Це відбивається і на якості навчальних програм та навчальних курсів. Викладачі, як ті, що мають безпосереднє відношення до їх укладання, так і ті, хто повинні їх дотримуватися, не мають можливості (і потреби - за умов такої аудиторії) познайомитися з іноземною літературою, новими науковими концепціями, відкриттями у свій галузі, як наслідок - не переймаються та спрощують процес викладання.

За словами Є. Балацького, за умов комерціалізації вищої освіти утворюються «університети-мутанти», які здійснюють «воістину віртуозну інституціональну мімікрію, намагаючись відповідати всім формальним правилам та нормам при порушенні самого духу вищої освіти» [10, с. 30] - ще один приклад інституціональної пастки.

Про сталість подібних норм непрямо свідчить той факт, що в Україні досі максимально ускладнена процедура підтвердження документів про освіту, які отримані за кордоном (система нострифікації) [11]. Хоча Україна, як і будь-яка інша держава, зацікавлена в тому, щоб якнайбільше подібних фахівців поверталися працювати додому. Система відштовхує собі не подібних.

Масовий непрофесіоналізм. Ця ознака сучасного українського суспільства є природним наслідком існуючої системи освіти. Вона пояснює те відставання в продуктивності праці від країн з розвинутими економіками, що зберігається, незважаючи на охоплення освітою все більшої частки населення. Вона унеможливлює той позитивний ефект, який слід було б очікувати від поширення знань в суспільстві.

Масовість вітчизняної вищої освіти та її продукту - непрофесіоналів - значно збільшує трансакційні витрати, перш за все, витрати виміру. Адже наявність у людини диплому про вищу освіту і навіть про науковий ступінь не гарантує справжньої освіти - кого дивують в нашому суспільстві неписьменні високопосадовці?

Реалії життя примушують погодитися з гіпотезою про те, що причина толерантного ставлення українського суспільства до корупції закладається безпосередньо в процесі здобуття освіти. Тільки на перший погляд виглядає дивним той факт, що всупереч загальносвітовій тенденції показник корумпованості в Україні не знижується при зростанні освітнього рівня. Взагалі за існуючого рівня освіти Україна має перебувати серед 30 найменш корумпованих країн світу, а не посідати за підсумками 2009 р 146 місце (за даними агенції Transparency International) [12]. Освіта не робить жодного внеску в подолання корумпованості суспільства в нашій країні. Навпаки, поширене переконання, що саме у вищій школі відбувається інституалізація хабаря [13, c. 59]. Важко заперечити, що систему освіти слід реформувати таким чином, щоб вона виконувала своє призначення ефективного генератора людського капіталу, а не була «інкубатором» корупційних відносин, якою є зараз.

Наведені вище проблеми не є чимось абсолютно специфічним для України. Їх можна спостерігати в країнах, що мають спільне з нами радянське минуле і де побудова ринкової економіки так само супроводжувалася комерціалізацією освіти. Так, російські економісти ставлять руйнуючу силу корупції поряд з другою, не менш руйнуючою хворобою - масовим непрофесіоналізмом, відзначаючи, що якість освіти дипломованої маси після 1991 року різко погіршилася [14].

Черговим приводом для здивування може видатися той факт, що непрофесіонали з дипломами в масі своїй можуть знаходити собі роботу, тобто пропозиція непрофесіоналів відповідає попиту на них.

Примітивний ринок праці. Загальновідомо, що попит на працю є похідним, він залежить від попиту на кінцеву продукцію. Відсутність мікро- економічного регулювання, структурної політики, про що вже згадувалося, даються взнаки. Сучасній українській економіці властива переважно сировинна спеціалізація експорту, в структурі переважають галузі первинної переробки, інвестиції вкладаються в галузі, що засновані на третьому та четвертому технологічному укладах (за наявності у світі п'ятого та шостого).

Як наслідок, на ринку праці формується попит на представників відповідних галузей та сфери послуг, тож не вимагається особливих знань та навичок. Хоча потреба мати диплом про вищу освіту при цьому не зникає, а з часом лише посилюється. Вимога цього формального атрибуту працівника є ще однією неформальною нормою, негласною настановою, що зберігається як традиція ще з радянських часів.

Але головне, що примітивний ринок праці не створює стимулів для отримання повноцінної освіти. Завзятість, наполегливість, креативність не потрібні. Знання не потрібні. Риторичне питання - яке відношення має все це до економіки знань?

Щоб мотивувати студента, потрібно створити економіку, яка буде вимагати кваліфікованих фахівців. Ця задача виходить за межі сфери вищої освіти, але її так само не можна вирішити без активної участі держави.

А поки що в економіці домінують перекручені, помилкові стимули. Батьки намагаються всіма силами дати дітям вищу освіту. Вони витрачають немало за мірками пересічного українця грошей, сплачуючи за неякісну, як правило, освіту замість того, щоб допомогти дітям знайти себе, використовуючи справжні здібності та власні порівняльні переваги. Гроші йдуть на те, щоб їхні діти поповнили армію вітчизняних непрофесіоналів або українських заробітчан, що виконують некваліфіковані роботи за кордоном.

Важливість правильної мотивації важко переоцінити. Загальновідомо, що подібно законам природи, економічні закони також об'єктивні. Але вони не виконуються з такою точністю, як закони фізики, а діють як «закони великих чисел» через те, що проявляються через поведінку людей. Люди складніші за фізику. Можна передбачити поведінку більшості людей, але завжди залишається можливість нехарактерної поведінки окремих осіб. Подібні проблеми, як правило, стають на заваді проведення державної політики. І цьому можуть допомогти правильні спонукальні мотиви - адже люди, організації та системи