В Україні середньостатистична навчальна програма юридичного навчального закладу викладається через такі дидактичні форми, як лекційні, семінарські та практичні заняття, а також курсові та дипломні роботи. Деякі навчальні заклади, завдяки ініціативному молодому поколінню викладачів, починають доповнювати їх, впроваджуючи більш інтерактивні форми вивчення, як-от ділові ігри, конкурси, дискусії, нарешті сократівський метод - основний дидактичний метод викладання права в США. У цьому напрямі нам ще слід працювати [4].

Слід звернути увагу на те, як вивчають право в німецьких навчальних закладах. Німецькі форми навчання можна поділити на три види. Перший - як і в нас, лекції, на яких практично відсутня взаємодія лектора та слухача; утім, їх відвідування необов'язкове. Студенти слухають ті лекції, які їм цікаві і які, на їх думку, їм будуть потрібні у майбутньому. Другий вид занять - практичні заняття, або «вправи» - передусім з обов'язкових предметів (цивільного, адміністративного та кримінального права), на яких студенти вирішують завдання, проходять тестування. Вони - аналог наших практичних і семінарських занять. Знання перевіряються шляхом самостійного вирішення гіпотетичних фабул, користуючись нормативною базою. Крім того, є й письмові домашні завдання, які студенти повинні детально висвітлити й вирішити самостійно на основі нормативної бази та відповідної літератури. Тести та типові відповіді на письмові завдання згодом обговорюються на заняттях. Кожному студентові слід отримати посвідчення про успішне закінчення кількох подібних занять і пройти двічі такий цикл - на початку та наприкінці курсу навчання. Третій вид занять - навчання у робочих групах з цивільного, адміністративного та кримінального права під наставництвом референдарія - того, хто закінчив курс навчання та склав перший держіспит. Загалом така форма навчання (навчальні робочі групи, консультації) є надзвичайно корисною (оскільки готує випускників до іспитів та практичної роботи) і варта наслідування в Україні [7].

Більшість свого навчального часу німецькі студенти-правники проводять у бібліотеці - «серці» юридичного факультету. Бібліотеки юрфаку (часто називається «юридичний семінар») та університету зазвичай багаті на книжкові фонди, облаштовані сучасними комп'ютерними системами, базами даних тощо. Опісля закінчення курсу університетського навчання випускники складають складний перший держіспит і набувають статусу референдарія. Цей статус, або етап підготовки майбутнього правника, і є істотною різницею між українською та німецькою системою підготовки правників.

Підготовка фахівців-юристів у нашій державі викликає необхідність вирішення безлічі кардинальних і окремих питань. Слід зробити висновок про те, що майбутнє вищої юридичної освіти в Україні твориться за новими організаційними підходами і методичними технологіями, які поглиблюють спеціальну підготовку юристів. На пленумі Ради Спілки юристів України, який відбувся в лютому 2004 року, була започаткована дискусія з двох проблемних питань: професійної підготовки студентів юридичних вузів та надання безоплатної юридичної допомоги громадянам. Під час цієї дискусії прозвучало риторичне запитання: чому значна частина випускників юридичних вузів, які рекомендуються для роботи в судах, не завжди можуть відповісти на елементарні питання, пов'язані із застосуванням права? З приводу цього висловлювалися різні думки, проте більшість учасників дискусії схилилась до думки, що причину слід шукати у співвідношенні теоретичного і практичного компонентів у сучасній юридичній освіті. На їх думку, навчання майбутніх юристів сьогодні не може мати суто теоретичний характер [9].

Дійсно, питання практичної підготовки юристів ставиться не вперше. Воно порушувалося вітчизняними та зарубіжними вченими-юристами і практиками досить давно. Так, на недоліки підготовки юристів за традиційною системою звертали увагу ще в XIX, XX століттях П.Є. Казанський (Одеса), Д.І. Мейєр, О.А. Люблінський, І.І. Янджул, Г.Ф. Симо- ненко (Росія) та ін. Наприклад, Д.І. Мейєр (Казань) ще в XIX ст. зазначав: «І справді, звання юриста, як і звання лікаря, практичне, а тому як практична підготовка учнів до лікарської справи проходить у школі, точно так само практична підготовка юриста повинна здійснюватися там же» [7].

У США термін «клінічна освіта» з'явився в 20-х-30-х роках минулого століття. Це стало відображенням певної тенденції в юридичній освіті, яку представляли члени так званого реалістичного юридичного руху, що складався з групи вчених, які прагнули внести соціальні аспекти у вивчення права. Один із юристів- реалістів Джером Франк написав у 1933 р. статтю під риторичною назвою «Чому б не створити клініку для юристів?». Запропонована юристами- реалістами освітня реформа в цей час була реакцією на негативні наслідки припинення практики для юристів-випускників, оскільки до початку XX століття була забута система підготовки «юристів-підмайстрів», що раніше існувала в США, за якої юридичні факультети визнавалися лише альтернативним і дуже слабким доповненням до неї. Розвиток клінічної юридичної освіти в США прискорився в 60-ті роки минулого століття, коли приватні фонди почали стимулювати розвиток клінік на вирішення подвійної проблеми: надання необхідної юридичної допомоги малозабезпеченим клієнтам і водночас розвиток необхідних професійних навичок у студентів [8].

В умовах командно-адміністративної системи, що існувала в Радянському Союзі, клінічна юридична освіта не набула і не могла набути широкого застосування, а зарубіжний досвід з цих питань для радянських учених-юристів і практиків був недоступний. Повернення до питання організації юридичної клінічної освіти в пострадянських країнах, у тому числі і в Україні, сталося в 1993-1997 роках з