тимчасово забуті у Франції. Перша офіційна школа глухонімих у Франції була заснована в 1760 р. абатом Чарльзом Мішелем де Л'Епе (1712-1789). В основу свого навчання він поклав мову знаків, жестів. У 1756 р. він з почуття милосердя прийняв до себе двох глухонімих сестер, яких навчав за власноруч створеною системою (ця система отримала назву мімічної або французької школи). Невдовзі учнів стало так багато, що йому довелося відкрити школу, на яку він витратив усі свої гроші й час. Абат де Л'Епе є також автором праці «Підготовка глухих та німих шляхом методичних знаків». Вже після смерті абата, у 1791 р., його школа була перетворена на Національний Інститут для глухонімих. Наступником М. де Л'Епе став абат Сікард, автор праць «Теорія знаків» та «Курс навчання», який спочатку відкрив училище для глухонімих в Бордо, а потім був запрошений до Парижа в якості заступника де Л'Епе [3, с. 82-86, с. 90-92].
До кінця Х^ІІ ст. школи для глухонімих було відкрито у Відні, Мадриді, Римі, Неаполі, Ту- рині, Стокгольмі. У 1817 р. було засновано перше училище для глухонімих у Гартфорді, штаті Коннектикут. Французька мімічна школа протрималася в Америці до 60-х років ХІХ ст., після чого на перший план вийшов поєднаний з усним спосіб навчання.
Перше училище для глухонімих в Російській імперії було засноване в 1806 р. у Павло вську з наказу імператриці Марії Федорівни (1759-1828), дружини імператора Павла І. Невдовзі воно було переведене в Санкт-Петербург. Першим шкільним учителем глухонімих в Росії був патер Сиг- мунд, колишній наставник інституту глухонімих у Відні. У 1810 р. директором цього училища став Жан Баптист Клер Жоффре (1774-1824), наставник Паризького інституту глухонімих, один з кращих учнів Сікарда. Серед подальших керівників і фахівців училища були Г. Гурцов, В. Флері, Я.Т. Спешнєв, І.Я. Селезньов, П.І. Степанов, В. Д. Сиповський, О.Ф. Остроград- ський, П.Д. Єнько. Кожен з них вносив щось нове в практику навчання глухонімих дітей, що знайшло відображення в їх працях. Зокрема, В. Флері написав праці «Глухонімі, які розглядаються по відношеню до їх стану та способів освіти, найбільш притаманним їхній природі» (перша самостійна праця про глухонімих російською мовою), «Правила моральності», «Про викладання усного слова глухонімим»; Я.Т. Спешнєв - «А. Бланше, головний лікар Паризького інституту глухонімих та його система навчання глухонімих з тими, хто чує та говорить, у народних школах», І.Я. Селєзньов - «Виклик у глухонімого вимови і читання по губах або положення голосових органів при вимові» [3, с. 119-126]. В училищі викладали Закон Божий, російську та французьку мови, арифметику, геометрію, історію та географію, креслення й малювання, гімнастику. У 1814 р. там було започатковане викладання деяких ремесел (токарне, теслярне, переплітне, швацьке та інші). Для дівчат існував «рукодільний клас» та «зразкова кухня», де вони вчилися вишивати, шити, готувати. До училища приймали дітей у віці від 7 до 12 років, які були поділені на класи. Час навчання тривав 6-10 років. Згідно з уставом щороку мав проводитися публічний іспит із запрошенням світських та духовних осіб, за результатами іспиту друкувався звіт. Тих дітей, які виявляли гарні здібності та поведінку, залишали в училищі в якості викладачів та виховательок; решту призначали у виховні будинки для приготування їжі та прання. Якщо в 1810 р. в училищі навчалося 12 учнів, то в 1877 р. - 210 (132 хлопця та 78 дівчат). У цілому протягом 1810-1910 років в училищі навчалося 2205 дітей, з них успішно закінчили його 1929 осіб [3, с. 80].
За директорства В. Флері в училищі почав переважати усний (німецький) метод навчання, до цього першість віддавали мімічному (французькому). Взагалі першу спробу навчити глухонімих усному, членороздільному мовленню та читанню по губах приписують монаху бенедиктинського ордену Педро де Понсу, який ще в ХУІ ст. вчив глухонімих говорити латиною, грецькою, італійською. Перша школа з цією системою навчання була заснована Томасом Брейдву- дом в Англії, Единбурзі в 1760 р. Найбільш міцні основи усної методики запропонував Самуель Хейнике, який у 1754 р. відкрив Інститут для глухонімих у Лейпцизі, і його методика швидко розповсюдилася в Саксонії та Прусії. У вересні 1880 р. відбувся Міланський конгрес, який запропонував на практиці використовувати лише усний метод навчання [3, с. 117-118].
У середині ХІХ ст. в Росії стало відомо про метод лікаря Паризького інституту глухонімих А. Бланше. У 1836 р. він запропонував навчати глухонімих, не відриваючи їх від рідної сім'ї, разом зі здоровими дітьми. У 1850 р. цей експеримент був запроваджений у десяти школах Франції, однак вже в 1860-ті роки був припинений [3, с. 125]. У Російській імперії дана система не була випробувана в зазначений період.
Крім Санкт-Перетбургу, училища для глухонімих почали виникати і в інших містах імперії, однак їх було небагато, а просувалася справа в основному завдяки зусиллям окремих ентузіастів. Ситуація суттєво змінилася після утворення в 1898 р. Органу опіки імператриці Марії Федорівни про глухонімих. Якщо за рік до утворення Органу опіки існувало 19 шкіл для 1 014 дітей, то на початку ХХ ст. їх було вже 60 з 2 777 учнями [11, с. 85]. Крім загальних