Ми запозичили в західних країнах гнучку систему вищої освіти (бакалавр, магістр). Це було зроблено всупереч попередній жорсткій системі вибору фаху на все життя практично одразу після школи. На противагу цій системі, західна дозволяє маневрувати при виборі професії, коригувати спеціалізацію, беручи до уваги власні переваги або враховуючи зміни ринкової кон'юнктури. Але ступінь бакалавра досі сприймається в нашому суспільстві як дещо неповноцінне (незважаючи на його споконвічне значення - «увінчаний лавром»).

Подібні зміни сталих неформальних норм є доволі складною задачею. Але насамперед необхідно відшукати потрібну пропорцію участі держави та приватної особи в нагромадженні людського капіталу. Навіть без складних математичних підрахунків можна було б передбачити, що при отриманні середньої освіти найбільш ефективною та справедливою в соціальному плані буде модель, що передбачає практично повне державне фінансування. Для отримання ж вищої освіти доцільно більшу частку вартості навчання покладати на державу, залишаючи меншу індивідам [1, с. 7-8].

Безумовно, існує багато невирішених суміжних проблем. Втручання держави автоматично створює нові проблеми, пов'язані з «фрірайдерською» поведінкою споживачів, бюрократизацією, зловживанням владою та іншими відомими проявами «фіаско уряду». Для фінансування освіти потрібні чималі кошти, формування яких в нашій країні значно ускладнене через плоску шкалу оподаткування та суттєву частку тіньової економіки.

У такому випадку державі слід почати з інвестування коштів у студентів, які мають кращі здібності. Навіть за браком фінансових можливостей саме держава має докладати зусиль (не покладаючись повністю на ринок) на створення системи, що дозволить здібним, але небагатим, отримувати фінансування з інших джерел. Це мають бути різноманітні схеми надання допомоги на пільгових умовах, що буде повертатися по мірі нагромадження людського капіталу.

Всі зміни в сфері української освіти останніх часів аж ніяк не претендують на віднесення до реформ (хіба що «контрреформ»), а основне їхнє призначення - відволікання уваги суспільства від головних проблем. Останнє рішення про врахування середнього балу атестату при вступі до ВНЗ повністю перекреслює ідею профілізації та знову підживлює корупцію.

Немає єдиної універсальної космополітичної системи освіти. Вона обов'язково повинна мати певний національний колорит. У різних країнах не припиняються пошуки шляхів удосконалення існуючої системи. Цікаво, що при наявності різних систем управління освітою (спрощено їх можна поділити на централізовану та децентралізовану) спостерігаються і різні вектори реформування.

Так, в країнах, що відомі своєю децентралізацією в системі освіти (США, Велика Британія, Німеччина, Данія), відбувається рух убік централізації - дедалі слабшають повноваження місцевих органів та відповідно посилюється роль держави.

З іншого боку, для країн з доволі централізованою системою управління (їх значно менше - Франція, Швеція) характерною тенденцією останніх часів є прагнення подальшої децентралізації, розширення впливу місцевих органів, передачі певних повноважень від держави на місця. Втім держава залишає за собою основну відповідальність за стан та розвиток освіти. Потрібно нове розуміння змішаної економіки [15].

Комерціалізація вищої школи, включення її в орбіту дії основних ринкових законів не правомірні без чіткого усвідомлення специфічності цієї сфери. За визначенням освіта не є ринковим сектором. Навіть за умов повної децентралізації управління освіта виконує чисто державні функції. Дуже корисно засвоїти, навіть висунути в якості національної ідеї: саме сукупний людський капітал - все, що ми знаємо та вміємо як українці, - визначає рівень добробуту нашого суспільства.

Все написане вище засноване на інтроспекції та максимально очищене від суб'єктивних емоцій.ЛІТЕРАТУРА

Майбуров И. Эффективность инвестирования и человеческий капитал в США и России // МЭиМО. - 2004. - № 4. - С. 3-13.

Макбурни Г. Глобализация: новая парадигма политики высшего образования // Высшее образование в Европе. - Т. XXVI. - 2001. - № 1. - С. 46-55 [Электронный ресурс]. - Режим доступа: technical.bmstu.ru/istoch/reforma/ glob.doc.

Schultz T. Human Capital: Policy Issues and Research Opportunities. N.Y. - 1972.

Осадчая И. Постиндустриальная экономика: меняется ли роль государства // МЭиМО. - 2009. - № 5. - С. 31-42.

Шумская С.С. Национальное богатство: методологические подходы и оценки по Украине // Экономическая теория. - 2006. - № 4. - С. 62-76.

Радіонова І. Економічне зростання з участю людського капіталу // Економіка України. - 2009. - № 1. - С. 19-30.

Междисциплинарный научный семинар «развитие образования на пути становления экономики знаний»: материалы дискуссии // Вестник Московского университета. Серия 6. Экономика. - 2008. - № 5. - С. 86-114.

Гальчинський А. Відновити дієздатність держави // Економіка України. - 2000. - № 8. - С. 8-14.

Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. - М: Фонд экономической книги «Начала», 1997. - 180 с.

Балацкий Е. Институциональные конфликты в сфере высшего образования // Свободная мисль - ХХІ. - 2005. - № 11. - С. 23-38.

Хазан Я. Чи потрібні Україні випускники Прінстона, Оксфорда і Сорбонни, або Як МОН України викриває нелегалів в інших країнах // Дзеркало тижня. - № 17(797) 30 квітня - 14 травня 2010.

http://www.transparency.org/publications/gcr/gcr 2009.

Скрипник А. Освіта, індекс сприйняття корупції та мотиваційні моделі корупційної поведінки // Економіка України. - 2010. - №2. - С. 59-71.

Любимов Л. Страна непрофессионалов // Ведомости. - 11.03.2010. - № 42 (2560) [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.vedomosti.ru/newspaper/article/2010/03/11/227747.

Грінберг Р. Держава в економіці знань // Економіка України. - 2009. - № 10. - С. 28-39.