Орган опіки створював також класи для прийдешніх глухонімих дітей (тих, що не перебували під опікою даного органу), де їх протягом трьох годин щоденно навчали усній мові, письму, читанню, лічбі. На 1 січня 1905 р. на таких курсах навчалося 25 дітей [11, с. 87]

Ще одним напрямком діяльності Органу опіки була підготовка кадрів для роботи з глухонімими дітьми. У Санкт-Петербурзі діяли педагогічні курси, на яких у січні 1905 р. навчалося 37 осіб [11, с. 86]. Там викладали загальну та шкільну гігієну, анатомію, фізіологію та гігієну органів слуху, методику навчання глухонімих усному мовленню, російській мові, арифметиці та географії.

У цілому в різних країнах у другій половині ХІХ ст. нараховувалося 446 шкіл для глухонімих з майже 27 тис. учнів, яких навчали близько 2,7 тис. вчителів [12, с. 908].

Перший заклад для навчання сліпих дітей e Російській імперії було відкрито французом Валентином Гаюї (1745-1822) в 1806 р. у Петербурзі. Спочатку він перебував у віданні Міністерства Народної Просвіти, а у 1819 р. перейшов до Імператорського Людинолюбного Товариства. Навчання сліпих дітей прискорилося після заснування в 1881 р. Маріїнського органу опіки для при- зріння сліпих, згодом перейменованого у «Орган опіки Імператриці Марії Олександрівни про сліпих». На початку ХХ ст. у віданні органу опіки було 59 закладів, зокрема 24 училища для сліпих дітей та 2 заклади для навчання дорослих сліпих ремесел [1, с. 76]. Курс навчання в училищах був такий же, як у двокласних міських училищах. Після проходження цього курсу діти вступали до ремісничого відділення, де навчалися плетінню кошиків, стільців, килимів тощо. Тих дітей, які виявляли здібності до музики, навчали грі на роялі, світських та церковних співів, що давало їм змогу в майбутньому заробляти собі на життя. У кінці ХІХ ст. училища охоплювали близько 800 дітей [1, с. 76]. Останні могли перебувати там до 19-20 років, після випуску їм продовжували допомагати.

У той же час у Франції існувало 20 установ для виховання й навчання сліпих дітей на 760 учнів. У 1791 р. подібні установи з'явилися в Англії; у кінці ХІХ ст. там існувало 29 установ на 3 256 учнів. У Німеччині піклування про навчання сліпих дітей почалося в 1806 р., коли В. Гаюї проїжджав через Берлін; у кінці ХІХ ст. там було 33 установи для 2 114 дітей. У Північно- Американських Сполучених Штатах нараховувалося 30 шкіл з 1 992 вихованцями (деякі інститути для сліпих у США поєднувалися з інститутами для глухонімих) [13, с. 473]. Не дивлячись на це, кількість установ для сліпих у західних державах вважалася недостатньою для того, щоб охопити всіх дітей шкільного віку.

Найбільш актуальним у процесі навчання сліпих дітей було питання про шрифти для читання та письма. Їх поділяли на рельєфно-лінійні та рельєфно-крапкові. Взагалі перше письмо для сліпих пов'язують з іменем багдадського вченого Араб-ель-Аміда, яке він створив у 1312 р. У 20-ті роки ХІХ ст. нараховувалося вже близько 200 алфавітів для сліпих [7]. Майже всі вони являли собою збільшені, частіше спрощені, інколи нахилені літери латинського алфавіту і були призначені в основному для того, щоб сліпі могли читати надруковані за допомогою них книги. Можливість писати не передбачалася. Саме тому постала нагальна потреба виробити шрифт, який був би придатним також і для письма. Створювачем першого і найбільш відомого варіанта такого письма став засновник відомого навчального закладу - французького Королівського інституту для сліпих - Валентин Гаюї (1745-1822). Літери висотою близько 15 мм вичавлювалися на вологому цупкому папері між двох натягнутих дротів. Таке письмо отримало назву лінійно-рельєфного, оскільки літери позначалися рельєфними лініями.

Через розмаїття шрифтів навіть на території одного міста могли використовуватися різні, що ускладнювало спілкування сліпих людей між собою, а також робило недоцільним велике тиражування книжок для сліпих. Крім того, книги виходили достатньо громіздкими й коштовними. Тому лінійні шрифти були невдовзі витіснені рельєфно-крапковими. Єдиним лінійним шрифтом, який до нашого часу продовжує використовуватися у Великобританії, США та деяких інших країнах, є шрифт Уільяма Муна (1818-1894), який являє собою спрощені латинські літери, використовується в основному тими, хто втратив зір в уже свідомому віці, тобто був знайомий з формою літер раніше.

У процесі вдосконалення рельєфного письма було встановлено такий психологічний факт: крапкові літери сприймаються значно краще, ніж лінійні. Це сприяло швидкому розвитку крапкових шрифтів. Їх авторами в різні часи були Іоган Вільгельм Клейн (використовував пунктирні лінії), Франциско Лана та інші. Важливий крок на шляху до створення крапкового шрифта зробив Ніколя Марі Шарль Барб' є де ля Серр (17671841), який винайшов т. зв. «нічне письмо» для того, щоб солдати могли вночі, не засвітлюючи вогню, відправляти послання командуванню. Однак французька Академія наук не дала дозволу на використання цього письма у військових цілях, порадивши застосувати його для потреб сліпих. Тоді Барб'є представив свій шрифт студентам Королівського інституту для сліпих, де тоді навчався дванадцятирічний Луї Брайль (18091852). Останній втратив зір