рр. з поглибленням трансформаційної кризи частка позабюджетних коштів продовжувала зростати та поступово оформився недержавний сектор вищої школи. Взагалі, основну роль зіграло навіть не захоплення урядовців неоліберальною доктриною з її проповіддю використання ринку як універсального засобу, який виліковує всі сектори економіки, в тому числі, й ті, що традиційно сприймаються державною сферою, - як освіта. Основну роль зіграла прозаїчна нестача коштів, гаслом 90-х було: «Виживайте як можете».
Поширення ринку на сферу освіти викликало спочатку стрімке зростання кількості недержавних вищих навчальних закладів, але з часом почався процес комерціалізації вже державних університетів. Врешті-решт державні вищі навчальні заклади виграли у комерційних ринок платних послуг. На державному рівні, все більш популярною ставала точка зору, що вища освіта дає віддачу перш за все особі, а потім вже суспільству,