В сучасних умовах найбільш виразно проявляються дві полярні тенденції можливих шляхів розвитку цивілізації [30, с. 510-511]. Перший шлях має назву "глобалізація інформатизації", який висвітлює позицію найбільш розвинених країн світу, перш за все так званої "сімки", - зберегти розподіл всіх країн на три світи, відповідно до існуючого рівня розвитку. Першу групу країн утворюють держави з найвищою інформаційною фазою розвитку як постіндустріальною. Це світова еліта, яка виробляє " знання", тобто "інформацію", та визначає "дози" та засоби передачі цих "знань" всьому останньому людству. Другу групу утворюють країни, які на підґрунті переданого "знання" забезпечують виробництво матеріальних цінностей, які потрібні для забезпечення життєдіяльності всієї цивілізації. Третя група країн виробляє сировину, виконує її первинну, найбільш брудну, обробку та задовольняється мінімально дозволеним рівнем "знання" та життя.

Другий шлях має назву "глобалізація економіки", або "концепція сталого розвитку", який висвітлює можливість розвитку і піднесення у кожній людині інтелектуально- духовного змісту та задоволення обмежених матеріальних потреб всіх людей на планеті. Сучасний рівень науки та технологій дозволяє при існуючих на планеті ресурсах забезпечити людину належним рівнем задоволення її потреб, що втричі перевищує рівень сьогодення [30, с. 511]. Головна перешкода на шляху цього пов'язана з існуючою політичною системою у світі, засобами виробництва, що засновані на бажанні отримувати максимальні прибутки, нерозвиненістю громадського самоусвідомлення, консервативністю системи освіти та низьким культурним рівнем основного населення, неосвіченістю та цілеспрямованим насадженням "цінностей" масової культури.

Ми цілком підтримуємо думку В.С. Соколова, що головна формула та зміст ідеології цього другого шляху - це не стільки розширення можливостей впливу на людину передової освіти, науки та культури, скільки ставлення до влади особистостей, які б максимально могли поєднувати у собі сучасне наукове знання, духовні і моральні цінності та потенціал до активних дій [30, с. 511].

Аналізуючи проблеми освіти і в Україні, і в США, М. Богачевська-Хомяк доводить їх однаковість. Дослідниця звертає увагу на загрозу "штучно знерухомити уявлення, які насправді залежать від певного історичного періоду. Наприклад, національна ідея, релігійність, порядність - поняття, які не є абсолютними, відірваними від практичних повсякденних реалій. Ніхто, проголосивши себе патріотом, не стане ним без конкретних зовнішніх ознак поведінки. Отже, проблема освіти в тому, щоб допомогти дитині осмислити існування та переваги абсолютних вартостей, не зводячи ті вартості до абстракцій, карикатур чи, що, мабуть, найнебезпечніше, - голослів'я" [5, с. 6].

Сучасний університет приречений самим розвитком суспільства бути тим середовищем, що не тільки об' єднує в собі самі знання і засоби їх передачі та здобування, але і яке максимально сприяє самовиробленню та розширенню духовно- інтелектуальних можливостей суспільства [25, с. 15].

Головна формула та зміст ідеології сучасного університету - це визначення та прийняття тези, що поза наукою неможливі підготовка, навчання та формування сучасної освіченої людини, особистості та фахівця у кожній галузі людської діяльності [1, с. 27; 4, с. 77].

Ми поділяємо стурбованість В.Я. Тація, який визначає, що "розумний, поміркований консерватизм завжди був і має бути в системі освіти, яка зазнає великих змін. Можуть змінюватися політична орієнтація, політична, економічна системи, а вища школа має послідовно розвиватися" [32, с. 4].

Характеризуючи процеси, що спостерігаються у вищій школі, наведемо вислів М. Квієк, "що університет, який у сучасній формі був тісно пов'язаний з державно- політичним механізмом ХІХ ст. і який у другій половині ХХ ст. все більше залежав від загального добробуту, поступово почав змінюватися від елітарної до масової і, як зараз вважають, до майже загальної моделі участі" [18, c. 107]. Вчений підкреслює, що "глобалізація спричинила знецінення всіх національних проектів, одним з яких є заклад (національно і державно орієнтований) університету. Якщо за університетом більше не стоять ідеї нації - дух і (національна) культура, то або необхідно визначити нові ідеї, або університет буде приречений здатися на милість всеосяжній логіці захисту прав споживачів. У межах цієї логіки університет, позбавлений сучасної національної і державної місії, існує просто для "продажу" свого освітнього "продукту" як бюрократична освітня корпорація" [18, с. 117].

Як зауважує М.А. Мінаков, за приблизними підрахунками, на освіту витрачається два трильйони доларів, або одна двадцята світового валового внутрішнього продукту [25, с. 8]. Орієнтовно п'ята частина цих видатків припадає на приватний сектор. Корпоративний світ справляє небувалий вплив на систему освіти та формування її пріоритетів. Так, приватний сектор у всьому світі забезпечував освіту підручниками та оплачував навчання через місії, громадські організації чи інші канали. Слід відзначити, що, зробивши крок до комерціалізації, вищі навчальні заклади стають комерційними підприємствами з власними правами [9]. Тобто якщо уряд України в умовах економічної нестабільності та перебудови соціально-економічних відносин змушений скорочувати видатки, то це неминуче веде до послаблення прав, впливу і стимулюватиме приватний сектор. Всі заходи, що роблять вищі навчальні заклади для зростання шансів студентів на привабливу кар'єру на ринку праці, мають прямі економічні наслідки як для кожної особистості, так і для всієї держави