При цьому передбачалося, що ринковий освітній сектор дозволить розширити можливості задоволення потреб населення у вищій освіті. Більше того, співіснування двох секторів сприймалося як зростання конкуренції на ринку освітніх послуг з усіма позитивними наслідками. Наслідки не примусили себе довго чекати, але дії славнозвісної «невидимої руки» призвели до зовсім інших результатів.

Тут можна провести паралель з іншими сферами. У 90-х рр. на перших порах ринкових перетворень головна увага реформаторів у постсоціалістичних країнах, як правило, приділялася проблемам макроекономічної стабілізації (лібералізація економіки, приватизація, антиінфляційна політика). Що ж до необхідності мікрорегулювання, то доволі поширеною була ілюзорна уява про автоматичну дію «невидимої руки» ринку в умовах ліберальної економіки. Так, вважалося зайвим проведення промислової (структурної) політики, тим більше, що вона була дискредитована командною економікою. Але наступні роки довели всю марність подібних сподівань.

У 1991 р. чверть української економіки припадала на базові галузі - металургію, хімічну, енергетичну, паливну промисловість - найбільш капітало-, енерго-, працемісткі та до того ж екологічно шкідливі. Це добре усвідомлював вітчизняний політикум, зробивши висновок: «без глибинних структурних перетворень в української економіки немає перспективи». Але здійснення цих перетворень було перекладено на закони ринку. Як наслідок, наприкінці 90-х рр. частка цих галузей не тільки не зменшилася, а й зросла до 60 % [8, с. 11].

Якщо криза в ринковій економіці сприяє покращенню галузевої структури та відновленню економіки, то в трансформаційній - навпаки нагромаджує та консервує глибокі структурні диспропорції. Це відбувається через те, що створення основ ринкової економіки потребує серйозних інституціональних зрушень, а ніяк не обмежується досягненням фінансової стабілізації та очікуванням автоматичної саморегуляції. Таким чином, на власних помилках довелося переконатися, що уряд має брати на себе мікроекономічне регулювання, тобто якимось чином регулювати дії - заохочувати, підтримувати або стримувати економічних суб'єктів. До аналогічного висновку можна прийти і аналізуючи сферу освіти.

В останні 10-15 років у зв'язку з вивченням процесів у країнах з перехідною економікою набуло поширення та актуальності поняття «інституціональна пастка». В англомовній літературі це поняття використовується частіше не як «institutional trap», а як ефект блокування - «lock-in effect». За Д. Нортом це означає, що рішення, яке прийнято, важко скасувати [9, с. 90], тобто це певна неефективна стала норма (неефективний інститут), що самопідтримується. Доводиться констатувати, що основні хвороби вітчизняної вищої школи, що були отримані в ході її комерціалізації, набули вигляду таких пасток.

Питання, навіщо та як вчаться всі ці люди, без перебільшення, набуває сьогодні державного значення.

Ринок освітніх послуг дуже чуйно реагує на кон'юнктуру, - як правило, пропонується отримати освіту за спеціальностями, що користуються найбільшим попитом. Мода на економіку, менеджмент, право не проходить донині. У ринкової саморегуляції є й інший бік - навчальні заклади приречені проводити політику всілякого збереження та примноження кількості студентів, які сплачують за навчання.

Подібна масовість вищої освіти залишає економіку без «синіх комірців». Звертає на себе увагу і зміна співвідношення кількості студентів закладів І-ІІ та ІІІ-ІУ рівнів на користь останніх. Наскільки це відповідає потребам ринку праці та економіки загалом? Але про це трохи згодом, а поки можна сформулювати першу інституціональну пастку - конфлікт між потребою освітнього

Масовість. Останні 15 років ми могли спостерігати екстенсивне зростання в сфері вищої освіти. Кількість студентів у вищих навчальних закладах ІІІ-ІУ рівня акредитації, зменшувалася лише протягом першої половини 1990-х років, але з 1994/95 навчального року впевнено зростала аж до 2008/09 навчального року, коли далися в знаки демографічні проблеми. Наголошення на кількості вищих навчальних закладів в Україні давно стало вже загальним місцем (табл. 1). Таким чином, вища освіта перетворюється на обов'язковий атрибут сучасної людини.

бізнесу розширюватися та необхідністю забезпечення якості освіти. Цей конфлікт має наслідком безпрецедентне падіння якості вищої (втім й іншої) освіти.

Падіння рівня освіти. Цілком природно, що масовість виключає елітарність. Ще у радянські часи у ВНЗ вступали 17-18 % випускників середніх шкіл. Якщо студентами має можливість стати більша частка випускників шкіл, середній рівень абітурієнтів природно знижується. Конкурс перетворюється на фарс. Бюджетні місця заповнюють якщо не протеже представників наглядової ради, то абітурієнти за соціальним статусом - інваліди та сироти.

За умов загального низького рівня знань залишається їх певна диференціація - поряд із задовільними оцінками, які доводиться ставити одним (політика збереження студентів), інші заслуговують на відмінні. Але таким чином, відмінники та червоні дипломи дуже часто не відповідають потрібному рівню. До того ж перед студентом, який «іде» на червоний диплом, на старших курсах «вмикається» зелене світло - відмінні оцінки ставляться автоматично, навіть якщо на них явно не заслуговують. До речі, це старі добрі традиції з радянських часів - ті неформальні норми, що надзвичайно живучі, ті деталі, в яких криється диявол.

Принциповість є чимось абсолютно зайвим та відчужується, оскільки не відповідає загальним тенденціям. Численні перескладання (з точки зору викладача) втрачають сенс, адже відрахування за незнання означає для навчального закладу передусім зменшення запланованих надходжень.

Аналогічно і залучення в сферу освіти все більшої кількості викладачів не сприяє підвищенню загального рівня викладання. Навіть, якщо взяти до уваги, що зростання викладацького корпусу не пропорційно зростанню кількості навчальних закладів - адже викладачі як багатоверстатники працюють