У психолого-педагогічній науці проблема саморозвитку не нова. У фокусі дослідження вчених перебували різні аспекти проблеми, і це пояснює те, що психологічний підхід є найбільш диверсифікованим. «Важливість бути справжнім суб' єктом свого життя, визначення саморозвитку як фундаментальної здатності особистості [4; 10], як якісної зміни бачення світу, самого себе, своєї ролі в ньому [16], як свідомої зміни або такого ж свідомого прагнення зберегти незмінним своє «Я» [20] являє собою загальне тлумачення терміна «саморозвиток», яке характерне для психологічного підходу. Виокремлення складових психологічного підходу дозволяє розробити більш чітку класифікацію поняття. Зазначимо, що психологічний підхід включає в себе діяльнісний, потребо-мотиваційний, конгруентний та трансферно- особистісний, який, у свою чергу, складається з якісно-особистісного та трансферного.

Представники якісно-особистісного підходу (В.Г. Белінський, Е.І. Ісаєв, С.Г. Косарецький, В.І. Слободчиков, М.А. Костенко, В.Г. Маралов, О.П. Слободян, Н.В. Калініна) описують саморозвиток як характеристику особи, розглядають його як здатність особистості до змін. В. Г. Маралов вважає, що саморозвиток - це фундаментальна здатність людини ставати і бути справжнім суб' єктом свого життя, перетворювати власну життєдіяльність на предмет практичного перетворення, визначається здатністю здійснювати особистісний вибір на основі пізнання себе [10, с. 125].

Основою трансферного підходу є розуміння саморозвитку як перебудови внутрішнього світу людини, що призводить до принципової зміни світогляду. Наприклад, Г.А. Цукерман розглядає саморозвиток як свідому зміну і (або) таке ж свідоме прагнення зберегти незмінною свою Я- самість. Цілі, спрямування, засоби цих змін визначаються самостійно [20, с. 24].

Р.Н. Файзуллін вважає, що самовиховання і саморозвиток можуть бути представлені як безперервне розширення об'єму і змісту самосвідомості, тобто включення в сферу свідомого все більшої кількості життєвих функцій людини, її звичок і психічних станів [19, с. 84]. Цей підхід до феномена, що вивчається, знайшов відображення в працях таких науковців, як К. Маркс, Ф. Енгельс, Р. Маркузе, М. Хайдеггер Р.Н. Файзуллін, Г.А. Цукерман, О.В. Суворов, І.Д. Єгоричєва, М.О. Бердяєв, С.Л. Франк, М.К. Мамардашвілі, В.П. Зінченко, Л.В. Клімова.

Потребо-мотиваційний підхід, представником якого є М.О. Бердяєв, розглядає саморозвиток як «потребу людини, яка прагне до самозвільнення, оволодіння собою», вважає саморозвиток «духовно- практичним самоперетворенням з метою повноти індивідуального самовираження і соціального служіння» [11, с. 8].

Діяльнісний підхід об' єднав таких науковців, як В.І. Андрєєв, Г.О. Балл, О.Г. Сухоленова, О.П. Слободян, В.Н. Івченко. Вони розглядають саморозвиток як певну внутрішню активність, вид творчої діяльності, що «зумовлює продуктивне особистісне зростання» [17, с. 100].

К.Я. Вазіна, М.К. Мамардашвілі, Суворов О.В. представляють точку зору, яка знайшла відображення в конгруентному підході, основна ідея якого полягає в тому, що шлях саморозвитку - це гармонізація відносин з собою і з навколишнім світом. М. Мамардашвілі розглядає саморозвиток як акт збирання свого життя в єдине ціле, як організацію своєї свідомості в одне ціле [14, с. 129]. Сутність будь-якого саморозвитку, на думку О.В. Суворова, полягає в якісній зміні бачення світу, самого себе, своєї ролі в ньому, перебудові не тільки відносин зі світом, спілкування з іншими, з самим собою, а й у вчинках, які суб' єкт починає активно практикувати [16, с. 21-57].

К.Я. Вазіна виділяє два механізми саморозвитку: внутрішній та зовнішній. Внутрішній - відносини з самим собою, зовнішній - відносини зі світом. Для успішної побудови відносин з оточуючим світом людина спершу має навчитися будувати відносини з собою. Саморозвиток - це процес побудови відносин (стійкості - нестійкості, хаосу - системності, життя - смерті, минулого - майбутнього, волі - неволі, духовного - матеріального, інтелекту - емоцій, індивідуального - соціального) [14, с. 153].

Всі вищенаведені визначення та підходи ґрунтуються на розумінні саморозвитку як цілісного поняття в широкому розумінні, що передбачає наявність його складових, але існує і протилежна точка зору. Так, М.Л. Князєва розглядає саморозвиток як одну з функцій самоосвіти, як удосконалення особистісного бачення світу, своєї свідомості, пам'яті, мислення, творчих якостей [13].

З огляду на викладене, зробимо такі висновки: поняття «саморозвиток» можна розуміти як потребу, інтернальну якість особистості, здатність до змін або вид внутрішньої діяльності, спрямований на досягнення певної мети. Сутність саморозвитку вивчається науковцями на основі різних підходів щодо ключових ознак, зокрема: за ключовим сегментом, за формами саморозвитку, за ракурсом дослідження і за підходами до розгляду феномена. Особлива увага приділяється психологічному та процесуальному аспектам саморозвитку, це дозволяє виділити два комплексні підходи: процесуально-організаційний та психологічний, кожен з яких містить свої складові. У ракурсі нашого дослідження особливого значення набуває думка про можливість впливу на саморозвиток та його педагогічну організацію. Педагогічний процес завдяки індивідуальному підходу і творчому ставленню дозволяє створити зовнішні та внутрішні умови для саморозвитку студента. Зовнішні умови стають стимулом, першим кроком на шляху до саморозвитку і впливають на створення внутрішніх умов.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що при вирішенні проблеми формування готовності студентів до саморозвитку серед запропонованих класифікацій найважливішими вважаємо такі їх компоненти, як: здатність, процес і потреба (з класифікації за ключовими сегментами); усвідомлена форма (з класифікації за формами саморозвитку); особистісно-професійний ракурс дослідження (з класифікації за ракурсом дослідження феномена); процесуально-організаційний підхід, педагогічно організований зовнішній вплив з урахуванням внутрішнього (з класифікації за підходами до розгляду феномена).

Багатогранність проблеми саморозвитку пояснює існування різноманітних, іноді навіть полярних точок зору,